Дискримінація прав батька. Чому дитину залишають з матір'ю?

Коли чуєш слово "дискримінація", чомусь одразу асоціюєш його з правами жінок, а точніше, з їхньою відвічною боротьбою за визнання рівноправності з чоловіками.

Але нещодавно досить гучно заявила про себе Громадська організація "Батько має право", що долучилася до протистояння судовій системі України, яка, вважають представники ГО, у сімейних справах найчастіше ухвалює рішення на користь матері. Причиною таких заяв стала постанова Верховного суду України (далі - ВСУ), від 14 грудня 2016 р. у справі №6-2445цс16 про спір між батьками щодо визначення місця проживання малолітніх дітей.

Зауважу: висновки ВСУ щодо застосування норм права, викладені в його постановах, повинні враховувати всі інші суди загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суди мають право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, але з наведенням відповідних мотивів. Тому фактично все, що виходить з-під пера ВСУ, є, так би мовити, прецедентом у нашій правовій системі.

У згаданій справі батьки впродовж кількох років судилися за визначення місця проживання малолітніх дітей з одним із них. Я би виділила два моменти в цій справі.

Перший: за рішенням суду першої інстанції визначено місце проживання дітей разом із мамою, а рішеннями апеляційної і касаційної інстанцій - разом із батьком. ВСУ, розглянувши всі деталі спору, зрештою визначив місце проживання малолітніх дітей з мамою і створив у своїй постанові черговий прецедент, рекомендований до застосування іншими судами. Турбує в цій ситуації саме непослідовність і неоднозначність рішень судів. Є сумніви щодо законності деяких з них.

Другий: безпосередньо сам висновок ВСУ. Наведу лише його частину: "…При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю".

І саме тут вийшла якась оказія. Українське законодавство не містить жодної норми, яка б зобов'язувала владні й судові органи встановлювати виняткові випадки, за яких дитина може бути розлучена з мамою. Навпаки, усі правові норми говорять про рівність прав мами і тата щодо дитини. Ті ж таки статті 160 і 161 СК України, на які посилається ВСУ, говорять про рівність батьків у правах, межі якої визначаються інтересами дитини.

Що пішло не так і що обурило батьків? Це застосування ВСУ Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, яка є актом рекомендаційного характеру і всі визнані в ній принципи й цілі потребують додаткового врегулювання ухваленням міжнародних договорів. Україна ж 27.09.1991 року ратифікувала Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка й стала частиною українського законодавства. Але в Конвенції немає ані слова про перевагу одного з батьків перед іншим.

Менше з тим, читаючи повний текст постанови ВСУ, доходиш висновку, що саме рішення є абсолютно справедливим, законним і таким, що відповідає насамперед інтересам дітей. Невідомо, чому суд застосував Декларацію, коли було достатньо обставин, які свідчили про належне виконання матір'ю своїх обов'язків: особиста прихильність дітей до неї, їхній вік та їхні психологічні й фізіологічні особливості. Напевно, відіграла роль позитивна характеристика батька і його сильне бажання бути поряд з дітьми, що змусило суд шукати виняткових обставин.

Але чи все так просто у доктринах приватного права, чи справді прописана рівність є такою і чи справді існує дискримінація прав батька?

Спробуємо розібратися.

Для початку з'ясуємо, що вкладається у зміст батьківських прав та обов'язків і коли вони виникають.

Відповідно до норм сімейного законодавства, права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану. Звертаю увагу, що єдиною підставою виникнення цих прав та обов'язків є народження самої дитини, а отже, їх реалізація повинна ґрунтуватися виключно на інтересах самої дитини. Можливо, читача здивує такий акцент, але коли батьки перестають спільно виконувати свої батьківські права та обов'язки, дитина досить часто стає для них ніби об'єктом приватної власності.

А тим часом з моменту народження дитини все, що навколо неї відбувається, стає сферою забезпечення її інтересів. Саме дитина має пріоритет в інтересах держави. Не мама і тато, не їхні права та обов'язки, а дитина.

