Бути вірним Богові та Україні, або Як загартовуються патріоти

Свято Перемоги 9 травня нинішнього року було несхоже на всі попередні. Вперше обмежили урочистості в Києві. Вперше слова пісні "над нашей родиною дым" здалися написаними сьогодні, яким-небудь українським поетом. Уперше люди чекали не салюту - з радісним передчуттям, а провокацій - із острахом. Уперше ми не можемо розібратися - що ж коїться з нашою Батьківщиною, з нашими людьми... Поки дорослі намагаються коли не зрозуміти, то бодай вирішити для себе, як до всього цього ставитися і як жити далі, діти дивляться, слухають і запитують. Їхні питання вражаючі у своїй точності, - дітей не проведеш. Чому йде війна? Хто і з ким воює? Чому наш сусід як вогню боїться повістки з військкомату, тоді як інші добровільно записуються до Національної гвардії? Хто такі патріоти, і чим вони відрізняються від націоналістів? Діти не можуть довго чекати, поки родинна рада видасть ретельно продуману відповідь. Якщо вони вчасно не отримають відповідей від батьків - завжди знайдуться охочі протранслювати дітям свою "версію правди"...

Від того, що ви відповісте дітям сьогодні, залежить те, якими вони стануть завтра. Чи хочемо ми бачити наших дітей патріотами? Що це означає тепер? І що потрібно робити, аби вони виросли такими? А якщо не патріотами - то ким тоді? Про військово-патріотичне виховання та багато іншого ми говорили з головою національної скаутської організації України "Пласт" Ярославом Юрчишиним...

Але спочатку - трохи про саму організацію.

Пласт було засновано 1911 р. на Західній Україні, але вже з 1930-го він перейшов практично на нелегальне становище: ні польська, ні нацистсько-німецька влада пластунів не жалувала, а радянська - взагалі заборонила, оголосивши ворогами народу й створивши свою організацію - піонерську. Так тривало аж до 80-х років минулого століття, коли "Пласт" було відновлено.

Члени "Пласту" називають себе пластунами. Слово "пластун" - відповідник англійського "скаут", у перекладі - "розвідник", воно походить від назви козаків-розвідників.

Пласт має дещо спільне з військом. Використання впоряду (спеціальних команд) допомагає дотримуватися ладу під час мандрівок, святкувань, таборів та інших акцій. Однострій та відзнаки свідчать про досягнення пластуна, відбуті ним табори, обов'язки в організації; за одностроєм пластуни впізнають скаутів інших країн.

Як організовано патріотичне виховання
у "Пласті"?

"Пластова методика виховання, яка є національним виразником скаутської методики, поширеної по всьому світу, сповідує підхід, за яким дитину можна виховати лише тоді, коли їй це цікаво, - розповідає пан Ярослав. - Ми навіть не говоримо про виховання, ми користуємося поняттям "самовиховання". Важливо, щоб дитина не відчувала штучності цього процесу, тому в "Пласті" використовуємо тактику "Великої Гри". Ця тактика вчить сприймати своє життя як велику захопливу гру, в якій є правила (гра обов'язково має бути чесна), завдання, час для виконання цих завдань та різні механізми їх виконання. Чим більше ти знаєш механізмів - тим більше можеш встигнути. Чим краще ти спілкуєшся та співпрацюєш із іншими - тим легше тобі досягати мети".

Для кожного пластуна чи пластунки є три головних правила, котрі їх вирізняють із-поміж загалу: бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим і жити за Пластовим законом (14 характеристик пластового ідеалу, поданих у формі прикметників щодо характеру людини: точний, приносить користь, дбає про своє здоров'я тощо). Перше правило і є базисом для патріотичного виховання на основі християнських цінностей, які, незважаючи на ставлення до релігії, спільні для всієї європейської цивілізації. "Тому вся наша діяльність комплексно охоплює певні аспекти любові до рідного краю та звичаїв. Ідемо у гори - відвідуємо історичні місця, вчимо пісні - віддаємо перевагу відомим народним і шукаємо історію їх походження, вивчаємо традиції нашого народу, відвідуємо різні куточки України, - розповідає голова "Пласту". - І це не якийсь окремий чітко виділений елемент, а постійне відчуття гордості причетністю до нації з великою і славною історією і з не менш славним, хоч і складним сьогоденням. Дві головні засади - природність та комплексність".

