Чому діти не хочуть дорослішати

Батьки часто скаржаться, що діти не поспішають дорослішати, не поспішають піклуватися про своє життя, не стежать за своїм одягом і речами, у всьому покладаються на дорослих. Чому так стається?

Насправді, методику як привчити малюка до самостійності, чудово розуміють кожен тато і кожна мама. Нічого складного в цьому немає: показав на своєму прикладі, пояснив алгоритм правильних дій, допоміг, підказав, як виправити помилки. Звичайно ж, не забувати про похвалу й заохочення. Мине час, і дитина сама з радістю й охоче виконуватиме свої обов'язки, бо так приємно почуватися дорослою.

Що ж заважає нам вчасно опікуватися вихованням самостійності? На першому місці - банальний брак ресурсів. До ресурсів батьків входять час і сили. Часто ми вважаємо за краще все робити за малюків: одягаємо їх, взуваємо, годуємо, застилаємо ліжко, прибираємо іграшки. Так швидше, так легше, це забирає менше сил і нервів. Дивно, але в такій ситуації дитина почувається майже занедбаною. Не задовольняються її потреби в поступовому розвитку самостійності. Її "я сам" ніхто не чує.

Наявність ресурсів не можна назвати стовідсотковою відповідальністю батьків. Так буває, що вони мінімальні. Причини - хвороби, зайнятість на роботі, емоційне неблагополуччя, проблеми в родині. В енергетичній і часовій кризі дорослі мають змогу турбуватися тільки про нагальні фізичні й емоційні потреби малюка. Нагодувати й пригорнути - ось і все, на що вони здатні.

Тут важливо розуміти, що є проблема: ви не даєте дитині простору для розвитку, й у майбутньому і вона, і ви матимете труднощі. Тому подумайте, в яких речах ви все ж таки можете дозволити собі витратити ресурси на формування самостійності. Можливо, це буде якийсь вихідний, коли ви більш вільні. Або частина дня. Не можете дозволити дитині самій вдягатися вранці, бо це задовго і ви запізнюєтеся на роботу? Пограйтеся з нею в одягання ввечері. Почніть з якогось одного предмета одягу. Не забудьте про добре слово й заохочення у вигляді цукерки чи улюбленого мультика. Не сваріть через помилки. Мине час - і маля вже зробить цю свою першу роботу самостійно, і у вас уранці буде більше часу. Тобто виграєте обоє.

Так само й з іншими навичками: від прибирання іграшок до миття посуду. Шукайте час і місце, коли ресурси дозволятимуть витратити сили на тривалі пояснення й спільну роботу. Хай дитина відразу не охопить всього спектра потрібних умінь, але в неї буде розуміння, як навчитися, вона знатиме, що її підтримають і допоможуть, і, головне, відчує задоволення від своїх перших успіхів.

Наступний чинник, що заважає розвитку дитячої самостійності, - гіперопіка. Гіперопіка як тотальний контроль життя. Батьки настільки турбуються про своє чадо, що регламентують увесь його час, уподобання, друзів, хобі. Звісно, робиться це з благородною метою розвитку, але платити доводиться спонтанністю дитини. Її природні уподобання і бажання гасяться постійними й досить жорсткими заборонами. Інакше просто не можна втриматися в рамках, окреслених турботливими батьками. Хибність цієї позиції в тому, що самостійність і відповідальність неможлива без свободи вибору, без помилок і набитих ґуль.

У ніжному віці гіперопіка обернеться тим, що дитина щоразу губитиметься в незнайомих ситуаціях. Крок ліворуч чи праворуч - регламенту немає, що робити - невідомо, імпровізувати страшно, бо можна нарватися на покарання. Доросліші діти без права вибору страждатимуть більше. Як на перший погляд, вони наче досить самостійні й відповідальні. Добрі оцінки, чимало корисних умінь, набутих під час занять у гуртках, в речах - порядок. Та все це схоже на магію, що тримала хребет одного з героїв фільму "Доктор Стрейдж". Коли магія зникла, чоловік упав. Так само й людина, яка вихована в лещатах гіперопіки, може впасти, коли зникне "магія" - батьківський суперконтроль, бо власний хребет не сформувався й не зміцнів.

Свобода вибору формує важливий складник особистості - самооцінку. Якщо малюка запитувати про його бажання, він відчуватиме себе важливим, вартим поваги і вчитиметься нести відповідальність за свою поведінку. Дозвольте вибирати одяг і взуття в рамках сезону. І не зупиняйте дитину, якщо розумієте, що вона робить помилку і це не становить небезпеки, але передбачає наслідки. Можна попередити про ці наслідки, та коли малюк вперто наполягає на своєму, хай спробує. Наслідки дають йому змогу отримати такий необхідний життєвий досвід.

Самостійність і відповідальність розвивається батьківською терпимістю. Що менше діти бояться, то більше ініціативи вони проявляють, швидше освоюють світ і швидше знаходять своє місце в ньому. Щодо цього показовий випадок, який стався з маленьким Гете. Одного разу його залишили вдома самого, і він виявив, що порцеляна гарно розлітається на друзки, коли її викинути з вікна. Так він грався, аж поки розбив увесь коштовний сервіз. І як його покарали батьки? Ніяк.

