Вода Донбасу: біг по колу

У чорній порожнечі космосу висить супутник, який майже не відрізнити від тисяч його навколоземних побратимів. Його електронне «око» спрямоване у бік Землі. Оглядає стратегічні об’єкти ймовірного супротивника, намагаючись виявити в глухих лісах замасковані ракетні шахти? Працьовито обнишпорює поглядом маловивчені місця, куди не можуть дістатися експедиції? Хіба мало що може оглядати штучний супутник, скоряючись волі своїх творців. Але саме цей займається справою, можна сказати, дріб’язковою для «уродженця» епохи високих технологій. Камера водить своїм усевидющим об’єктивом по річищу каналу Сіверський Донець—Донбас — єдиної водної артерії посушливого сходу України. І те, що безпристрасно фіксує космічний спостерігач, людей, котрі послали його з Землі, зовсім не заспокоює.

Людський погляд не проникне крізь товщу води. Тому лише камера супутника бачить гігантські вимивини в три людські зрости, зруйновані водою і часом бетонні плити, якими викладено русло єдиного джерела питної води в багатомільйонному Донбасі...

Шкода, що з космосу не можна поглянути крізь стіни. Інакше спостерігач усередині звичайної будівлі з цегли побачив би гігантські, заввишки в чотири поверхи, насоси, які «піднімають» воду на 260 метрів над рівнем моря, щоб не залишалися сухими крани в будинках, побудованих на Донецькому кряжі. У приміщенні насосної станції, де таких чотириповерхових монстрів цілих шість, усе сяє свіжою фарбою, блимає якимись загадковими лампочками, причому всі лампочки, які мають світити, світять. Начебто. Властивий для трудівників пера скепсис змушує думати, що весь цей «марафет» наведено до чергового візиту високого начальства. Однак весь шарм агрегатів, які виблискують новенькою емаллю на боках, кудись зникає при погляді на маленьку алюмінієву табличку. На ній вибито усього чотири цифри — «1957». Саме тоді, у роки відродження країни після найжорстокішої із війн, ці гіганти почали свою роботу. І чесно і безвідмовно качали воду жителям Донбасу. Але на скільки їх ще вистачить, цих насосів-трудівників, зроблених ще в епоху розвиненого соціалізму?

Схоже, що ненадовго. Так само, як і більшої частини водогінних мереж, що їх фахівці галузі водопостачання між собою презирливо обзивають «цигарковим папером», маючи на увазі товщину стінок труб, які відслужили усі можливі терміни...

Не можна сказати, що у водопровідному господарстві не робиться зовсім нічого. За словами губернатора області Володимира Логвиненка, «донецькі» уже готові завалити майбутню Верховну Раду своїми законопроектами у сфері житлово-комунального господарства загальною кількістю аж 47. «Нам необхідно прийти до спільного знаменника в питаннях власності. Треба шукати те рішення, яке допоможе нам сформувати культуру житлових співтовариств», — пояснив суть запропонованих нововведень В.Логвиненко.

Головне запитання у цьому разі: хто має платити за воду, яка тече з дірявих труб у під­валах? Варіанти відповіді можуть різнитися. Директор «Донецькоблводоканалу» Віктор Маслак стверджує, що контрольні виміри (посекундні!) показують: кожен третій кубометр води, яка подається в житло, йде в нікуди. За наявності загального лічильника на будинок жит­лові організації перекладають оплату цього водоспаду на мешканців. Але й мешканець нині не ликом шитий, за особистим водоміром ховається й оплачує тільки те, що сам випив і вилив. Тож і триває ця суперечка. Українські закони написані так, що кожен знайде в них аргументи на свою користь... Утім, ці дріб’яз­кові з’ясовування «хто за що відповідає» — зовсім не єдина проблема в галузі водопостачання.

