Втрачені шанси україно-польського прикордоння

Розташований на кордоні зі Словаччиною Новотарзький повіт Польщі багато в чому можна порівняти з Мостиським чи Яворівським районом або з іншими прикордонними районами Львівщини та Волині. Це також чудовий приклад, який показує, чому українці залишаються бідними, тоді як поляки великою мірою вдало використали свій шанс.

Нудне, нецікаве містечко, в якому, на перший погляд, тільки й перспективи, що втікати до недалекого Кракова в пошуках кращого життя. Це такий собі пересічний районний центр, де особливо дивитися нема на що, хоча певні цікаві місця знайдуться. Точно як українське містечко Мостиська. Однак, на відміну від Мостиськ, Яворова чи Сокаля, Новий Тарг чудово вміє заробляти на своєму прикордонному розташуванні. І заробляти не контрабандою, а легальним і перспективним бізнесом - передусім у сфері туризму і прикордонної торгівлі.

Прикордонні райони виграли першими

Якщо уважно подивитися на історію польської трансформації та євроінтеграції, то привертає увагу той факт, що найбільш виграшними були саме прикордонні землі (якщо не брати до уваги столиці і великих міст). Це наслідок ЄС-івської загалом і німецької, зокрема, грантової політики стосовно тодішніх східних сусідів Євросоюзу. Особливо в 90-х роках визнавався принцип, що нехай у Польщі та Чехії загалом справи йдуть, як хочуть, але в інтересах тієї ж Німеччини мати за своїм східним кордоном принаймні 50-кілометрову зону відносного добробуту, умовно кажучи, Європи. Такий собі буфер, у розвиток якого європейському і німецькому платникам податків варто інвестувати - не з почуття солідарності з поляками чи чехами, але для власного егоїстичного інтересу.

Чому? Хоча б з причин безпеки. Незаможні райони поблизу німецьких кордонів, з їх високим рівнем безробіття, соціальними проблемами, найбільше шкоди завдали б саме німцям. Це джерело контрабанди, корупції, організованої та дрібної злочинності, нелегальної міграції. Всі ті явища, які в Берліні, розташованому лише за 60 км від польського кордону, знали аж надто добре. "Краще стабільний і заможний сусід, ніж бідний" - вирішили тоді німецькі чиновники.

На сьогодні Польща вже давно в ЄС, але в першій половині 90-х років минулого століття ця країна з точки зору пересічного західного німця була чимось на кшталт країни третього світу. На цьому тлі західні, прикордонні з Німеччиною польські райони були оазою відносного добробуту: люди тут непогано заробляли завдяки сусідству Німеччини і вже тоді жили на такому ж рівні, як східні німецькі землі.

І тут аналогії з Мостиським чи Жовківським районом закінчуються. Адже в українських, прикордонних із Польщею районах використання переваг прикордонного розташування асоціюється переважно з не зовсім легальними речами. Якщо хтось на Мостищині розбагатів, то переважно завдяки хабарам на митниці, торгівлі сигаретами або заробітком у стилі "50 баксів за те, що тебе перевеземо через кордон без черги". Переконання, що на сусідстві польського кордону можна заробити хіба що нелегально, копіюється і в нижчих сферах. Незаможним жителям Мостиського чи Яворівського району і на думку не спаде возити до Польщі на продаж інші товари, ніж сигарети і алкоголь, хоча позитивні винятки є. На польсько-німецькому кордоні у 90-х роках і в згаданому вже Новотарзькому повіті ситуація була протилежною.

Передусім ще в 90-х роках завдяки великим фінансовим дотаціям ЄС та уряду Німеччини було створено нормальну інфраструктуру польсько-німецьких пунктів пропуску. На польсько-німецькому кордоні завдовжки 467 км їх було в 2004 р. 42, всі з них доступні також для пішоходів і велосипедистів. Тобто всі умови для того, щоб не виникало черг, чого польсько-українському кордону ще довго чекати (з нинішніми темпами відкриття нових пунктів пропуску наш кордон нагадуватиме польсько-німецький через... 286 років). Завдяки німецьким і ЄС-івським фондам (наприклад PHARE) польські прикордонні з Німеччиною містечка вже в 90-х роках стали принаймні візуально виглядати, як східнонімецькі, а часто навіть краще. За ці кошти відновили дороги, школи, тротуари, створили велодоріжки, каналізацію тощо. І це були не поодинокі проекти, а масштабна програма, такий собі місцевий "план Маршала" для Західної Польщі.