Ті, хто любить англійського письменника-ветеринара Джеймса Херріота, помітили його надзвичайно бережне, майже поблажливе ставлення до дітей. Вражає розповідь про невдалий виступ сина на звітному музичному концерті. Тричі намагався хлопчик зіграти свій твір і щоразу зупинявся на одному місці. Ніяк не міг згадати ноти. Зрештою, вчителька відправила малого в залу і запросила знову вже після всіх виконавців. На щастя, цього разу ноти згадалися...

Як би відреагували наші мами й бабусі? Не можна стверджувати, що всі, але чимало з них улаштувало б грандіозний скандал. У кращому випадку на дитину чекала б виховна бесіда. А ці батьки не сказали нічого. Взагалі. Ніби так і треба, і нічого не сталося. Причому батько бідкався, що син єдиний з усієї школи зганьбився, але дитині за це не докоряли. І, як відомо, син письменника став дуже достойною людиною. Отже, такий метод виховання цілком виправданий.

Спитаймо себе, чи завжди ми так чинимо? Чи підтримуємо дитину, коли вона зазнає невдач або припускається грандіозних помилок, що обов'язково трапляються в кожному дитячому житті? Чи не примножуємо цю помилку вдвічі-втричі
своєю бурхливою реакцією? Якщо відповідь ствердна, нема чого дивуватися дитячій несамостійності. Здорова, самостійна й відповідальна особистість може сформуватися тільки в спокійних умовах у середовищі, де її підтримують, де є право на помилку і помилка не вважається катастрофою.

Хоч як дивно, але найбільш самостійні й відповідальні діти виростають у сім'ях, де батькам, м'яко кажучи, не до дітей. Ні, мова не про повну бездоглядність. Просто батьки більшість часу зайняті собою, своїми проблемами, турботами, їм нема коли встановлювати суворий контроль (читай - диктат), і малеча має широкий простір для експериментів у задоволенні своїх потреб. Крім того, батьки в таких сім'ях не кидаються тут-таки виконувати кожну забаганку дітлахів, і ті змушені думати, як це зробити самим.

Зазвичай у таких сім'ях діти раніше навчаються куховарити, вміють домовлятися з іншими людьми, знають, де знайти потрібну інформацію, починають заробляти гроші в підлітковому віці. Інколи до раннього дорослішання спонукає трагедія в родині. Доводилося чути історії, коли хвороба одного з батьків змушувала дітей іти працювати в досить ніжному віці. Після закінчення школи вони вже самостійно закривали свої потреби в одязі, гаджетах і соромилися брати гроші в дорослих.

Не робімо з усього цього висновок, що дітей потрібно злегка занедбати, щоб вони брали життя в свої руки. А от замислитися, як створити мотивувальну але безпечну атмосферу, потрібно. Досвідчені психологи радять не відповідати на запитання дітей, якщо вони можуть отримати інформацію самостійно. Бажано лише підказати, де шукати: Інтернет, енциклопедія, фахівці спеціалізованого магазину.

Те саме стосується й самостійної діяльності. Не кидатися відразу допомагати й виправляти, якщо не виходить, а чекати, поки попросять про допомогу. Так малюк учиться долати труднощі. Але тут треба уважно спостерігати. Інколи дитина зупиняється на півдорозі, бо потрапляє на свої "слизькі сходинки". Цим терміном психологи називають різні страхи й негативні переконання, що заважають нам доходити до кінцевого результату.

Наприклад, дитина може боятися почути слова осуду чи насмішки, не впоратись із чимось і відчути себе нікчемою. У кожної дитини свої "слизькі сходинки", де можна не тільки послизнутися, а й упасти на півдорозі і не досягти мети. Завдання батьків помітити цю зону і навчити дитину долати її.

Багато дорослих гальмують самостійність своїх дітей через власні страхи. Вони бояться дати ніж чи виделку, щоб дитина не порізалася, бояться дозволити вийти на вулицю, щоб не загубилася (а потім навіть бояться дозволити навчатися в уподобаному виші, бо "хіба така професія тебе прогодує?"). Звичайно, ці побоювання мають своє підґрунтя, адже безпека і благополуччя понад усе. Але тримати дитину біля себе все життя не вийде. І прожити замість неї життя також не вдасться. Тому важливо себе переборювати, а син чи донька повинні отримувати докладні інструкції змалечку: як правильно тримати ніж і виделку, як поводитися на вулиці, розмовляти чи не розмовляти з незнайомцями тощо. Інколи можна дозволити щось наполовину і під наглядом, поки не переконаєтеся, що дитина вже достатньо засвоїла навички. Алгоритм такий, як і при навчанні плаванню: рятівний жилет і дорослий поряд - рятівний жилет і дорослий спостерігає з берега - дорослий спостерігає з берега - самостійне плавання.