Також пріоритетом для держави є збереження цілісності сім'ї, оскільки на рівні законодавчих норм і норм моралі саме сім'я є найкращим середовищем для зростання дитини, формування її особистості та гармонійного розвитку.

Так от, допоки існує сім'я, існує й ілюзорна видимість рівності прав та обов'язків батьків. Чому кажу "ілюзорна", тому що кожна родина живе за своїми правилами. Так заведено, що обов'язки в сім'ї так чи інакше розподіляються. Здебільшого дружині відводиться роль берегині, яка дбає про дітей, опікується їх розвитком і вихованням, піклується про затишок і комфорт для чоловіка, який у свою чергу сумлінно ходить на роботу, приносить гроші, бавиться з дітьми й інколи їх сварить. Бувають і інші моделі, але у всіх є чіткий розподіл, з яким усі погоджуються, допоки це комфортно й вигідно.

Все змінюється, коли батьки розлучаються. У цей момент закладена роками "ілюзорна" рівність набуває відтінку "дискримінації". Подружжя ділить майно і при цьому дуже не хоче дотримуватися принципу рівності. Згадують про одноосібну приватну власність, коли і за чиї гроші все набувалося; згадують, хто які ролі виконував у подружньому житті. Досить часто доводиться чути від чоловіків, що дружина ніколи не працювала, сиділа з дітьми, а він "гарував, як каторжний", а тому все, що вони мають, це виключно його заслуга, і відповідно більша частка у спільному майні, а то й усе майно, має належати йому. Дружини теж згадують про цю "ілюзорну" рівність у сім'ї, а тому вимагають компенсації за роки шлюбу, за те, що вкладалися силами і душею в чоловіка, родинний затишок, народжували дітей і таким чином втрачали час на самореалізацію, навчання, кар'єру.

У жінки-домогосподарки небагато варіантів протистояти чоловікові зі зв'язками й грошима, тому їй залишається єдина можливість компенсації - діти. Відповідно до закону той з батьків, хто проживає з дітьми, має право вимагати аліменти і на збільшення своєї частки при поділі майна. Ну й, звичайно, якщо виникають підстави для таких вимог, про добровільність їх задоволення годі й мріяти.

Це один з прикладів, коли гендерні стереотипи закладаються ще тоді, коли про дискримінацію прав батька або матері ще не говорять, а вона вже існує і чекає на своє гучне продовження.

То що ж відбувається з дітьми, коли їхні мама і тато починають боротися за "ілюзорну" рівність?

Зазвичай у момент розлучення комусь із подружжя доводиться йти з сім'ї, і найчастіше йде чоловік. Під словами "йде з сім'ї" ми розуміємо, що хтось повинен залишитися з дітьми, а хтось житиме окремо. Усі мої клієнти-чоловіки, а їх у мене більшість, при розлученні - не важливо за чиєю ініціативою - йшли з сім'ї і залишали дітей на колишніх дружин.

У той момент гендерні стереотипи були для них настільки природними, що їм і на думку не спадало, що діти повинні проживати з ними. Це здебільшого стосується саме малолітніх дітей, бо до розірвання шлюбу ними опікувалася здебільшого дружина. Вона знала їхній раціон, режим дня, усі потреби. А чоловік був типовим батьком: утримував сім'ю і проводив час із дітьми у вихідні. Такий собі "тато-свято". Чоловік після розірвання шлюбу продовжував приходити до дітей, коли йому заманеться, брав із собою "на кілька годин", а повертав наступного дня, бо вважав, що це абсолютно нормально лише тому, що він має такі самі батьківські права, як і його колишня. Може, воно й так, адже й у законі прописана ця рівність і на спілкування, і на участь у вихованні. Але ж скільки незручностей виникало від такої рівності в самих дітей і їхніх мам. Вони не могли спланувати ні свій день, ні день дитини, бо загроза появи "тата-свята" могла виникнути у будь-який момент, і тоді треба було все кидати й швиденько забезпечувати рівність батьківських прав. Чому кажу "забезпечувати", бо тато щиро вважає: раз він з "панського плеча" залишив дітей із мамою, то та повинна забезпечувати спілкування дітей із батьком і виховувати їх у повазі до нього. Начебто все справедливо, та дуже некомфортно, бо сім'я продовжує існувати, але вже без того, хто з неї пішов. З'являються інші цілі й інтереси. Незмінними залишаються інтереси дітей, яким потрібна адекватна любов і підтримка обох батьків. І ось вам стереотип маленької дитини: той з батьків, який проживає з нею, - це опіка, захист, порадник і рятівник, хто любить і ніколи не зрадить; а той з батьків, який живе окремо, - зрадник, який може образити того з батьків, з ким дитина залишилася, хто завжди забуває, як звати її найкращого друга, і, в найкращому разі, це той, з ким можна весело провести дозвілля, хто купить будь-яку річ, хто щоразу запитує про справи в садочку і школі...

