Із пункту А до пункту Б: випробування дитячим візочком

Дорослому й здоровому жителеві міста зовсім неважко спуститися ліфтом з 12-го поверху або збігти сходами з 4-го, обійти калюжу на тротуарі, зайти до тролейбуса, пройти через підземний перехід.

Трохи складніше змусити себе переходити дорогу надземним переходом і вже геть непросто лавірувати між брудними автівками, тісно припаркованими на тротуарі. Але ці перепони ми спокійно долаємо щодня. Думка, що щось із нашим містом не так, з'являється тоді, коли ми з великою валізою намагаємося дістатися вокзалу чи аеропорту. Виявляється, що машини й калюжі можна обійти лише по проїжджій частині, а валізу весь час доведеться піднімати: на пандусах у переходах зручно розташувалися продавці й жебраки, а тротуари біля зебр чомусь не мають плавного зниження. Та детальніше про недоліки міської інфраструктури вам розкажуть літні люди, інваліди (якщо вам вдасться їх знайти, бо вони часто не мають можливості навіть вийти з дому) і батьки маленьких дітей. Дитячий візочок миттєво перетворює звичні ситуації на складні завдання, що потребують не лише фізичних зусиль, а й логічного мислення. Що робити, якщо візочок не поміщається у ліфт? Носити його сходами? А де тим часом лишити дитину? Вдома саму? А якщо ліфт застрягне? А якщо вкрадуть? Все це нагадує класичну задачку про вовка, козу й капусту, та тільки рішення має лежати не в площині материнського інтелекту.

На рівні норм

Українських туристів дивує, що в багатьох західних країнах "дорослих" 4-річних дітей усе ще возять у візочках. Утім, коли їхні діти втомлюються від екскурсій, ідея видається вже не такою дивною. Але, можливо, річ у тому, що за кордоном візочок є перевагою, а не перешкодою?

Серед претензій київських мам до інфраструктури на першому місці - незручність пересування містом з дітьми. Люди з дитячими візочками належать до маломобільних груп населення. Разом з неповносправними, хворими й літніми людьми вони потребують безбар'єрного середовища, про яке в Україні багато говорять, але до діла переходити не поспішають. Повноцінне життя в місті для таких людей забезпечують пандуси з нахилом і зручними поручнями, великі ліфти в будинках і переходах, на вокзалах і станціях метро, низькопідлоговий громадський транспорт і плавне зниження тротуарів біля наземних переходів. Теоретично, враховувати ці потреби мають під час усіх будівництв або реконструкцій, але в реальності ми бачимо пандуси з екстремальним кутом нахилу, замкнені або зламані ліфти в надземних переходах, нові, але так само високі трамваї та безліч інших недоліків, котрі роблять поїздку до поліклініки чи банку незручною для мами однієї дитини, складною - для батьків двійнят і недоступною - для людини на інвалідному візку.

Створенням безбар'єрного середовища займаються переважно організації, що мають стосунок до інвалідів, - для них це питання є більш критичним, ніж для батьків. "Візочковий" період у дітей триває порівняно недовго - два-три роки, тож для багатьох його простіше перетерпіти, ніж поринати в болото чиновницької тяганини. Утім, терпіти погоджуються не всі. Активіст Вадим Сташук на власному досвіді відчув усі недоліки пересування Києвом не лише з двома дітьми, а й зі старенькою бабусею на інвалідному візку. "Згідно з нормами, - наголошує він, - висота бордюру на пішохідному переході не повинна перевищувати 4 см, а на практиці майже всі бордюри вищі за 20 см, бо ніхто не стежить за дотриманням норм. Якщо ви бачите, що десь облаштовують перехід з високими бордюрами - негайно пишіть і дзвоніть у Київавтодор, тоді, швидше за все, перехід одразу зроблять правильно. Щоб розібратися з уже готовими, треба також писати у Київавтодор або на сайт 1551.gov.ua, але чекати на зміни доведеться довше".

Проблема з перетинанням вулиць також стосується не лише батьків малих дітей: підземні й надземні переходи завжди будуть менш зручними, ніж наземні, для всіх жителів міста. Вони провокують пішоходів на порушення правил дорожнього руху: літні люди, що перебігають широкі траси, роблять це не заради адреналіну, а через неможливість без болю подолати навіть невисокі сходи. Інколи так роблять і батьки з візочками - виправдати їхню поведінку неможливо, але можна зробити так, щоб такої потреби й ризику для дітей не виникало взагалі. Сучасні підходи до формування міського середовища передбачають максимальне використання наземних переходів, підземно-надземні ж розміщують тільки там, де інакше - ніяк, і обов'язково зі зручностями для маломобільних людей. Не так давно киянам вдалося замінити надземний перехід до станції швидкісного трамваю "Площа Перемоги" на зручний наземний: за дослідженнями, четверо з п'яти пасажирів просто перебігали дорогу. Нині ініціативна група бореться за облаштування наземного переходу біля станції метро "Театральна" - там, щоб перейти вузеньку вулицю з одностороннім рухом, людям доводиться спускатися під землю.

На рівні людей

Дотримання норм і своєчасне їх оновлення відповідно до розвитку технологій і потреб населення - справа важлива й необхідна. Але проблеми молодих батьків у мегаполісі не обмежуються порушенням будівельних норм. Ще одне болюче питання - неможливість проїхати тротуаром через припарковані на ньому автомобілі. На вулиці Івана Франка в Києві випробування починаються одразу після виходу з будинку: навпроти сходів з самого ранку вже стоїть чиясь машина, а прохід між нею та її сусідками розрахований на людину з анорексією. Якщо вам вдасться протиснутися, піднімаючи візочок над головою як парасольку, далі вас зустріне будівельний паркан, що лишає вам приблизно півметра тротуару, вже зайнятого спритними автовласниками. Навіть звичайні пішоходи змушені виходити на дорогу під колеса, що вже казати про мам із візочками. І ця ситуація не унікальна чи властива лише центральним вулицям міста, де складно припаркуватися. Навіть у спальних районах водії займають тротуари, витісняючи пішоходів на дороги й газони. Працівники ДАІ на такі ситуації уваги не звертають, бо за теперішніми законами покарати порушника непросто, тож боротися за вільний прохід людям доводиться самотужки.

