Бути хорошим, або Що скажуть люди?

Іноді мені здається, що бажання бути хорошими ми виносимо прямо з ясельної групи дитячого садка, підкріплюючи його добрячим "оберемком" батьківських "треба бути…".

Та спочатку ми маємо вчасно сісти, агукнути, почати ходити на горщик і вчасно усміхнутися незнайомій тітоньці двома зубами, які вчасно ж прорізалися. Потім мусимо навчитися вітатися з консьєржкою, не скиглити, коли батькам це незручно, чемно поводитися в гостях і на вулиці, вчасно вивчити букви й правильно додавати числа, мити руки з милом і сякатися в білосніжний носовичок.

Потім долучається школа, вимагаючи від нас не бігати на перерві, на уроці сидіти сумирно, склавши руки на парті, а ще мати гарний почерк, бути охайним, посидющим і старанним. При цьому ми повинні обов'язково вчитися на "відмінно", встигаючи опановувати піруети на ковзанах і фуги Баха, обожнюючи при цьому сольфеджіо й без болю в боку бігати крос.

Подальша програма розрахована на успішний вступ до престижного вишу з блискучим захистом диплома, після одержання якого найкрутіші компанії наймуть дороговезних хедхантерів, аби вмовити нас бути їхнім провідним спеціалістом. Працюючи на цій крутій роботі, ми, безперечно, повинні встигнути познайомитися з партнером, який напрочуд підходить нам за гороскопом, і народити найпрекрасніших і найздоровіших дітей, які знов-таки потішать нас тим, що в них вчасно проріжуться зубки і що не створять нам проблем із горщиком.

Мусимо не забувати, коли станемо відмінним фахівцем, зустрічатися з найвірнішими у світі друзями, не критикувати їх, на перший поклик приходити на допомогу, позичати їм гроші в будь-який момент, коли вони нас попросять, і дякувати їм за довіру бути їхнім кредитором. Важливо, звичайно ж, мати й найзатишніший у світі дім, у якому зразковий порядок - крани не протікають і двері не риплять... При цьому було б непогано не забути на голові бігуді й не виявити, прийшовши в гості, рваних шкарпеток. Адже так важливо бути хорошим! А як не вийде? А що як ми перестанемо бути хорошими? Боже, що ж тепер скажуть люди?

Після кожного свого дня народження одна моя знайома викидає купу харчів, бо з'їсти стільки наїдків, які вона ставить на стіл, не стане сил навіть чималій компанії. Напередодні вона невтомно смажить і парить усе, що має на цьому столі стояти, і на всі аргументи, що з'їсти це неможливо, вона вперто заявляє, що коли стіл не вгинатиметься від різноманітних страв, то їй буде перед людьми соромно.

Ще одна моя знайома не спала всю ніч у поїзді, бо їй було незручно розбудити сусіда в купе і попросити перевернутися, щоб не хропів. Вона не зважилася підійти й до провідниці (щоб спробувати поміняти купе - вагон був напівпорожній), бо та вже спала. Ну, не будити ж людину заради того, щоб поспати самій! У нашому суспільстві заведено терпіти, бо виявляти невдоволення - це ж перестати бути хорошим, а бути примхливим і вимогливим - це вже понад наші сили й уявлення про пристойну людину.

Батьки моїх маленьких клієнтів часто доводять своїх чад до нервових тиків і заїкання, змушуючи їх читати й писати в три роки лише тому, що хтось на дитячому майданчику сказав, що чиєсь дитя в неповні три вже знає всі букви, а Гоша з другого під'їзду навіть виразно читає напам'ять пушкінського "Анчара". А нам от за нашого нездару соромно - він пірамідку збирає не з першого разу й на горщик не проситься. Що скажуть люди?

Ми будь-що вимагаємо схвалення, ми занадто соціально орієнтовані, ми залежні від думки неважливих і непотрібних нам людей, перехожих, консьєржок, бабусь на лавочках. Деколи здається, що ми живемо заради них, щоб запопадливо відповідати їхнім очікуванням, виконуючи їхнє соціальне замовлення на хороших людей.

