Радянська машина тотального перемелювання і придушення людей працювала без перебоїв. Але, здається, не слід пояснювати Великий Терор лише людожерською ленінською ідеєю і сталінськими маніями...
Велике переселення народів по-радянськи почалося...
На початку 30-х років Особлива дивізія імені Дзержинського вже складалася з десятків полків, частин і окремого бронетанкового дивізіону. А місцем її «роботи» була вся країна. У дивізію було включено також особливий Соловецький полк ОГПУ, що займався охороною Соловецького табору. Всі ці роки полки і частини дивізії «боролися за радянську владу проти найменшого виступу контрреволюції, проти чужих елементів і проявів» в Україні й у Закавказзі, у Середній Азії та на Далекому Сході.
Цікава деталь. Коли «дзержинців» посилали в Закавказзя, то полк підбирався винятково з росіян, українців, білорусів і латишів. А відрядження, приміром, в Україну геть виключало з особового складу українців і білорусів — брали лише росіян, грузинів, вірменів, латишів.
Та все ж у діяльності «дзержинців» був один головний напрям. «Ваш внесок у здійснення сталінської національної політики дружби та братерства народів СРСР неоціненний», — значилося в указі, підписаному Калініним, про нагородження Окремої дивізії імені Дзержинського черговим орденом.
І справді, з околиць Ленінграда воїни-дзержинці першими виселили 35-го року у Волгоградську область 30 тисяч фіннів. Саме так починалися «зачистки» прикордонних територій від потенційно ворожих радянській владі елементів. Потім через рік із Волині так само виселяли 49 тисяч поляків і 15 тисяч німців. 37-го року настала черга корейців — 173 тисячі чоловік із Далекого Сходу були переселені в Казахстан і Узбекистан. Та це був лише початок...
Суд нащадків поганий уже тим, що розглядає справу у відсутність потерпілого. Читаю архівні документи та газети тих років і найбільше вражаюся не роботі налагодженого репресивного механізму, де ледь не найважливішим «гвинтиком» були «дзержинці», а тому, як розумні, інтелігентні, освічені люди намагалися злитися з обставинами, як вони добровільно відмовлялися від сумнівів...
Звісно, об’єднання у вересні 39-го року всіх українських земель у складі УРСР мало величезне позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Як писав тоді Володимир Сосюра:
З’єдналося серце навіки,
що віками роздерте було...
Якої ж неймовірної сили набула тоді влада слів! Слів, що розпоряджалися долями цілих народів, керували життям і смертю... Пам’ятаєте, як на початку перебудови партноменклатура обрушилася на тих, хто говорив про злочинну змову Сталіна з Гітлером? Мовляв, якщо не виявлено секретний протокол — додаток до договору, то змови між ними не було, як і не було поділу Європи. А варто було кожній неупередженій людині зазирнути в будь-яку радянську газету того часу (усі вони друкували ТАРСівські повідомлення), щоб побачити, як після підписання договору змінилася сама тональність пропаганди. Не можна було зрозуміти — хто на кого напав — Німеччина на Польщу чи навпаки. І ще 24 серпня, у день від’їзду Ріббентропа з Москви, газети почали говорити про тяжке становище трудящих Західної України та Західної Білорусії... 17 вересня з промовою по радіо виступив Молотов. Він говорив про те, що «радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії».
А ось два повідомлення з газети «Правда Украины» (лексику збережено. — В.Д.): «18 сентября командующий Украинским фронтом командарм 1 ранга Тимошенко и член Военного совета Украинского фронта Хрущев посетили г.г. Тарнополь, Трембовля, Подволочиск и Скалет. Везде их приветствовал ликующий народ, освобожденный от кабалы польской шляхты доблестной Красной Армией и великим Сталиным». «Во всех городах и селах Западной Украины, где проходят части Красной Армии, население просит у политруков и красноармейцев портреты вождя трудящихся всего мира товарища Сталина, главы Советского правительства тов. Молотова и наркома обороны тов. Ворошилова. «Книгокультторг» г. Киева на днях отправил в Западную Украину первую партию — 1 млн. портретов руководителей партии и правительства».
До речі, Сталіна славословили завжди, але особливо бурхливо і палко робили це восени 39-го. Адже 21 грудня йому виповнювалося 60 років.
