Якщо ти вкрав 1000 гривень — тебе посадять. Якщо ще раз 1000 гривень — ти вже злодій-рецидивіст. Якщо ти нагло привласнив цілий завод — можеш оголошувати себе «месією»! Принаймні таке враження склалося після того, як доля звела мене з директором одного з українських підприємств. На жаль, історія ця ще далека від завершення...
З Вінницьким заводом тракторних агрегатів (ВЗТА) я почав працювати в 1992 році. Моя фірма, яка розташована в Росії, закуповувала деяку продукцію на заводах в Україні, більшу частину продукції для продажу в Росії ми купували саме на ВЗТА. Одним із тих людей, з якими я контактував, був головний інженер заводу Олександр Заброцький.
Уже через рік він звернувся до мене з пропозицією викупити завод на партнерських засадах. Як мені тоді здавалося, у нас склалися досить довірчі стосунки, і я разом із ще двома російськими підприємцями прийняв позитивне рішення. Саме тоді був оголошений конкурс на приватизацію заводу. Купивши за свої гроші найбільший пакет акцій вінницького агрегатного, у 1997 році я одержав посаду голови наглядової ради, а Заброцький став директором.
Основною моєю метою було створити ланцюжок підприємств і організацій, яка завершує весь цикл виробництва та реалізації продукції на території СНД. І оскільки ВАТ «ВЗТА» нині входило в цей ланцюжок, ми з компаньйонами вирішили, що Заброцькому теж має належати 10% акцій — щоб він, як керівник, міг почуватися вільно. Його тодішні особисті доходи ще не давали йому змоги оперувати такими коштами, тому я позичив йому гроші на купівлю акцій, оформивши цінні папери на ім’я його заступника. Нині розумію, що фактично подарував йому їх. Та, вочевидь, йому було цього замало, й інженерна думка проявила себе у всій потужності.
На жаль, як з’ясувалося пізніше, моє бачення розвитку підприємства не збігалося з планами новоспеченого директора Заброцького. Точніше, втаємничувати у свої плани мене, на той момент головного партнера по бізнесу, він навіть не збирався. За моєю спиною, як голови наглядової ради, і за спинами акціонерів він приймає рішення за кошти заводу викупити державний 25-відсотковий пакет акцій. Хоча така угода суперечила як чинному законодавству, так і статуту ВАТ «ВЗТА».
У червні 2004 року ці 25% акцій ВЗТА все-таки були викуплені за 3,5 млн. грн. — я ще раз підкреслюю, за гроші заводу. І це в той момент, коли на підприємстві не було жодної зайвої копійки, а існувала заборгованість по заробітній платі. А незабаром уже ВАТ «ВЗТА» продало ці акції 14 близьким родичам і підконтрольним Заброцькому людям усього за 213,383 тис. грн., тобто в 16 (!) разів дешевше. Таким чином, не тільки підприємству був завданий збиток у розмірі понад 3 млн. гривень, а й досі залишається таємним механізм розподілу отриманих акцій. Адже, крім людей з оточення Заброцького, акцій більше ніхто не одержав. Серед щасливих власників акцій опинилися пані Городиська та пані Стратієнко. Остання — племінниця Заброцького.
На той час я уже відчув небезпеку бути ошуканим своїм же партнером. І напередодні чергових зборів акціонерів ВАТ «ВЗТА» відкликав своє доручення, видане раніше Заброцькому, згідно з яким той міг голосувати моїм пакетом акцій під час моєї відсутності. Перед початком зборів про це була поінформована й мандатна комісія, і особисто Заброцький. Проте, скориставшись своїм посадовим становищем, Заброцький усе-таки зареєструвався моїм пакетом акцій і... виключив мене зі складу наглядової ради моїми ж акціями. У моїй свідомості й досі не вкладається, як таке могло статися. Це ж нонсенс! Називається, моїм салом мене по губах...
Пізніше Заброцький вирішив остаточно привласнити мої 23% акцій. Цінні папери він переоформив на себе за передавальним дорученням з підробленим (!) моїм підписом. Погодьтеся, я ж не божевільний, щоб просто так передавати акції людині, яка мені не тільки грошей за них не заплатила, а навіть за старими боргами не розрахувалася. Пізніше факт підробки встановила й почеркознавча експертиза, що було свідоцтвом у суді (у рішенні №22-9033/07 від 27 листопада 2007 року). Природно, якщо бути об’єктивним, не можна стверджувати, що підпис було підроблено особисто Заброцьким. Водночас, за логікою речей, окрім як Заброцькому робити це нікому не було вигідно, тому що акції були переоформлені на нього.