Не дивно, що такі діти стають союзниками того з батьків, з яким проживають. Для них це логічно. З роками вони самостійно вибудують свою модель спілкування з тим з батьків, який проживає окремо, побачать у ньому надійного друга і ту ж таки опору, але вже з погляду доросліших потреб. Але таку розкіш мають не всі діти. Бо незадоволений батько, який пішов із сім'ї, але нічого не змінив у своїй моделі спілкування з дітьми, починає активно вимагати рівності й справедливості, забуваючи при цьому про інтереси самої дитини. Такі ситуації бувають і тоді, коли з сім'ї йде мама, бо не має значення статус, має значення лише те, хто залишився до дитини ближче.

А тепер повернімося до цивільної справи, яку ми розглядали на початку. Коли батько звернувся до суду з вимогою визначити місце проживання дітей з ним, він не врахував усіх цих особливостей.

По-перше, з моменту народження дітей ними опікувалася мама, яка й створювала для них зону безпеки і комфорту відповідно до їхніх потреб.

По-друге, те, що мама після розірвання шлюбу вирішила влаштувати своє особисте життя за кордоном, аж ніяк не свідчить про те, що вона погана мама, бо вона це робила в нерозривному зв'язку зі своїми дітьми. Вона ж не прийшла до колишнього чоловіка і не сказала, мовляв, візьми наших дітей, бо вони мені заважають. Навпаки, цей тато, чи то з почуття несправедливості, яке називається простим словом "ревнощі" або "заздрощі", взяв дітей за усною домовленістю до себе і відмовився повертати. Саме цими діями татусь перекреслив будь-які шанси на рівність у вихованні. Омріяна батьками рівність можлива лише за умови довіри, дотримання обіцянок і поваги. Поваги за будь-яких обставин.

По-третє, створені мамою умови для життя і розвитку дітей були достатніми й належними. По-четверте, за час, поки тривали суди, в дітей виробилася звична модель життя в іншій країні, де вони вже успішно соціалізувались і пристосувалися, і саме ця модель на момент розгляду справи в суді стала найкращою для забезпечення інтересів дітей.

Тож про яку дискримінацію прав батька можна говорити? У моїй практиці мені лише один раз трапився випадок дискримінації у чистому вигляді. У сімейному спорі про повернення дітей до країни постійного проживання мама, щоб отримати можливість залишитись у США, заявила в суді, що батько дітей педофіл. Спочатку було аж якось смішно від такої дурниці, але нам довелося два місяці доводи в суді абсурдність звинувачень, оскільки вони були сформовані без будь-яких належних і допустимих доказів - виключно з підстав, що батько й сини однієї статі і що, на думку матері, батьківська любов мала характер сексуального потягу до малолітніх.

Отже, у підсумку виходить, що для рівності батьківських прав у розумінні самих батьків (однаковий час на спілкування й виховання дітей, участь в їх утриманні) їхні діти мають жити окремо від обох батьків. Але ж це абсурд! Тому нерівність, або дискримінація, буде завжди, бо той з батьків, хто проживає з дітьми, абсолютно об'єктивно і справедливо має трохи більше прав. Але й ступінь відповідальності у нього вищий…