«Загальноміське піонерське вогнище в столиці квітучої України, присвячене 60-річчю вождя народів, найкращого друга дітей — тов. Сталіна. Такі святкові вогнища пройшли у всіх містах і селах республіки протягом листопада і грудня місяців».
Не бракувало і поетичного слова:
«Его жизнь столетиями мерьте! —
Это счастье сотен поколений,
Это нашей партии бессмертье,
Наша воля, разум наш и гений!»
Нарешті настало 21 грудня. Газети почали публікувати вітання іноземних діячів. І на першому місці: «До дня Вашого шістдесятиріччя прошу Вас прийняти мої найщиріші поздоровлення. З цим я пов’язую свої найкращі побажання, зичу доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливим майбутнім народам дружнього Радянського Союзу. Адольф Гітлер».
А тим часом у всіх районах Західної України «дзержинцями» й іншими каральними загонами проводилися операції із «зачистки» території від «ворожих і неблагонадійних елементів» — діячів політичних партій і громадських організацій, чиновників, священиків, відставних військових, колишніх жандармів, заможних селян. Цифри жахають. Кожен десятий житель Західної України був розстріляний або депортований. Наприклад, за станом на 1 березня 40-го року (за 20 днів першого етапу депортації) із західних областей України на Урал і до Сибіру вислано, чи, як писалося в звіті наркому НКВС, «відправлено на нове місце проживання 106 092 чоловік (це 19 204 сім’ї), залишено тимчасово через хворобу 1651 чоловік, були відсутні при проведенні виселення 2659, сховалося 803 чоловік, зуміли втекти і сховатися 63 чоловік. Всі сили ввіреного мені управління НКВС уже направлені на негайний пошук трьох останніх категорій». Можна не сумніватися, що пошук цей проведено за всіма страшними правилами полювання за людьми. А усього з територій, отриманих СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа, до Сибіру і на Урал вивезли 475,7 тис. українців, 139,6 тис. поляків, 23,6 тис. євреїв, 18,2 тис. литовців, латишів і естонців, 51 тис. білорусів.
В архівах Окремої дивізії імені Дзержинського є в рапортах начальству разючі деталі, пов’язані з виселенням людей із Західної України: «Операція проходить успішно. Мають місце випадки, коли жінки — дружини попів — не хочуть вдягатися і виходити до машин. Доводиться вдягати дамочок силоміць». «У виселюваного Кротка В.П. у ніч на 9 лютого померла дружина. Сьогодні її поховали і Кротко В.П. із сім’єю був повантажений у вагони (усього 6 чоловік)», «Один із жителів Ліснецький поводився як справжній буржуй — лаявся і вимагав справедливості. Він разом із сином переданий в Управління НКВС тов. Морозову»...
Особисто я з тих, хто, як прийнято було писати в анкетах: не був, не перебував, не піддавався. У жахливі сталінські роки був дитиною і разом із однолітками виспівував безтурботні пісеньки про те, як «сталинской улыбкою согрета, радуется наша детвора». А поки «дітвора раділа», у таборах неподалік нашого дитбудинку перетворювалися на «табірну пилюку» тисячі людей — місто Молотов (нині Перм) було своєрідним центром уральського ГУЛАГу. І я своїми очима бачив, як у маленьку закопчену комірчину, де щоночі викашлював свої хворі легені мій перший вчитель Устим Францевич Кушнір, пізнього вечора восени 52-го року ввійшли незнайомі люди у формі і повели його, як потім виявилося, назавжди. Він — чудова освічена людина, у далекому минулому професор Львівського університету, котрий висланий був 39-го із Західної України і прилаштувався працювати в дитбудинку, спочатку кочегаром, а потім — вихователем. Він мріяв лише про одне — зібрати грошей на корову і поїхати на свою «малу батьківщину», як тепер кажуть, у Винники під Львовом, де страшенно бідували його далекі родичі.
«Виселенці» і «спецпоселенці» — другий етап
Наближалася війна. І країна з розстріляною інтелігенцією, знищеною аристократією, обезголовленим селянством, декласованими робочими, країна з порушеним генофондом, розчавленою культурою нездатна була сприйняти інший жанр, окрім детективу. Вона могла вірити лише в шпигунську змову, у терористів і зрадників. І детектив був їй запропонований — із розгалуженими шпигунськими мережами, диверсійними планами, політичними убивствами, терористичними атаками і суцільним «підлим зрадництвом» цілих народів.
