Чи треба вчити дитину давати здачі?

У кожного малюка рано чи пізно настає період перших контактів і взаємодій із іншими дітьми, і, на жаль, цей досвід не завжди буває приємним.

Діти штовхаються та б'ються, відбирають іграшки або не хочуть ділитися ними, можуть шпурлятися піском або розламати "пасочку" - навмисне чи випадково, просто так чи зі злості. І в таких ситуаціях батьки починають думати, а як же навчити малюка постояти за себе. Як зробити так, щоб і твоя дитина навчилася правильно реагувати в таких ситуаціях, і кривдник зрозумів, що вчинив погано. І перше, що зазвичай вирішують мама й тато, - це навчити дитину "давати здачі". Але як правильно навчити дитину постояти за себе?

Почну з того, що період до п'яти-шести років - це вік незрілої нервової системи й мозку дитини: відділи, що відповідають за саморегуляцію (емоційну в тому числі), ще не розвинені, здатності встановлювати логічні причинно-наслідкові зв'язки - ще немає, отже, поведінка дошкільняти ще обумовлена імпульсами, сьогохвилинними бажаннями, раптовими емоціями. Дитина ще просто фізично не встигає загальмувати почуття (наприклад, злості) і може, піддавшись імпульсу, вдарити, якщо, наприклад, хтось випадково зачепив її або взяв без дозволу іграшку. Таким чином, у жодному разі не слід розглядати таку поведінку малюка як агресивну, навішувати йому ярлики і вважати забіякою. Дитина ще не здатна на агресію, в дорослому розумінні цього слова, це тільки незріла поведінка. І спостерігається вона абсолютно в усіх дітей, із різним ступенем вираження та частотою.

Але що ж робити, аби вберегти свою дитину від таких проявів на її адресу? По-перше - зрозуміти, що такі ситуації, коли кривдять вашого малюка, - неминучі. Точно так само, як і ситуації, в яких ваша дитина когось "кривдить". І ставитися до таких дій потрібно спокійно, без драматизму, не вплітаючи в ці ситуації свій дорослий контекст.

По-друге, батькам слід пам'ятати, що малюк, мінімум, до трьох років потребує постійного супроводу дорослого в усіх ситуаціях соціальної взаємодії. Це необхідно і для того, щоб запобігати агресивним діям своєї дитини, і для того, щоб захистити, коли знадобиться, від нападок інших, а також власним прикладом показувати, як же слід реагувати в тих або інших ситуаціях. Дорослий, який супроводжує дитину, мусить фізично припиняти всі силові дії - просто перехоплюючи руку дитини, щоб не допустити удару, підставляючи свою руку, якщо малюк хоче штовхнути або вкусити, забираючи свого сина або доньку із зони конфлікту.

Якщо ми транслюватимемо дитині ідею про те, що на удар треба відповісти ударом, то ризикуємо отримати зовсім інший результат, ніж очікуємо. Адже дитина дошкільного віку ще не здатна прорахувати силу удару і співвіднести свою силу з бажаною, а відповідно - може вдарити сильніше й навіть завдати серйозної травми. Чи готові ви до такого? До того ж часто діти можуть штовхнути або зачепити з необережності, - чи є сенс у такому разі бити у відповідь? Також слід мати на увазі, що, повідомляючи дитині постулат "якщо тебе вдарили - бий у відповідь", ми вживлюємо у її свідомість ідею про нормальність насильства, про допустимість фізичної сили в принципі. Невідомо, чи зрозуміє малюк, що це такий спосіб захистити себе, але дитина точно засвоїть, що битися можна, що сила вирішує все, що коли щось не подобається - треба нападати. Бо в дошкільному віці в дітей основний спосіб навчання - це наслідування, бездумне повторення, без усвідомлення суті й змісту цих дій.

А як же бути, якщо дитина перебуває поза полем зору батьків? Якщо ми говоримо про дошкільний вік, відповідальність за поведінку дитини все одно лежить на дорослому, котрий відповідає за неї: на бабусі, няньці, вихователі. Тому що дитина ще фізіологічно не здатна усвідомлено й зріло керувати своєю поведінкою, не кажучи вже про те, щоб впливати на поведінку інших дітей. Навчаючи дитину "давати здачі", ми, по суті, вручаємо їй дорослий інструмент самозахисту, а це абсолютно несправедливо, адже, по-перше, не мусить дитина такого віку сама захищати себе, а по-друге, точно не її відповідальність - регулювати поведінку інших дітей.