Нещодавно робоча група з реформування галузі ЖКГ, створена рік тому, подала перші результати своєї роботи. Чиновники, керівники комунальних підприємств і вчені цілий рік думали, що робити і як жити далі. З їхніх звітів стає зрозуміло, що справа — труба (причому гнила й іржава). Проте будь-які спроби реформувати (або реанімувати?) галузь водопостачання дедалі більше нагадують біг по колу.

Так, у Донецькій області великі обсяги води втрачаються при її транспортуванні. У благополучній Європі такі втрати становлять 24%, менше поки що ніяк не виходить. У шахтарській столиці України на шляху від резервуара до водопровідного крана в квартирі губиться 41% води, а ще кілька років тому не доходило понад 50%.

Рекомендації вчених зрозумілі: необхідно знижувати втрати. Як? Звісно ж, за рахунок упровадження сучасних технологій. Але їх упроваджувати нема за що, тому що обсяг реалізації питної води надто малий, знову ж таки через великі втрати. Або от ще висновок: підприємства водопостачання в Україні (на відміну від більшості країн Європи й іншого менш цивілізованого світу) збиткові. Виходить, їх треба зробити хоча б беззбитковими за рахунок кредитів і інвестицій. Проте кредити й інвестиції брати не можна, тому що підприємства збиткові — нічим повертати вкладені кошти.

На жаль, фантазія чиновників від водопровідного господарства не йде далі заміни старого заліза на нове. Коли доводиться говорити про зміну системного підходу до роботи підприємств водопостачання або про побудову відносин із споживачами, свіжих ідей напрочуд мало. Відсутність єдиної стратегії або хоча б уявлення про перспективи породжує безліч суперечливих пропозицій. Керівник робочої групи Олександр Аліпов, директор «Укрпромводчормету», висловлюється за впровадження єдиного тарифу для всіх категорій споживачів. Мовляв, надто багато в нас при формуванні тарифів політики і соціального чинника. Встановити для всіх однакові розцінки — і нехай потім самі між собою розбираються. Йому, керівнику монопольного постачальника питної води в Донецькій області (92% питного водопостачання), так буде простіше. З усіх по 0,8 грн. за кожен кубометр води, що проходить через канал Сіверський Донець—Донбас, і питань більше не маємо.

Водночас фахівці муніципальних водоканалів кажуть, що в такому разі дуже добре почуватимуться лише власники великих промислових підприємств (включаючи бухгалтерів «Укрпромводчормету»), на яких переважно і роблять гроші водопровідники. При тому, що в тому ж Донецьку населення споживає 88% води, а промислові гіганти — 12%, їхній внесок у касу місцевого «Донецькміськводо­каналу» приблизно однаковий. Тому промисловці тільки «за».

Проте за такого підходу тарифи для населення, додають економісти, зростуть як мінімум утричі. І всі знову згадають про соціальний чинник і про те, що на носі вибори, а народ на підвищення цін перед виборами погано реагує, і взагалі... І біг по колу продовжиться з новою силою. Тим більше що в офіційних «Пропозиціях...» робочої групи написано: «Пільгові і нульові тарифи для пільгової категорії споживачів».

Однак навіть просте «реформування заліза» на Донеччині за визначенням простим бути не може. Тому що немає єдиної точки відліку. Ейнштейн учив, що у світі усе відносне, тому головне — правильно вибрати початок системи координат, у якій щось робитимеш. Так і тут — що вважати відправним рубежем? У маленьких містах і селах на насосних станціях диспетчери, підсліпувато мружачись, читають показники приладів і, крекчачи від натуги, зрушують важелі, інтуїтивно намагаючись зрозуміти, де зараз у рідному Муходрищенську не вистачає води, а де можна і прикрутити. У Донецьку водоканал обладнав на своїх вузлах і мережах контрольні точки з радіомодемами, і диспетчер на центральному пульті може бачити в сухій цифрі витрату кожної краплі води в місті.