Машина сталінських репресій набирала обертів. Вже на самісінькому початку війни було проведено великомасштабну акцію з виселення радянських німців із постійних місць проживання. Сигналом до такої операції стало бойове повідомлення Сталіну від командування Південного фронту з Вознесенська Миколаївської області. Ось його текст:
«3 серпня 41 р.
1. Військові дії на Дністрі показали, що німецьке населення стріляло з вікон і городів по відступаючих наших військах. Встановлено також, що вступаючі фашистсько-німецькі війська у німецькому селі зустрічалися хлібом, сіллю. На території фронту є маса населених пунктів із німецьким населенням.
2. Просимо дати вказівку місцевим органам влади про негайне виселення неблагонадійних елементів.
Тюленєв, Запорожець, Романов».
Сталін наклав резолюцію: «Товаришу Берія. Треба виселити З ТРІСКОМ!» 31 серпня 1941 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило спеціальну постанову «Про німців, які мешкають на території Української РСР», котрим наказувалося:
1) німців, які перебувають на обліку як антирадянський елемент, заарештувати;
2) іншу частину працездатного чоловічого населення віком від 16 до 60 років мобілізувати в будівельні батальйони і передати НКВС для використання в східних областях СРСР».
Одночасно стала проводитися найчисленніша акція — виселення німців із Поволжя. Вони мешкали там із XVIII століття і завжди вірно служили спочатку самодержавству, а потім і радянській владі. Протягом трьох днів «як превентивний захід» (щоб німці не підняли повстання в тилу Червоної Армії) було посаджено в товарні вагони 802 674 чоловік і вивезено до Сибіру, Казахстану і Середньої Азії.
«Досвід» насильницького виселення, накопичений «дзержинцями» у південних областях України й у Поволжі, був через рік використаний для вигнання з Краснодарського краю і Ростовської області 6 тисяч греків і румунів.
Народи Північного Кавказу теж відчули на собі всі принади сталінської національної політики. Так, багато жителів кавказьких республік, особливо в сільській місцевості, висловлювали серйозне невдоволення політикою радянської влади й особливо колективізацією, а горці відверто ухилялися від призову в Червону Армію. Німці, розуміючи такі настрої чеченців, інгушів і осетинів, розгорнули на Північному Кавказі свою диверсійну мережу, поширювали листівки, що закликали «знищувати російських загарбників»...
43-го року, коли почалося звільнення окупованих територій, Сталін вирішив покарати тих, хто співробітничав із німцями. За те, що в складі німецької армії воював калмицький кавалерійський корпус, калмики (93 тисячі чоловік) були вигнані до Сибіру, а в Грузії «вказали на двері» 47 тисячам турків-месхетинців. Та ж доля спіткала карачаєвців (69 тисяч), чеченців та інгушів (510 тисяч чоловік), балкарців (37 тисяч), курдів (16 тисяч)... Курдів і балкарців Берія обвинуватив у тому, що вони «здали Приельбрусся Гітлеру», і просив Сталіна дозволити «всю цю погань і нечисть розстріляти». Сталін, як згадував потім один із керівників радянської розвідки тих років Павло Судоплатов, «довго тримав у себе записку Берії, певне, вивчав питання, але потім усе ж написав м’яку резолюцію: «Я — проти. Нехай своєю працею спокутують провину перед Кавказом. Потім подивимося».
Задля справедливості слід зазначити, що багато представників цих народів дійсно співробітничали з окупантами. Але ж вірно й те, що у вермахті і військах СС служив майже мільйон (!) слов’ян — росіян, українців і білорусів.