Ярослав Юрчишин вважає, що патріотизм у новій вільній Україні, та і в будь-якій вільній країні, потрібно виховувати на позитивних досягненнях свого народу, а також представників різних народів, не лише у своїй історії, а й в історії Європи та світу. На взаємоповазі до дій, вчинків та навіть слів, котрі несуть загальну користь, і на вмінні побачити шкоду в навіть досить привабливих, на перший погляд, речах. Власне, критично ставитися до інформації, до трактувань подій, а не сприймати все, що подається, без критики, "на ура", - база для формування будь-якої навички. Бо лише адекватно сприймаючи світ, ми виховуємо патріотизм, за інших умов - шовінізм і ксенофобію як антиподи власне любові до свого народу та землі. Потрібно виховувати самоповагу і любов зі знаком "за", а не зі знаком "проти".

Патріотизм і національна самоідентифікація

Наскільки взаємопов'язані національна самоідентифікація і усвідомленість із патріотизмом та відданістю Батьківщині? На це запитання важко дати однозначну відповідь. Ми маємо дуже багато прикладів, і з давньої історії, і з сучасних часів, коли представники інших націй, які проживають в Україні, виявляли себе дієвими патріотами, аж до жертвування життям заради спільної користі українців. "У Небесній сотні Майдану ми натрапляємо на імена і білоруса, і росіянина, і вірменина, і грузина, - нагадує Ярослав Юрчишин. - І це тоді, коли значна частина українців, навіть прихильників Майдану, підтримувала його за моніторами комп'ютерів чи у так званій "диванній сотні", спостерігаючи за перебігом подій біля екранів телевізорів. Тому взаємозв'язок між національною самоідентифікацією і патріотизмом є, але чи він вирішальний - сказати важко. Швидше, можна стверджувати, що виховання національної гордості є позитивним чинником для формування патріотичного світогляду. Тому в "Пласті" і приділяється досить велика увага формуванню саме цього навику - любові до рідного народу та України".

Чому став можливим кримський сценарій, чому більшість кримчан виявилися непатріотами України? "Як на мене, - зазначив пан Ярослав, - основна причина цього - надзвичайно потужна пропаганда з боку російської влади. У нас було дуже мало російськомовного патріотичного саме українського інформаційного та розважального продукту. А в людей є природна потреба отримувати інформацію рідною мовою, - так простіше, не треба переналаштовуватися. Тому кримчани отримували інформацію переважно з російських каналів. Накладене на досить високий середній вік (Крим - один із найстаріших, у віковому розрізі населення, регіон), на те, що в Крим переселялися колишні працівники спецслужб та армії СРСР, на присутність Чорноморського флоту Росії, - все це й призвело до того, що кримчани так і не стали українцями за світоглядом. Зрештою, Україні тривалий час було байдуже до Криму, то чому Криму мало бути не байдуже до України? Це регіон, у якому за незалежність нашої держави проголосувало найменше людей - трохи більше половини населення. І це вже тоді мав бути дуже тривожний дзвіночок для Києва, аргумент для запуску спеціального проекту лагідної українізації Криму (і, що найголовніше, тут питання мови взагалі не визначальне, більше - питання формування проукраїнського світогляду) …Нині ми розробляємо спеціальну програму для наших осередків у Криму, щоб у пластунів на цій окупованій території таки була змога долучитися до наших програм та заходів. Хоча цього можна було уникнути, якби понад 20 років українська влада не намагалася не помічати Крим" .

Чим авторитарніша держава, тим патріотичніший народ?

Справді, дивлячись, наприклад, на сучасну Росію або нацистську Німеччину, можна зробити такий висновок. Але чи дійсно це так?