Через цю допомогу з Європи заздрила своїм західним повітам уся Польща. Знаковим було те, що вже в 1995 р. десятирічні учні з прикордонних польських Слубіців чи Згожельця ходили до школи в сусідні німецькі Франкфурт-на-Одері та Герлітз. Не всі, звісно, але такі можливості були. Ходили самі, без супроводу батьків, з паспортом у руці, через пішохідний пункт пропуску, де контроль тривав буквально хвилину. Спробуйте уявити собі щось подібне у випадку дітей з українських Шегинь, якби вони щодня відвідували польську школу в сусідній Медиці, що лише за півтора кілометра від їхньої домівки. На польсько-німецькому кордоні в середині 90-х це була реальність, і саме так люди розуміли європейську інтеграцію, хоча на вступ Польщі до ЄС треба було почекати ще десять років. На українсько-польському кордоні навіть після перемоги Євромайдану таке навряд чи можливе.

А на чому заробляли жителі прикордонних із Німеччиною польських повітів? Ну контрабанда і корупція теж були, але не такими тотальними, як на кордоні з Україною. Не було, наприклад, такого, щоб поляки їздили/ходили в Німеччину і пропонували там перехожим сигарети і горілку. Навпаки, це німці приїжджали в Слубіце, Згожелец, Костжин чи Свіноуйсцє і закуповувалися в тамтешніх магазинах і на базарах. Отак німці залишали гроші в Польщі, завдяки чому поляки мали роботу і добре жили, хоча в інших повітах тієї ж Нижньої Сілезії, які не межували безпосередньо з Німеччиною, безробіття сягало 30%.

Сигарети замість розвитку

А чому не можна таку схему використати в українсько-польському прикордонні? Щоб це зрозуміти, повернімося до згаданого на початку Новотарзького повіту.

Новий Тарг, як ми вже зазначали, - останнє місто, куди хтось їхав би з туристичною метою, хоча навколо нього є прекрасні гори: Татри, Пеніни і Горці. Але вони не в самому місті, а в майже 20 км від нього. В самому Новому Таргу майже нічого цікавого немає. Є історична Площа ринок, там можна посидіти годину-півтори, випити кави або пива - і нічого більше. Можна також в Новому Таргу скупитися, місто якраз цим і славиться - тут великий ринок з кількасотрічними традиціями, безліч супермаркетів, оптових складів, розрахованих на клієнтів із Закопаного, а також із Словаччини.

Подібна ситуація в українських Мостиськах. Там є що подивитись і де відпочити, але тільки на годину-дві, і радше при нагоді, їдучи транзитом до Львова або ж до Польщі.

Далі вже порівняння Мостиськ і Нового Таргу розходиться. На початку 2015 р. автор цих рядків спробував пропагувати Мостиський район як цікавий туристичний продукт для поляків. Адже, на мою думку, район має потенціал розвитку - особливо велосипедного і транзитного туризму, а також агротуризму, спрямованого на поляків. Привабливість, з точки зору поляка, вже в тому, що він зможе побувати в іншій країні, поїхати на одноденну екскурсію в ті ж Мостиська, Судову Вишню чи форти Поповичі. Саме тому поляки їздять у словацьку Трстену, де буквально нічого цікавого немає, а ціни вищі, ніж у Польщі, бо це ж інша держава, інша мова - цікаво. При нагоді в Мостиськах можна пообідати, випити кави, відвідати музей, щось купити - після девальвації гривні більшість продуктів набагато дешевші, ніж у Польщі, і не тільки алкоголь і сигарети. Те ж саме, зрештою, можна сказати і про інші прикордонні з Польщею райони України.