Після «навчань і маневрів у гірській місцевості» Північного Кавказу підрозділи і полки Окремої дивізії імені Дзержинського (12 тисяч солдат і офіцерів) були перекинуті до Криму. Берія просив у Сталіна дозволу здійснити протягом десяти днів чергову депортацію, «враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу і виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Дозвіл було отримано, і 18 травня 44-го року 191 тисячу кримських татар насильно вивезли до Казахстану й Середньої Азії. Цим самим прирікалися на загибель не лише люди, знищувалися також пам’ятники матеріальної та духовної культури. В усіх містах і селах палали вогнища, де спалювалися газети, журнали, книги, навіть праці Леніна та Сталіна кримськотатарською мовою. Цвинтарі були зрівняні з землею, татарські назви сіл і вулиць у містах були перейменовані. Знищувалося будь-яке нагадування про кримськотатарський народ. А тим часом люди тисячами гинули у вагонах-«телятниках» — без їжі, без води, без свіжого повітря. А ті, хто доїхав до спецпоселення, були вороже зустрінуті місцевим населенням — адже його заздалегідь «обробили», мовляв, прибуває небезпечний народ. Потім, після закінчення війни, чоловіки, батьки, брати і сини депортованих — демобілізовані з армії солдати й офіцери з орденами та медалями на грудях насильно відправлялися в спецпоселення і моментально з героїв перетворювалися на зрадників.
Разом із кримськими татарами змушені були залишити півострів і греки, болгари, вірмени, турки, іранці — усього 42 тисячі чоловік.
Виселення німців із їхньої автономії, закріпленої за ними Конституцією, пройшло майже непоміченим, оскільки легко пояснювалося військовим часом. Але за німцями Поволжя пішло ще 12 народів і 40 народностей. Правда, поки ще сталінська машина національної ненависті працювала на околицях, поки ще керувалася начебто безликим формулюванням: «за підсобництво окупантам». Але вже поширювала його на інвалідів і стариків, жінок і дітей, учасників Великої Вітчизняної війни і стаханівців, на комуністів і комсомольців, на селян, робітників, національну інтелігенцію. Це, виявилося, була лише артпідготовка до головного сталінського удару — розколу всіх народів СРСР і натравлювання їх один на одного. В основу внутрішньої політики було покладено масоване отруєння народної свідомості чадним газом великоросійського шовінізму.
Колись наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року про депортацію українців, які пережили окупацію, був секретним, але тепер він відомий усім. Про те, чому цей наказ залишився блакитною мрією авторів, сказав М.Хрущов на XX з’їзді КПРС 25 лютого 1956 року: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато і нікуди було вислати. А то б і їх вислали». Дорогого коштує реакція делегатів з’їзду, про яку згодом згадував П.Шелест: «Після слів Микити Сергійовича був сміх, пожвавлення в залі і репліки: хохлам пощастило!»
45-го, на параді Перемоги в Москві 200 «дзержинців» несли по Красній площі схилені фашистські штандарти і картинно кидали їх до підніжжя Мавзолею. А в цей самий час їхні товариші по зброї — бійці й офіцери полків і підрозділів Окремої дивізії імені Дзержинського «діяли» по всій території Західної України. Ось цифри. Лише в Станіславській області (нині — Івано-Франківська) за перші три місяці 45-го року «дзержинці» провели 6207 операцій і засідок проти «бандерівців, бандитів й інших ворожих елементів». Було убито більш як 1080 чоловік і затримано 4100.
Йшов методичний пошук «ворогів». Їх знаходили не лише серед жителів, змушених, щоб не померти з голоду, працювати при окупації на полях, фабриках, заводах, залізницях, а й у числі тих, хто героїчно воював у підпіллі та партизанських загонах. Якщо і не повішеними, розстріляними, то на довгі роки кинутими в табори за наспіх складеними обвинуваченнями виявилися і багато колишніх членів підпільних організацій, бійців партизанських з’єднань Ковпака, Сабурова, Наумова...
Багато страшного сказано про 37-й рік. Однак саджали завжди, і особливо багато — у 48—49-му роках. Саджали тих, хто був у полоні, але вже пройшов перевірки, саджали за «зустріч на Ельбі» і просто нізащо. Йосип Віссаріонович усе ж знав історію і добре пам’ятав Сенатську площу. Тих, хто у війну відчув себе громадянами, у чиїх руках знаходилася доля батьківщини, Сталін вже 46-го року назвав «гвинтиками» і надалі затято перетворював людей на «гвинтики», вибиваючи вільнодумство, здобуте, хоч як це дивно, у війну.
Одночасно тривало масове виселення з Західної України десятків тисяч поляків, угорців, «фольксдойчів», членів релігійних конфесій. Страшно, що понад половина всіх вигнаних були дітьми віком до 16 років. Так, із 44-го по 52-й рік до Сибіру та Казахстану виселили 240 тисяч «куркулів, націоналістів і лісових братів». Лише після цього частини і полки «дзержинців» повернулися в Москву.