"Шовіністичний, ксенофобський - так, патріотичний - ні, - впевнений голова українських скаутів. - Я вже казав вище: є любов до своєї країни "за" ("за" власну історію, "за" досягнення і внесок у розвиток цивілізації), а є любов "проти" ("проти" тих, хто розвалив імперію, хто виграв у попередній війні). Перша формується довго, менш інтенсивна у своїх виявах, але триваліша. Це патріотизм сучасного освіченого британця, швейцарця чи американця. Чому саме освіченого? Бо потребує критичного ставлення до інформації, вміння приймати і вибачати. Друга - дуже інтенсивна, формується дуже швидко, бо зачіпає поверхневі відчуття - страх, пиху тощо. Але так само швидко й зникає. Звісно, якщо вона не формувалася роками, не вживлялася у свідомість від народження пропагандивною державною машиною. Розрізнити ці два вияви любові до власного народу та країни дуже важко, бо межа надзвичайно тонка: я пишаюся і працею доведу, що мій народ гідний, - чи я готовий перегризти горлянку, аби довести, що я кращий. Ми у "Пласті" дуже часто зіштовхуємося з тим, що наші волонтери опиняються перед спокусою швидкого формування патріотизму зі знаком мінус. Але ведемо цю працю вже понад сотню років, вели її навіть у період заборони на території СРСР серед діаспори, тож маємо напрацювання і дбаємо за, якщо так можна сказати, виховання позитивного патріотизму".

Чи кличе військова романтика

Чому певна кількість юнаків в Україні не хоче служити в армії, навіть сьогодні, в такий непростий для країни час? Ярослав Юрчишин є представником куреня "Орден Залізної Остроги", об'єднання волонтерів "Пласту" у віці від 18 років і старших, яке обрало собі спеціалізацію "розвиток військово-патріотичного виховання". "Ми, власне, в рамках "Пласту" хотіли напрацювати схему трансформування природного потягу хлопчиків до гри у "війнушки" не в бажання мочити зомбі в комп'ютерних салонах, а у свідоме бажання навчитися захищати себе та своїх рідних, - розповідає він. - Ми проводимо табір "Легіон", є співорганізаторами гри "Джура" (аналог відомої радянської "Зарниці", але за легендою козацтва). І ми зіштовхнулися з цілим комплексом проблем: нерозуміння державою потреби в армії на сучасному етапі розвитку, низький соціальний статус військових, "старіння" армії, тобто її повальна непристосованість до сучасності. Українська армія успадкувала від радянської всі її вади - дідівщину, повальний алкоголізм тощо, але втратила той ореол героїчності, який таки мала армія, що перемогла у Другій світовій війні. Але тепер ми стаємо свідками зміни ставлення суспільства до армії. Якщо раніше більшість громадян ставилася до військових негативно або нейтрально, то тепер ставлення стає позитивним. Одна проблема: немає віри у здатність нашої армії на сучасному етапі її розвитку захистити Україну, а отже - виконати свою головну функцію. Тому, щоб підняти авторитет армії, треба зробити її боєздатною. А тоді знайдеться й достатня кількість хлопців та дівчат, яких покличе військова романтика, і вони пов'яжуть із нею своє життя".

Якою буде нова хвиля

У "Пласті" прагнуть, аби молодь України була перш за все затребуваною. "У нас чудова молодь, яка може дати фору в активності, цілеспрямованості та мотивованості до корисної праці будь-кому. Але в Україні склалася ситуація, коли молоді легше себе реалізувати поза межами Батьківщини. Бо там потрібні молоді науковці, ІТ-спеціалісти, культурологи, історики - будь-хто, хто готовий добиватися результату. Там є соціальні ліфти, які може використовувати й наша молодь. А в Україні їх обмаль, - вважає Ярослав. - У мене дуже багато друзів стояли перед дилемою - закопати свій талант тут, нидіючи на мізерній зарплаті науковця, не маючи змоги продати власний патент, молячись, аби не закрили інститут, - чи виїхати і здобути досвід та адекватну оплату своєї праці. Частина виїхала, проте ці люди залишилися українцями: пригадуєте масові виступи в столицях світу на підтримку Євромайдану? Це вона, так звана академічна діаспора нової хвилі.

На моє переконання, сформоване понад 13-річним досвідом роботи як із дітьми та молоддю в "Пласті", так і вихованням власних дітей, - молодь буде такою, якою ми хочемо її бачити, вона розвине ті навички, які ми стимулюватимемо. Тому покажімо, що молодь нам потрібна, - і вона набуде навичок і вмінь, які зараз такі потрібні Україні".