Велодоріжка — польсько-словацький кордон

Приклад згаданого вже Нового Таргу показує, що в цьому є сенс. Недавно відкрили 35-кілометрову велодоріжку з Нового Таргу до словацької Трстени, яку побудували за кошти фонду ЄС "Польща-Словацька Республіка" Хтось би сказав: "Навіщо це потрібно? У нас нема чого дивитися, краще їдьте в Закопане!". Та ні, реалізували цей і багато інших проектів, спрямованих на приваблення туристів до цих об'єктивно непривабливих районів Польщі і Словаччини. Тутешні польські і словацькі громади намагаються скористатися будь-якою можливістю, аби туристи до них таки приїхали. Їдеш в Татри? Так принаймні затримайся в Новому Таргу або Трстені транзитом, зроби в нас покупки. Перебуваєш у Закопаному? Присвяти один день із десятиденної програми відпочинку на відвідання нашої велосипедної траси Новий Тарг-Трстена, адже в Закопаному такого немає.

А як це виглядає в Мостиськах? Реакція жителів на подібні пропозиції була приблизно такою: "Ви хіба здуріли, у нас нема чого дивитися, який агротуризм, який велотуризм? Ми носимо по дві пачки сигарет до Польщі, і нам із цим добре".

Хоча є винятки. Є активісти, яких хвилюють питання розвитку міста, району, приваблення туристів. Зокрема, в Мостиському районі створили веломаршрут до фортів Першої світової війни, облаштували самі форти для потреб туризму, проводили там фестиваль "Фортмісія". Потенціал є. Та, на жаль, переважна більшість жителів району включно з його керманичами зовсім не вважає такі дії шансом на розвиток Мостищини. А на осіб, котрі пропонують такі проекти, як створення польсько-українських велодоріжок (наприклад, Перемишль-Мостиська, на кшталт згаданого маршруту Новий Тарг-Трстена) чи мережі агротуристичних садиб, тут дивляться, як на "лохів" (вибачте за таку лексику).

Це і об'єднує місцевих олігархів, місцеву бідоту та львівську інтелігенцію. Перші з таких намірів сміються: "Ми ж заробляємо мільйони на організованій контрабанді або корупції". Другі тішаться: "Та я щодня ношу туди-сюди по дві пачки сигарет, горілку і пиво, зароблю
30 злотих на день і якось проживу". Для третіх, тобто львівських інтелектуалів, ця проблема найбільш віддалена, вони ж зайняті своїми грантовими конференціями у Варшаві та Києві на тему польсько-українських відносин, у яких є місце для обговорення Волинської різні чи проблем української літератури, але аж ніяк не проблем розвитку Мостиського району чи інших прикордонних земель. Львів і Мостиська - наче два різні світи, які один одного не розуміють і не хочуть зрозуміти, хоча між ними лише 50 км...

«Контрабандисти» біля переходу в Медиці

Європейські гранти нічого не дають

Отак усі живуть - і всім "добре". І тут варто запитати: а що в такому разі з грантами з ЄС-івської програми "Польща-Білорусь-Україна", яка спрямована, теоретично, на підвищення рівня життя та розвиток того ж Мостиського та інших прикордонних із Польщею районів України?

Запитання дуже доречне в контексті того, що вище було сказано про роль подібних фондів у розвитку польських повітів на кордоні з Німеччиною. Тут теоретично мало б бути щось подібне. Але цього немає та, радше, не буде.

Сказати, що прикордонні з Польщею райони України зовсім не використовують ЄС-івських грантів, було б несправедливо. Так, використовують і навіть з деякою користю для місцевої громади (не всі ж кошти розкрадають). Проблема в тому, що у цьому немає глибшої думки, жодної далекосяжної мети, жодної стратегії розвитку, порівнянної із тим, що було на польсько-німецькому чи навіть польсько-словацькому кордоні, де, повірте, корупції також вистачає. Чому так є, ми вже сказали, - тому що дискусію на ці теми мала б насамперед ініціювати львівська інтелігенція, в якої є організаційна база (впливові, авторитетні НГО) і досвід співпраці з єврофондами і проведення конференцій. Немає лише одного - бажання.