А всього за роки Великого Терору втратили Батьківщину понад три з половиною мільйона чоловік. У перші ж місяці життя на новому місці смертність сягала 30%...
Долі людські...
Репресії йшли повним ходом. Однак бути сліпими, глухими, покірними — навіть з інстинкту самозбереження — хотіли не всі. Серед небажаючих миритися зі свавіллям було чимало і «дзержинців» У ті часи вони ще вірили Сталіну, вважаючи, що всі біди — від зловживань в окремих ланках системи. Виявляється (судячи з нещодавно виданої книги «Архив Краснознаменной дивизии имени Ф.Дзержинского»), не один «дзержинець» — шукач правди — намагався достукатися до «самого», вважаючи, що Сталін просто не знає того, що відбувається.
Ось лист лейтенанта Петра Кривошеїна від 3.02.47 р. «Дорогий товаришу Сталін! Пише Вам найщасливіший чекіст... Я брав участь у Параді 1941 року, коли Ви, дорогий і великий товаришу Сталін, вітали нас. Навіть сніжна завірюха не завадила мені розгледіти, як Ви стояли на трибуні Мавзолею, зустрінутий бурею захоплення. Я вперше побачив Вас, і те, що Ви не покинули Москву, не виїхали з усіма до Куйбишева, наповняло моє серце радістю... Тут зараз йде справжня війна. Ми боремося з ОУНівцями й іншими українськими буржуазними націоналістами, боремося жорстоко, та все одно переможемо цю наволоч. Але командування, зокрема мій командир майор Довлатов, вимагає не панькатися з панєнками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них найвищу міру. Але ж ми прийшли в ці карпатські ліси назавжди. І не можна стріляти в жінок чи стариків на очах у їхніх сусідів. Адже ці сусіди залишаються, потім вони вступлять у колгосп, працюватимуть на радянську владу. І що вони подумають про цю радянську владу?.. Подібні накази видає не лише майор Довлатов, а й інші командири. Чи правильно це? Чи не завадить така недалекоглядна політика утвердженню ленінсько-сталінських ідеалів?..»
Невідомо, як позначився на подальшій долі лейтенанта Кривошеїна цей лист до Сталіна. Можна лише здогадатися, що командування не погладило по голівці «дзержинця», котрий проявив співчуття до ворога.
А ось інша доля. Микола Маньовський був бійцем Української повстанської армії, рядовим із рядових — адже в сімнадцять із половиною років командиром не ставлять. Через тиждень після їхнього із Ганною весілля пішов він на війну. А в січневу ніч 44-го повернувся. Наступали «совіти», і вирішив Микола сховатися в домі — може, якось пронесе. У підвалі подружжя вирило ще один підвальчик, куди й улігся Микола. У село прийшла радянська влада — із сільрадою, головою колгоспу, парторгом, бригадирами, дільничним... І всіх треба було боятися. Микола жив у своєму підвальчику, навіть у великий підвал не вибирався — а раптом мати дружини побачить. Адже стара жінка могла ненароком комусь сказати зайве слово. А його шукали постійно. З району приїжджали працівники НКВС, кілька разів обшукували і будинок, і підвал, возили на допити в район і Ганну, і її матір, але нічого не дізналися. Лютували енкавеесівці ще й тому, що 46-го народила Ганна дочку Марійку. Хто ж батько дитини? У маленькому селі усе як на долоні — не гуляла Ганна ні з ким, із села — ні на крок, усе копошиться по домі й у городі. З ким же нагуляла дитину?.. Ось так і жила Ганна — від усіх ховалася, навіть від рідної матері. А Микола жодного разу не побачив свою дочку, лише двічі голосок її почув... 53-го дівчинка померла — важке запалення легенів, а через два роки не стало матері Ганни. Так і залишилося їх двоє — Ганна в домі і Микола в підвалі... Помер Микола 89-го року, коли вже щосили гриміла перебудова, існувало товариство «Меморіал». Але в село Угринь Чортківського району Тернопільської області цей вітер змін ще, певне, не дійшов. Вночі Ганна витягла мертвого Миколу з підвалу і закопала під яблунею. Через п’ять років обласне товариство ветеранів УПА перепоховало Миколу Маньовського і поставило на його могилі великий кам’яний хрест…
Дуже стара жінка повільно бреде, спираючись на палицю, згорблена і сива. Бреде щоранку на край села, до цвинтаря. Кожен свій день вона починає з цього. Сідає біля могилки дорогої їй людини, довго про щось говорить пошепки, сплакне, перехреститься і вирушає в зворотній шлях...