Більш того, можна навіть цими краплями трохи управляти, поки що тільки в одному районі. У Донецьку вже активно застосовують розроблену місцевими інженерами геоінформаційну систему «Гідрограф». Тепер комп’ютери, які різко «порозумнішали», враховують не лише тиск і об’єм води, а й глибину залягання труб, рельєф місцевості і багато чого іншого. Крім того, дають змогу «легким порухом руки» керувати роботою насосів, які мирно гурчать десь на іншому кінці міста. Причому в режимі реального часу, що навіть у Європі вважається технологією дуже передовою і сучасною. Колеги по водопровідному цеху, котрі час від часу приїжджають у Донецьк, відверто визнають, що почуваються як на зйомках науково-фантастичного фільму...

Мало хто з них знає, що переходити на таку систему довелося з набагато прозаїчніших причин. Просто тому, що знайти і навчити трьох висококваліфікованих диспетчерів набагато простіше, ніж дев’ять — на кожен водопровідний вузол. Низька зарплата і непопулярність професії водопровідника призводять до того, що людей із світлою головою катастрофічно не вистачає, а неуцтво і байдужість обходяться підприємствам непорівнянно дорого.

Один з інженерів, які проектували систему «Гідрограф», поділився з кореспондентом «ДТ» історією про свій візит на один із водопровідних вузлів Донецька. Місцевий диспетчер, котрий у вільний від роботи час захоплювався птахівництвом і тримав курей на ввіреному йому об’єкті (водопровідні вузли, як правило, розміщені далеко від житлових кварталів і начальства, тому добові чергування можна зайняти чим завгодно — від утримання пасіки до написання романів), побачив на своїх приладах, що резервуари наповняються загрозливо швидко — зовнішній постачальник, усе той самий «Укрпромводчормет», увімкнув потужні насоси. Недовго думаючи, диспетчер відкрив вихідну засувку, випускаючи надлишки води в міські мережі. «А що, не можна було прикрутити вхідну засувку, щоб менше надходило?» — здивувався інженер. Подібне навіть не спало диспетчеру на думку. Шкода, що цей любитель пернатих не міг почути слюсарів, які потім по коліна у воді латали трубу, яка лопнула через надлишковий тиск у мережі... Тому нову систему, з огляду на все це, інженери зробили такою, щоб її не могла зламати навіть мавпа, котра бездумно натискатиме на всі підряд кнопки. Хоча збоку це диво техніки справді виглядає як казка.

Проте як зробити хоча б цю казку реальністю, незрозуміло. Серед усього комплексу експертних пропозицій є чимало цікавих технічних рішень, але немає жодної ідеї, де взяти на все це гроші. Так, можна у 108 школах поставити компактні очисні установки, щоб поліпшити якість води. І в лікарнях теж такі поставити, щоб більше не вмирали щороку 400 донеччан із діагнозом «ниркова недостатність». І додаткові сучасні очисні споруди не завадять, тому що рибу з Кальміусу, яку за старою звичкою багато хто ловить, відмовляються їсти навіть бродячі коти після тижневого посту.

Так, давно вже час поміняти всі старі комунікації на нові й обвішати кожен метр труб водомірами, щоб дізнатися, нарешті, куди ж зникає половина з такими труднощами доставленої з Сіверського Донця води. Але все це коштує дуже дорого. Заміна кожного з тих насосів 1957 року народження коштуватиме як мінімум 2 млн. дол.

Щороку в Донецькій області замінюють лише 5% від усіх трубопроводів, які слід замінювати. У 2007 році виробили свій ресурс понад 500 кілометрів трубопроводів. Замінять лише трохи більше 80.

Можна передбачити, чим завершиться робота фахівців і заплановані за її результатами громадські слухання. Гарним викладом усіх проектів із кольоровими картинками і безпомічним знизуванням плечима: але грошей на все це в нас немає. І в найближчому майбутньому не передбачається. От тільки якщо бюджет, от лише коли зглянеться офіційний Київ... Добре, що він є, цей Київ, інакше хто був би винним у тому, що в донецькій глибинці вода подається за графіком — дві години вранці і дві увечері? Якби Києва не було, його треба було б вигадати...