Леся, мати однорічної Єви, мешкає на Лук'янівці і часто викладає в соціальних мережах фото автівок, повз які їй не вдається пройти з дитячим візочком. "Друзі радили мені дряпати машини металевими предметами і ліпити на них наклейки, але я спинилася на більш цивілізованому варіанті - лишаю під двірниками записки", - каже молода мама. Утім, ключі як зброю проти автовласників батьки застосовують часто, для них це водночас і помста, і можливість випустити агресію, яка, на жаль, регулярно виникає під час звичних прогулянок з дитиною. Альтернативою стає публічний осуд порушників на спеціальних сторінках у соцмережах: після появи знімків у спільноті "Герой парковки" деякі впізнані знайомими "герої" починають паркуватися з більшою повагою до пішоходів, а деякі навіть вибачаються і сплачують штрафи. Та є ще більш дієві методи - встановлення стовпчиків або облаштування клумб, які унеможливлюють заїзд на тротуар. Цим мають опікуватися організації-утримувачі, себто ЖЕКи, ОСББ і міські "автодори", але потрібен відповідний запит від громадян.

Дратує батьків і неможливість зайти з візочком до магазину або поліклініки. Софійка скоро вже піде до школи, але її мама Аня досі пам'ятає чимало неприємних моментів: "У поліклініках немає місць для паркування, і візочки часто крадуть, поки мама в лікаря. Так само і з магазинами. У великих супермаркетах такої заборони вже практично не зустрінеш, а в маленьких крамничках часто змушують залишати візочок на вулиці". Прохання поліклініки не завозити дитячий транспорт до приміщення ще можна зрозуміти - з огляду на вимоги гігієни й пожежної безпеки. Натомість аргументи власників магазинів хоч і різні - "ви щось вкрадете", "у нас завузькі проходи", "на дитину щось може впасти", - та всі незаконні. Зазвичай з малою дитиною простіше піти до іншого закладу, ніж сперечатися й вимагати книгу скарг, але коли альтернативи поблизу немає, доводиться або обстоювати свої права, або поспіхом з малюком на руках робити покупки, або пристібати візочок велосипедним замком.

Добра чи зла воля власників бізнесу визначає й такі важливі для батьків з дитиною моменти, як зручні туалетні кімнати, сповивальні столики (ситуація, коли дитину сповиватиме-перевдягатиме батько, схоже, не розглядається взагалі, та й для жіночих туалетів це рідкість), дитячі стільчики в кафе й ресторанах тощо. І поки законодавчі норми не встигають за інтеграцією найменших громадян в активне міське життя, справа поліпшення ситуації лягає на плечі самих батьків і нечисленних активістів.

На рівні родини

Після песимістичного початку можна перейти й до приємнішої частини: як же жителям міста вдається впоратися з усіма інфраструктурними перешкодами і не втратити при цьому віри в людство й бажання мати ще одну дитину.

По-перше, новітні винаходи й технології активно застосовуються у виробництві продукції для дітей: сучасні візочки вміють спускатися й підніматися сходами, розкладатися на частини, перетворюючись на шасі й автокрісло-переноску, різні матеріали й діаметр коліс дозволяють обрати саме те, що якнайкраще долатиме ями й бордюри у вашому районі. Все це коштує чималих грошей, але відчутно полегшує щоденні маршрути.

По-друге, заново відкриті містянами слінги - довгі відрізи тканини, якими дитину примотують до себе - вирішують більшу частину описаних проблем пересування. Без візочка батьки дитини цілком вільні у виборі транспорту й пункту призначення. Попри осуд консерваторів - "як циганка", "немає грошей на візок", "йому там холодно" та інші перли вуличної комунікації, слінги швидко набувають поширення в містах, де подорож з візочком нагадує смугу перешкод. Звичнішою альтернативою є різноманітні рюкзачки, які охоче надівають і чоловіки, але їх, на відміну від слінгів, не застосовують для новонароджених.

По-третє, раціональний підхід до життя з маленькою дитиною дозволяє уникнути потенційно складних ситуацій. Щоденні прогулянки далеко не всі батьки сприймають як святий обов'язок: сон на балконі дозволяє отримати необхідні дози вітаміну D і свіжого повітря без надмірних фізичних навантажень, а інтернет-магазини з доставкою виявляються хорошою альтернативою звичним закупкам.

По-четверте, трохи ініціативи й вільного часу дадуть змогу змінити навколишню дійсність. Пан Сташук наголошує, що в українському суспільстві недостатньо сформований запит на поліпшення пішохідного середовища: це питання партії навіть не включають до передвиборних програм. Звернення до установ, що відповідають за благоустрій і зручність інфраструктури, створення громадських організацій для захисту прав пішоходів і навіть власноруч встановлені пандуси й облаштовані клумби можуть істотно поліпшити життя всіх маломобільних людей не лише в межах одного маршруту, а й по всьому місту.

Виходить, що перед сучасними батьками два варіанти - пристосовуватися до міського середовища або змінювати його відповідно до своїх потреб. Перший вимагає коштів, другий - часу й активної позиції. Але якщо ви плануєте другу чи третю дитину або ж просто хочете жити у комфортному й дружньому для людей місті - саме час брати місто у свої руки.