Бити чи не бити?

Мабуть, жодна навколопсихологічна тема, яка стосується виховання дітей, не викликає стільки дискусій і суперечливих думок, перетворюючи будь-який діалог на голівар, як тема "бити чи не бити дітей".

На жаль, але на всьому пострадянському просторі утвердилися думка, яка дедалі рідше висловлюється вголос, але, однак, перемагає і керує вчинками дорослих у реальності: мовляв, бити дітей усе-таки можна й потрібно. Але заради іміджу "хороших батьків", краще в цьому не зізнаватися: "Та добре! Чого вже там - шльопнув два-три рази для остраху! Переживе!" І ми століттями переживаємо цей батьківський гріх. І не стаємо вільнішими та впевненішими, і наші діти не стають. Бо знають: однаково битимуть. Ні за що, просто так, просто так треба, так узвичаїлося в цих незрозумілих дорослих, це така батьківська гра: тебе б'ють, а ти робиш вигляд, що усвідомив і зрозумів, чому й за що.

І з покоління в покоління передається цей стійкий патерн, ця матриця батьківської поведінки, яка обростає банальними виправдовуваннями, релігійними тлумаченнями, раціональними поясненнями й навіть науковими смислами.

Дітей б'ють в освічених та інтелігентних родинах, у простих робітничо-селянських, у багатих і в бідних, у благополучних і не дуже. Це ніяк від соціальних і культурних основ буття не залежить. Це, швидше, схоже на розщеплення особистості: батьки розуміють, що бити не можна і що це погано, але водночас утриматися не годні. Знаходять мільйон виправдань і раціоналізацію своєї люті, але все одно не можуть зупинитися. Принаймні щоб чомусь запобігти, потрібно зрозуміти, звідки проблема походить. Давайте досліджувати причини.

Причина перша часто виглядає як банальна фраза: "Мене били - і я став людиною". Цей залізобетонний аргумент часто звучить у моєму кабінеті, і в мене є власні контраргументи, які стосуються перспектив особистості дитини, на яку падає жереб "бити". І ці перспективи часто дуже сумні. Але мова нині не про це, а про те, звідки взялася ця сумнівна "доктрина".

На жаль, для багатьох - це традиція, яка передається дитині в спадщину, разом із системою виховання, де пороття дітей у сім'ї посідало почесне місце серед методів виховання та заходів впливу на них. Від початку важливим аспектом домінування сильних над слабкими, хазяїна над рабом, було саме фізичне покарання - а хіба котрийсь з батьків не вважає себе сувереном свого нащадка? Дітей іще 100 років тому били навіть в освіченій Європі, яка, усвідомивши наслідки, все-таки заборонила фізичні покарання.

Нещодавно я натрапила на одне соціологічне дослідження, в якому дітей запитували, чи погрожували їм коли-небудь батьки. Практично 100% дітей сказали, що хоча б раз у житті чули від своїх батьків фразу: "Я тебе вб'ю!" - і половина з них сприймала цю фразу серйозно! Тобто діти реально вірили, що в результаті їхніх "неправильних дій" батьки спроможні на крайність - убити. І потім уже самі діти, несвідомо виправдовуючи батьків, кажуть: "Так, батя бив мене за діло, я реально був винен", - і далі: "Це принесло користь, я все зрозумів і теж битиму, щоб і мої діти все зрозуміли і стали хорошими". Але цей батько не зрозумів одного: його батькові просто забракло щирої любові, терпіння знайти до нього підхід, він не знайшов адекватного виходу своїм емоціям, не вмів ділитися любов'ю, а вмів лише "зливати" роздратування й лють.

Друга причина - батьківське безсилля, а відтак біль, який просто вимагає реалізації. Діти бувають різні. Так! І важкі теж бувають. Звичайно, важливе запитання, як вони з рожевощоких пупсів перетворюються на монстрів, які кидають жаб під колеса проїжджаючих автомобілів і чіпляють консервні банки кішкам на хвіст, але ж щось цьому передувало. І боляче і незрозуміло, що і як повернулося в стосунках з дитиною не так, але дійсність уже оприявнилася. І з нею терміново треба щось робити. І хочеться боляче вдарити, щоб відчув, щоб зрозумів і усвідомив, щоб моментально перестав. І здається, що цей удар - кнопка, натиснеш - і все це пекло й сором за дитину припиниться, все дивом владнається, життя потече по-новому. Розчарування не забариться. Біль для дитини часто індульгенція, дозвіл на подальшу агресію. Якщо дорослому можна бити мене, то чому я не можу копнути ногою собаку?

Часто батькам здається, що якщо дитина чогось важливого не розуміє, то удар - це той значний аргумент, який швидко виведе її зі стану нерозуміння і дасть незримий поштовх до усвідомлення. Але психіка й мозок так не працюють. Афект гальмує інтелект, і замість отримати працюючий механізм, ми отримуємо інтелектуальний ступор, який може закріпитися надовго, - бо в багатьох випадках на переживання болю й образи витрачається надто багато енергії. Тієї самої енергії, яка за спокійного супроводу батьками дитини в складних ситуаціях могла би привести до конструктивних і розумних рішень.