Чи означає це, що ми не повинні навчати дітей самозахисту? Ні, абсолютно не означає. Але способів постояти за себе набагато більше, ніж просто вдарити. Ви обов'язково мусите навчити дитину казати такі фрази: "Стоп!", "Зупинися, мені так не подобається. Я не хочу так гратися", "Мені неприємно/боляче, припини!". Слід завжди підкреслювати, що вирішувати конфлікти потрібно словесно.

Перебуваючи в гурті інших дітей, дитина завжди має знати, хто той головний дорослий, який за неї зараз відповідає й до кого вона може прийти, якщо її кривдять. Немає нічого ганебного в тому, щоб залучити вихователя або няню до вирішення конфлікту на майданчику чи в групі. Захист дитини - це зона відповідальності дорослого! Ми ж у своєму дорослому житті теж далеко не завжди застосовуємо силу, навіть із метою самозахисту, - інколи в ситуації небезпеки розумніше навіть просто втекти, закричати, покликати на допомогу. Ну, а щоб постояти за себе, ми теж удаємося до різних способів, і фізична сила точно не в списку перших.

Хотілося б підкреслити ще такий момент. Діти вже з народження наділені певними особливостями нервової системи: є малюки жваві й активні з пелюшок, є діти спокійніші й чутливіші. Перших навіть немає потреби вчити "давати здачі", - вони й так скористаються цим способом у ситуації, якщо їх скривдять (просто піддавшись імпульсу, цілком неусвідомлено вихлюпуючи свою злість на кривдника). Утім, і самі вони частіше бувають ініціаторами фізичних конфліктів (знову-таки, через темперамент, а не тому, що агресивні, погані або невиховані).

А ось малюків обережних і врівноважених навчати давати здачі - піддавати додатковому стресу, вони й так зазвичай нерішучі в ситуаціях соціальної взаємодії, а тут ще треба вміти захищатися. Таких дітей у жодному разі не можна соромити, висміювати, навішувати ярлики, - особливо часто це роблять татусі хлопчиків. Тут уже підключаються дорослі проекції й комплекси батька, який має свої жорсткі уявлення про "чоловіче", а також побоюється за свій образ правильного татуся. Але завжди слід пам'ятати: те, що прийнятне в дорослому світі, не повинно переноситися в дитячу реальність. Просто тому, що мозок дитини ще незрілий, він фізично нездатний на багато речей, які може дорослий. І якщо чутливий малюк, замість підтримки дорослого, зіштовхнеться з осудом, - це жодним чином не зробить його "сильнішим", навпаки - примусить почуватися самотнім і впевненим у тому, що він - поганий, непотрібний батькам.

Насамкінець хотілося б також звернути увагу батьків на те, що дуже часто ми перебільшуємо значущість якихось ситуацій, дивимося й інтерпретуємо їх дуже "по-дорослому". Так, буває, що в дитини хтось відбере іграшку або штовхне. Але це не привід влаштовувати розбірки. Ваш малюк може й не помітило цього, але в стривоженої мами вже майне думка: "Мого ненаглядного кривдять!" або "Якщо він зараз це пропустить, то і в дорослому житті не зможе постояти за себе!". Важливо не згущати барви, реально оцінювати ситуацію й не узагальнювати одиничний епізод із усім життям. Якщо дитина зіштовхнулася з агресією іншої, слід захистити її й забрати із зони небезпеки, а не чекати, коли ваші син або донька самі вирішать цю ситуацію. Поспівчувайте їй, утіште, якщо треба, постарайтеся пояснити стан речей.

Не тривожтеся, що ваша дитина не вмітиме постояти за себе, якщо ви будете це робити за неї, - на все свій час. І якщо ви дасте своєму малюку надійну опору та підтримку в складних ситуаціях, це зробить його впевненим у собі й подарує відчуття міцного ґрунту під ногами. А коли він стане досить зрілим, то абсолютно природним чином почне використовувати інші способи самозахисту, не вдаючись до вашої допомоги.