Материнство у великому місті

Кількість дітей у сім'ї - справа сімейна лише на перший погляд. У школі і дитсадку ми обговорюємо з однолітками, скільки хотіли би мати дітей у майбутньому, у старшому віці запитання "ну і коли ви вже станете справжньою сім'єю?", "коли плануєте другу дитину?" і "навіщо вам аж троє?" лунають і від близьких, і від просто знайомих. Хтось і справді замислиться, хтось проігнорує запитання, хтось шукатиме відмовки. Але якщо пошукати відповідь не для когось, а для себе: що насправді впливає на бажання народити дитину - наші переконання, тиск суспільства, інстинкти чи місце проживання?

По всьому світі мегаполіси згубно впливають на бажання продовжити рід: у великих містах народжують менше, ніж у дрібніших населених пунктах. Навіть у релігійних спільнотах, де родини традиційно великі, кожне наступне міське покоління має дедалі менше дітей. Україна - не виняток, хіба що Київ останніми роками показує непоганий результат народжуваності, та й то за рахунок міграції молоді. Лікарі мають свою думку щодо того, чому жителі міст не можуть народити інколи навіть одну дитину. Та хто відповість, чому вони не хочуть мати дитину? І чи може хтось чи щось вплинути на це рішення?

Дві моделі

"Ідеальна сім'я" в українських селах - це дві-три дитини (окрім західних областей, де більше поширена багатодітність). У містах - одна-дві. Сільські діти рано починають допомагати батькам. Власний город і худоба дають змогу з меншими витратами прогодувати велику сім'ю, а перспектива мінімальної соціальної пенсії змушує розглядати дітей як інвестицію у власне майбутнє. У місті ж діти перетворюються з активу на пасив: вони заважають кар'єрі, вимагають від батьків значних витрат часу й коштів, а "склянку води" у старості забезпечують держава або власні заощадження.

Ще один цинічний підрахунок: виховання дитини в місті коштує значно більше, ніж у селі. Через низький рівень народжуваності цінність кожної окремої дитини зростає: їй намагаються забезпечити максимально можливий рівень життя й виховання. Дітей можна не водити у спортивні й розвивальні гуртки, а займатися з ними самостійно; одяг, іграшки купувати не нові, а вживані, святкувати дні народження не в кав'ярні, а вдома - і цей вибір ніяк не зашкодить якості дитячого життя. Та суспільна оцінка відіграє надто важливу роль у нашому житті, щоб нею можна було легко знехтувати.

До всього - одночасно зростають цінність і вартість хорошої освіти. Загалом батьки бажають для дитини не нижчого освітнього рівня, ніж у них самих, або й вищого. І в сучасних реаліях, іще до народження дитини, вони оцінюють майбутні витрати на хороший дитсадок, школу, український чи зарубіжний виш, який відкриє широкі перспективи. Прораховують батьки й витрати на дитяче здоров'я: покладатися в цьому на державну медицину, зважаючи на повсюдну інформацію про збирання коштів на лікування дітей, зважуються не всі. "Я просто не потягну другу дитину", - каже Олеся, мама шестирічного Сашка, котрий має вади слуху, потребує операцій і регулярної заміни слухових апаратів. Попри пенсію у зв'язку з інвалідністю, коштів сім'я має небагато. Добре, що є власне житло і немає кредитів.

Власне, самі жителі міст основним ворогом продовження роду називають "квартирне питання". Навіть у великих квартирах звичне для сіл спільне проживання кількох поколінь стає причиною сімейних сварок, тому молоді подружжя шукають будь-якої можливості жити окремо. Доступне житло, як і лояльна іпотека для молоді, поки що залишаються міфом, і найближчим часом ситуація навряд чи зміниться на краще, тим паче що фінансування відповідної державної програми було минулого року припинено. Щоб заробити на квартиру, обидва члени подружжя мусять працювати не один рік, а декретні відпустки й витрати на малюків істотно зменшують можливість відкладати кошти. Оренда житла дає змогу жити самостійно з меншими витратами, але дитина часто виявляється небажаним додатком для власників помешкань. А знайти пристойну квартиру з двома дітьми й поготів проблематично. Натомість у селах спільне або близьке проживання кількох поколінь у приватних будинках бодай тимчасово знімає питання житла для нової родини і дозволяє розділити догляд за дітьми з родичами.

Чого хоче жінка

Юлі 29 років, і вона досить категорична в обговоренні проблеми безоплатних дитячих обідів: "Народжуючи дитину в Україні, треба бути все продумати: чи зможеш будувати кар'єру, відкладати гроші? І добре, якщо є на кого покластися. Саме це я розумію як відповідальність. Чесно кажучи, я досі не вийшла заміж, бо не впевнена у надійності партнера, і не маю дитини, бо не впевнена, що зможу забезпечити їй гідне майбутнє. Тому бажання батьків годувати дітей у шкільних їдальнях, щоб не витрачатися на йогурт - це для мене інший світ".

Цікавий і доведений науковцями факт: що вища освіта жінки, то менше в неї дітей. Навчання, з одного боку, розвиває розум і аналітичне мислення: дівчата планують власне життя, оцінюють фінансові можливості й висувають вищі вимоги до партнерів. Аргументи на кшталт "тебе називатимуть старою породіллею!" на них уже не діють. З іншого боку, здобуті знання хочеться реалізувати в обраній професії, побудувати кар'єру, довести хоча б самим собі, що всі роки навчання не були марнуванням часу. У результаті до шлюбу освічені дівчата йдуть пізніше і, навіть вийшовши заміж, не поспішають змінювати роботу чи навчання на прогулянки з дитячим візком. Крім того, розвиток репродуктивної медицини дозволяє відсунути ту "червону" вікову лінію, після якої материнство стає нездійсненою мрією, та й наявність чоловіка для народження стає хоча й бажаною, але не обов'язковою умовою.