Ось сім'я на пляжному відпочинку. Мама постелила чистий рушник на лежак, і радісне маля залазить на нього забрудненими в піску ніжками. Мама в гніві шльопає дитину й стягує силою з лежака. Чи зрозуміла дитина причину маминого гніву? Чи усвідомила, за що її вдарили? Переконана - ні! Але вона вловила небезпеку, що йде від матері. Чи впорається вона із цим? Не впевнена... Але дитина набуває досвіду батьківської непередбачуваності, вона тепер не в цілковитій безпеці, бо небезпека походить і від матері.

Часто батьки, які вдарили свою дитину у хвилинному пориві, буквально відразу каються і навіть можуть перепросити за цю несподівану реакцію. Але саме це ще більше плутає почуття дитини: вона, не розуміючи, що викликало гнів, тепер іще й отримує порцію материнської провини, що в результаті виглядає усвідомленим висновком: так, батьки непередбачувані, а отже, довіряти їм не можна!

Причина третя - удар призначався не дитині. На жаль, таким способом реалізації свого гніву часто грішать самотні матері або матері, які перебувають у тривалому конфлікті з батьком дитини, незалежно від того, живуть батьки разом чи ні. Буває, що й батьки, які не наважуються через зовнішні формальні переконання вдарити дружину, бо "жінок бити не можна", чомусь визначають, що на дітей це не поширюється, і б'ють чад, щоб заподіяти біль їхнім матерям. Часто батьки при цьому, ніби на своє виправдання, кажуть: "Мені не вистачає на нього терпіння!"

У цій ситуації важливо усвідомити, який істинний стан справ у сім'ї, яка психологічна обстановка і справжні причини "браку терпіння". Можливо, це перманентна втома, невирішені конфлікти, однобічність виконання обов'язків з догляду за дитиною, де той з батьків, який більше залучений у взаємодію з дітьми, надто втомлюється від відповідальності, а можливо, і взагалі не може впоратися з нею. У цій ситуації часто батьки самі потребують психологічної допомоги або хоча б підтримки близьких людей, і не тільки психологічної. Якщо мати, наприклад, надто багато часу проводить з дітьми, то, можливо, нагромадилася така кількість емоцій, що її власний емоційний контейнер уже переповнений, і їх фізична реалізація просто неминуча.

Причина четверта - брак інтелекту в батьків і слів для того, щоб проявити свої емоції та пояснити свої побажання. Так, на жаль, коли розумовий процес пробуксовує, простіше й швидше взяти ремінь, ніж підвищити свій рівень до спроможності пояснювати дитині очевидне. Часто таку людину супроводжує відчуття власної неповноцінності й незначності, і в цьому випадку самоствердитися за рахунок дитини - майже єдиний спосіб для таких батьків. Не ходити ж бити пику перехожим. У психології є таке поняття - алекситимія: це така особистісна особливість, яка проявляється в труднощах розуміння й словесного опису своїх і чужих почуттів. Люди з алекситимією практично не спроможні відчувати емпатію - співпереживання, що є важливим аспектом у вихованні дітей та й у побудові будь-яких близьких стосунків.

Причина п'ята - сексуальна незадоволеність. Так, сексуальна енергія за своїм енергетичним складником дуже подібна до фізичної агресії. І в сім'ях, де відсутній регулярний секс, дітей можуть бити значно частіше. Так, накопичена сексуальна енергія однаково вимагає реалізації, а отже, знаходить різні засоби для виходу. У таких сім'ях може практикуватися зокрема сексуальне й психологічне насильство над дітьми, що є серйозною проблемою суспільства в цілому. У цьому випадку подружжю, а водночас і батькам, не обійтися без допомоги компетентного фахівця.

Ще одна причина - батьки рятують дитину від небезпеки, завдаючи їй болю. Типова ситуація: мати боляче смикає дитину за руку, щоб вона не потрапила під машину, не вивалилася з вікна, не торкалася гарячого. Так, трапляється, що діти порушують правила, які ми вже із сотню разів із ними обговорили, і роблять те, що не просто погано, а й небезпечно для їхнього життя. Часто це бувають гіперактивні діти або діти з розладами соціальної комунікації, які не надто добре розуміють, що становить небезпеку для їхнього життя. І батьки завдають їм болю, бо це єдине, що може зупинити дитину. Це не виправдовує насильства загалом, адже є достатньо методів, які допомагають працювати з подібними дітьми, уникаючи епізодів насильства, встановлюючи для них прийнятні рамки й правила.

Чи можна взагалі назавжди відмовитися від усіх покарань у процесі виховання дитини? На жаль, не завжди... Але, вибираючи заходи впливу на дитину, ми просто зобов'язані виключити саме насильство: фізичне, психологічне, моральне, - і навчитися регулювати погану поведінку адекватними заходами, які передбачають повагу до особистості дитини і є тимчасовими обмеженнями, що не завдають шкоди її психіці. Важливо перервати цей патологічний зв'язок між поколіннями, які передають насильство як естафету, і, можливо, наші правнуки будуть нам за це вдячні.