Історія повторюється?
Без розуміння минулого немає майбутнього. Народ, який не знає своєї історії, не може рухатися вперед... У наші дні ці непорушні істини вже стали банальністю. Однак знову і знову мусимо доводити, що у відображенні нашої історії необхідна лише справжня правда, що правда не може бути очорнюванням. Правда може бути лише очищенням.
Та все одно знаходяться політики, історики, громадські діячі і просто громадяни (в основному літнього віку), що заперечують: «Але ж були заслуги у Сталіна! Не можна ж так, одним махом перекреслювати все хороше, що було в минулому. Треба підходити діалектично...» А знаєте, я, швидше за все, погоджуся з опонентами: так, країна ліквідувала неписьменність, здійснила індустріалізацію, перемогла фашизм, у тій же Західній Україні побудувала сотні шкіл, лікарень, бібліотек... Я цілком погоджуся з опонентами, якщо вони погодяться з одним моїм доповненням. Нехай буде так: «Поряд із заслугами, у Сталіна була всього одна вада: він був катом». Що ж стосується дивізії імені Дзержинського, то вона, попри героїчний захист Москви від гітлерівців і участь в інших боях Великої Вітчизняної, все одно вважається найбільш вірним і старанним виконавцем катівських замірів «вождя всіх часів і народів».
Однак виявляється, історія «дзержинців» продовжується. Сьогодні Окрема дивізія оперативного призначення (так нині називається дивізія імені Дзержинського) «наводить конституційний порядок» у Чечні, а до цього «діяла» у Баку, у Нагірному Карабасі, у Північній Осетії й інших «гарячих точках». Як значиться в брошурі, присвяченій сьогоднішньому дню «дзержинців», «за мужність і героїзм у справі захисту конституції, законності й цілісності Росії більше чотирьох тисяч військовослужбовців дивізії нагороджені орденами і медалями, а п’ятнадцятьом вихованцям дивізії присвоєно звання Героя Російської Федерації». Сьогодні в дивізії понад 16 тисяч солдат і офіцерів, вона озброєна новітньою бронетехнікою і найсучаснішою зброєю...
Невже й надалі передбачається «робота» для «дзержинців»? Раніше, зрозуміло, інша річ. Адже в колишньому СРСР завжди когось ненавиділи. У 20-ті роки — «старорежимних», у 30-ті — куркулів, у 40-ві — чеченців і кримських татар, у 50-ті — безрідних лікарів-убивць, у 60-ті — стиляг, у 70-ті — інакомислячих, у 80-ті — рокерів. Принципи політичної коректності, які стали на Заході новими десятьма заповідями і не припускали навіть опосередкованого виділення людини за статтю, расою чи переконаннями, у нас завжди викликали нездорову іронію. «Підор!», «Чурка!», «Чорнозадий» — радісно репетували громадяни СРСР, побачивши будь-яке відхилення від нікому не відомих стандартів.
Начебто настали інші часи, коли вже кожен громадянин має право на власні думки, на свободу слова, віросповідання... Навіщо тоді «дзержинці» — добре навчені, котрі мають величезний досвід «роботи з населенням», мобільні і готові виконати будь-яке завдання керівництва Росії? Виявляється, потрібні. Як писалося в тій же брошурі: «Якщо є багато ще «осіб кавказької національності», котрі не бажають спокійно жити в Росії, то й доблесна Дивізія ім. Дзержинського має кріпити свій дух і міць». Ось так.
Ось уже п’ятнадцять років йде болісний процес реабілітації жертв сталінських репресій і покаяння суспільства перед безневинними людьми. У цій святій справі ми просто не маємо права замовчати і не назвати ті сили, що активно допомагали обертати маховик Великого Терору. А «дзержинці» були «найулюбленішою тов. Сталіним дивізією радянських чекістів».
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google