Крім освіти, на демографію впливає і зміна соціального становища жінок. Перехід від патріархальної до партнерської моделі родини, як і можливість заробляти гроші й витрачати їх на власний розсуд, вплинули на уявлення про жіноче щастя. Бажання мати дітей тісно пов'язується з можливістю їх забезпечити, не поступившись при цьому власними свободами й інтересами, які виходять далеко за межі родинного кола.

Суспільна думка теж відіграє неабияку роль. Згідно з дослідженням "Шлюб, Родина, Діти", проведеного 2008 року, схвально ставиться до багатодітних сімей лише чверть опитаних, думка решти варіюється залежно від кількості дітей: сім'ї з дев'ятьма дітьми негативно оцінює майже третина. Якщо ж оцінити реакцію на багатодітність читачів різноманітних інтернет-ресурсів, то вона позитивна переважно тоді, коли матері мають чималі доходи, що дозволяють їм і дітей розважати, і "себе не занедбати". Кожен зайвий кілограм - це співчуття в очах бездітних знайомих, кожна розмова про дітей - ярлик "домашньої квочки", причому часто ці ярлики жінка навішує на себе сама, бо омріяний журнальний ідеал "успішної матусі" не збігається з реальністю.

Але жінок, що успішно працюють, найбільше лякає навіть не втрата фігури, а інтелектуальний і трудовий регрес, пов'язаний з декретом. Читання в сотий раз "Кози-дерези" або складнощі вибору комбінезона на дощову погоду для керівниці відділу, режисерки чи аспірантки - страшенно нудне заняття. Мало хто сприймає материнство як можливість отримати знання в новій для себе сфері: вважається, що вміння розбиратися у дитячих хворобах, харчуванні й психології автоматично набувається в момент пологів. У результаті молоді мами часто мають актуальнішу й глибшу інформацію, ніж дільничний педіатр, але не усвідомлюють це як власне досягнення. Роботодавці теж не поспішають високо оцінювати такий різновид роботи: мама з маленькими дітьми - небажаний кандидат, особливо на відповідальні посади. Працедавця зрозуміти можна, але чого ж тоді дивуватися, що жінки не поспішають іти в декрет?

Привіт від біології

А що як наша поведінка - не стільки свідомий вибір, скільки біологічний механізм? І, хоч би якими якісними були соціальна реклама і пропаганда народжуваності, вони не матимуть відчутного впливу, бо річ тут зовсім не в бажанні чи небажанні кожної окремої родини. І велика кількість дітей в країнах третього світу пов'язана не з релігією чи традиціями, а з умовами їхнього життя.

Американські екологи Р. МакАртур і Е. Вілсон свого часу розробили теорію r/K відбору, згідно з якою у природі є дві протилежні стратегії розмноження. Люди здебільшого дотримуються К-стратегії: коли навколишнє середовище передбачуване, з постійними умовами, ми (як і слони чи мавпи) маємо тривале життя і нечисленне потомство, у вирощування якого вкладаємо чимало зусиль і часу. Коли ж умови нестабільні - через природні катаклізми, війни або епідемії - ми переходимо до r-стратегії, характерної, наприклад, для комах і гризунів: живемо менше, але народжуємо більше дітей і не дуже ними опікуємося.

Властива людству стратегія розмноження, окрім усього іншого, змушує контролювати чисельність виду. Щоб не допустити надмірного скупчення на одній території (у нашому випадку - у великих містах), ми починаємо скорочувати народжуваність. Це може відбуватися як на рівні окремої людини, яка відкладає народження дітей, апелюючи до економічних і соціальних чинників, так і на рівні групи - у суспільстві зростає кількість гомосексуальних і асексуальних людей, поширюється безпліддя з різних причин, змінюються соціальні норми (пізніші шлюби, лояльність до чайлдфрі, осудження багатодітності тощо). Таким чином, життя в мегаполісі, в оточенні багатоквартирних будинків і тисяч людей на вулицях, не лише змушує потенційних батьків думати про те, скільки дітей вони зможуть виростити успішними й щасливими, а й впливає на не прикриті нальотом цивілізації й освіти механізми видового виживання.

Шанс для мегаполісу

Як виявляється, запитання "хто винен?" не має однозначної відповіді. І жінки, котрі не хочуть народжувати першу, другу чи третю дитину, можуть не картати себе за егоїзм. Можливо, вони живуть у спальному районі великого міста, і картинка за вікном підказує: "ні, цьому світу не треба більше людей". Можливо, їхня освіта дозволяє бачити на кілька кроків уперед, і побачене натякає на необхідність мати пухку фінансову подушку. Можливо, вони просто прагнуть бути "як усі", не гіршими й не кращими, і вже досягли прийнятного для суспільства ідеалу...

У будь-якому разі, успішна демографічна політика лежить не у сфері гучних закликів і пишного святкування Дня дітей і навіть не в розмірі виплат на дитину. Вона полягає у доступній для середнього класу якісній освіті й медицині, адекватних кредитах на житло, комфортному для мам із дітьми міському середовищі, соціальній захищеності жінки після народження дитини і… в свідомій зміні громадської думки. Коли картинка ідеальної родини у ЗМІ передбачатиме активну участь батька у піклуванні про дитину, коли сім'ї з будь-якою кількістю дітей сприйматимуться як норма, коли жінці не пропонуватимуть вибирати між кар'єрою і материнством, а інтереси дитини доповнюватимуть інтереси мами і родини, є шанс, що рішення буде на користь продовження роду навіть у великих містах.