Для мене було просто шоком довідатися, що ця людина вчинила щодо мене так нечесно та підло. У той момент я зрозумів: щоб привласнити завод, він вдасться до будь-яких кроків. Постраждав тоді не тільки я, а й дрібні акціонери, які вклали в підприємство свої приватизаційні сертифікати — усе, що в них залишилося від майна Радянського Союзу. Більшість із цих простих роботяг віддали підприємству найкращі роки й не дали йому розвалитися в складні перебудовні часи.
Проте і на цьому історія не закінчується. Незабаром мої сумніви в тому, що на ВЗТА задумали оборудку в приватних інтересах, розвіялися остаточно. Інакше навіщо ліквідовувати один завод, щоб замість цього створити те саме підприємство, тільки під іншою назвою? У цей час люди Заброцького засновують два ЗАТ — ЗАТ «Завод силові циліндри» і ЗАТ «Вінницький агрегатний завод». Останнє оформляється на племінницю Заброцького — Людмилу Стратієнко. Найцінніші активи вже не належать ВЗТА. Мене дивує, куди дивиться місцева влада? Обласна адміністрація? Прокуратура? Адже це на їхніх очах сьогодні валиться економіка держави! І невже центральна влада байдужа до того, що відбувається в неї в країні? Судіть самі: хоч один розумний інвестор піде вкладати гроші в економіку такої держави?!
Адже ще в 2004—2005 роках ВАТ «ВЗТА» подавало надії у своїй галузі, було одним із найбільших платників податків області. Нині завод являє собою жалюгідне видовище: його територія зменшилася в кілька разів, завод «скулився». Там, де 130 років працювали верстати, тепер виростають чергові супермаркети. Я не маю на увазі ті невеличкі товариства, на які були виведені основні активи ВЗТА, але на основному підприємстві з півтори тисячі нині залишилося не більш як 50 чоловік. Вінницький завод тракторних агрегатів фактично існує тільки на папері, з 2008 року продукції не випускає та не продає. І мені боляче на це дивитися, адже я не тільки гроші туди вклав, а й душу. Ми ж коли розпочинали, розраховували на порядність...
Наскільки мені відомо, на 11 січня (у неділю, у різдвяні свята, коли звичайно всі сім’ї збираються за одним столом!) і було призначені збори акціонерів, одним із питань порядку денного яких була ліквідація ВАТ «ВЗТА». Збори призначалися не за місцем розташування підприємства, а чомусь у м. Біла Церква. До того ж — у будівлі митного термінала на виїзді з міста. З незрозумілих мені міркувань реєстрація починалася о шостій ранку, що змусило акціонерів виїжджати з Вінниці о першій ночі.
Проте збори не відбулися через відсутність кворуму. Як заявили акціонери у відкритому листі, його проведенню завадила присутність журналістів, які не були допущені на територію митного термінала, але могли одержати доступ до інформації про те, що відбувається на зборах.
І що ж далі робитимуть ті, хто хоче знищити колись успішне підприємство? Дуже може статися, що на зборах, які фактично не відбулися, нібито могли бути прийняті рішення про ліквідацію ВАТ «ВЗТА». Тільки про це ми довідаємося не швидко, а вже тоді, коли все майно підприємства буде остаточно розпродано, здано в брухт.
Чи відбулися ще одні збори. Проте не в Білій Церкві, а, як і мало бути, — за місцем розташування підприємства у Вінниці. І про це ми також довідаємося тоді, коли вже нічого не можна буде зробити. А може, те, що акціонери реєструвалися для участі в зборах, за класичною рейдерською технологією буде використано як нібито їхнє голосування «за» по пункту про ліквідацію підприємства?
Висновок із сказаного напрошується далеко не оптимістичний. Якщо вищезгаданий сценарій заволодіння майном заводу буде реалізований до кінця, це стане прецедентом для інших, хто бажає вчинити точно так само. Тоді будь-яке підприємство, установа буде під постійною загрозою зміни власника обманним шляхом. А люди, які нам повірили, у чому винні? На агрегатному стільки трудових династій, традиції прекрасні. Не можна розбивати такий чудовий колектив! ВЗТА просто зобов’язаний відновити колишні позиції.