На прикладі проектів, реалізованих за кошти фонду "Польща-Білорусь-Україна", можна зробити висновок, що це радше випадкові заходи - вони ніяк не складаються в одне ціле, не є елементом досягнення якоїсь чітко усвідомленої мети. Недивно, що їх наявність ніяк не допомагає подолати кризове становище прикордонних із Польщею районів. Так, за ЄС-івські кошти тут відремонтують одну дорогу, там зроблять енергомодернізацію школи, десь відремонтують будинок культури - добре і це. Але загалом не видно, щоб ці гроші якісно змінили Мостиський, Старосамбірський, Яворівський, Жовківський чи Нововолинський райони. За останні 20 років Львів або Київ змінилися на краще до невпізнання. Села Мостиського, Яворівського і Жовківського району не змінилися ні в чому, а якщо зміни й відбулися, то на гірше. Отакий от прогрес і євроінтеграція.

Абсурди прикордонної торгівлі

ЄС-івська грантова програма "Польща-Білорусь-Україна" не виправдала себе. І вже настав час сказати це чітко і назвати причини.

Перша поразка полягає в тому, що, попри очевидні перспективи розвитку агротуризму, велотуризму і транзитного туризму, жителі прикордонних районів не вміють (не хочуть) ними скористатися. До цього призводить потурання дрібній контрабанді сигарет із польського боку. Українці торгують сигаретами прямо на очах польських митників (біля ринку в Медиці), а ті не реагують. Наслідком цього є відсутність мотивації для змін, бо можна надалі жити на вельми низькому, але стабільному рівні, щодня ходячи на кордон зі своїми двома пачками сигарет і пляшкою горілки. Внаслідок цього на коридорі "нон-ЄС" утворюються кількагодинні черги, що знеохочує туристів відвідувати Мостиський район і Україну загалом, у тому числі й Львів. Розвитку (який міг би прийти з туристами) немає, зате є виживання, яке тут усіх влаштовує - люди не вміють жити інакше.

Поразка номер два - це відсутність легальної прикордонної торгівлі, яка могла б стати двигуном розвитку прикордонних районів. На сьогодні українські ціни дуже привабливі для поляків, однак чомусь у Мостиськах, Яворові чи Раві Руській немає натовпу польських покупців. І недивно, якщо взяти до уваги, що вони мали б чекати на кордоні п'ять годин та ще платити 100 дол. хабара задля того, щоб завдяки дешевшим закупівлям витратити в Мостиськах 200 злотих замість 300 у Перемишлі.

І ще одна не менш важлива тема. Поляки обожнюють українські вироби, особливо домашні. Вони їх асоціюють зі смаками дитинства, які в Польщі давно зникли, а в Західній Україні ще живі. Тож багато незаможних жителів Західної України теоретично могли б продавати свої домашні продукти на базарах у сусідніх польських містах і заробляти на гідне життя. В Польщі зараз такі домашні страви дуже популярні, по всій країні відбуваються ярмарки, на яких за вищими, ніж у магазинах, цінами можна купити домашні продукти, причому не тільки польських виробників, а й литовських з району Вільнюса. Останні асоціюються з модною "кресовою їжею". Ідентичні, а навіть кращі, ніж у Вільнюському районі, домашні продукти виробляють у селах Мостиського, Старосамбірського чи Жовківського району України. Литовці на цьому заробляють, українці ні. Чому?

Винне в цьому польське законодавство, яке практично унеможливлює здійснення легальної прикордонної торгівлі. Щоб українська бабуся з Мостиського району могла легально продати на базарі в Перемишлі трохи цибулі з власного городу, зібраних в українському лісі та замаринованих грибів, іншої домашньої страви, вона мусить... заснувати товариство з обмеженою відповідальністю та подбати про дозвіл на експортно-імпортну діяльність. Та ще й пройти атестацію на якість своїх домашніх виробів. Справді, такими є офіційні вимоги польського законодавства.

Закони можна змінити. Якби українську владу було це турбувало, цю тему можна було б внести до обговорення на зустрічі з польським президентом чи прем'єр-міністром і за бажання знайти якісь рішення. Проблема в іншому - до здорового розвитку українсько-польського прикордоння нікому нема діла, включаючи жителів. Адже вони навіть не уявляють, що можна жити без контрабанди і корупції і що прикордонну базарну торгівлю можна узаконити, спрощуючи польське законодавство. Боюся, що ми всі вже пройшли точку неповернення, після якої всі анонсовані реформи митної служби і регіональної політики приречені на поразку, бо ніхто вже не віритиме в реальність змін.