Сотні статей у різних журналах наставляють нас бути хорошими дружинами, чоловіками, матерями й господинями, а по суті навчають нас бути максимально зручними для інших. Бути здоровим егоїстом у нас не заведено, бо вічний наскальний напис нашого розуму завжди нагадає: "Подумай, друже, що скажуть люди!" Здоровий егоїзм - це не зневажання почуттів інших людей, а розуміння своїх почуттів, уміння обстоювати свої інтереси - цілком прийнятна форма себелюбства, яка не має нічого спільного з нашими уявленнями про неадекватну самооцінку.

Ми звикли до того, що робити щось, що не узгоджується з бажаннями інших людей, що потрібне тільки нам, або позбуватися дискомфорту, це неправильно, що треба якось пристосуватися, підлаштовуватися, притлумлювати свої почуття й бажання. Розплатою за порушення цих правил завжди буде відчуття провини, дбайливо прищеплене нам батьками, які свого часу намагалися дати нам любов за гарну поведінку й "п'ятірочки" в щоденнику.

Бажання бути зручним і хорошим - це завжди бажання бути любим, але система зазнає краху саме тоді, коли в дорослому житті вона не працює, дає збій і руйнує наше Я, оскільки виявляється, що нас люблять тільки тоді, коли ми самі любимо себе без будь-яких умов і заслуг. Але у підсвідомості кількох поколінь лежить переконання, що власну цінність мусиш заробити.

Ба більше, чимало людей відмовляються від задоволення прочитати цікаву книжку на користь "корисного" читання, дивляться нудне кіно тільки тому, що це артхаус і треба бути в курсі, тримати марку. Адже сказати, що я цього не знаю, не бачив, не читав - це ж соромно! Що люди подумають? Ми відмовляємося від смачної їжі на користь корисної, від відпочинку - на користь розвиваючих занять, від приємного спілкування - на користь корисного. Ми весь час "нарощуємо" себе, "тюнінгуємо" свої душу й тіло, сподіваючись дивідендів у вигляді загальної любові й визнання.

Основний посил таких дій - стати кращим, ніж я був учора, а отже ціннішим і любішим.

Але ж так нескладно сказати дитині, що її цінність визначається фактом народження, а не її успіхами й заслугами - як-от умінням розмовляти, читати, перемогою на престижному конкурсі тощо. І, як на мене, важливіше навчити дитину правильно реагувати на недоречні зауваження, ніж щомиті сканувати думку інших про себе. Ні, я не закликаю дозволити дітям жити поза рамками виховання, але виховання - це не безперервне визначення того, що думають про тебе інші, а, скоріше, вміння поводитися так, щоб і тобі, й іншим було комфортно. Діти часто цілком природно вилучають зі свого кола спілкування тих, хто завдає їм дискомфорту, змушує бути слухняними виконавцями чужої волі, забути про свої бажання й можливості. І ті, кого ми встигаємо зламати, на жаль, стають нещасними маленькими "дідками", яким так важливо, що скажуть люди…

Почуття сорому й провини найчастіше з'являються в кабінеті психолога у вигляді складних психосоматичних реакцій, зруйнованого або невлаштованого життя, депресій і розчарувань. Але практично завжди цим почуттям передує гіпертрофоване бажання бути хорошим, сильним і розумним, відповідати всім запитам і думкам про себе. Я не закликаю забути або скасувати якісь почуття, всі почуття потрібні й важливі, але шлях, який вони проходять у нашій свідомості, може бути згубним для психіки, якщо ми не відстежуємо причинно-наслідкових зв'язків, якщо змушуємо себе безупинно трудитися й не дозволяємо собі хоч деколи, хоч ненадовго стати для когось "поганим" чи "незручним".

Є, звичайно ж, і люди, готові до самозречення, але в цьому випадку вони не почуваються нещасними, а, скоріше, бачать у цьому місію. Але якщо ви весь час острашливо зважаєте й озираєтеся на інших, то навряд чи це можна назвати показником щастя, навіть якщо ці інші ваші батьки.

Як це й буває у психології, все дуже просто в теорії - ми готові все усвідомити і навіть відчути, а от на практиці… На практиці ми мусимо убезпечити від розчарувань хоча б наших дітей, даючи їм розуміння, що бути хорошим - це, безумовно, чудово, але бути щасливим - набагато важливіше!