ЦУКРОВА ГАЛУЗЬ ЯК СТРАТЕГІЧНА… НЕБЕЗПЕКА

У перші роки незалежності українські цукрові заводи внаслідок скорочення посівних площ під солодкими коренями, падіння врожайності хоч і знижували обсяги виробництва цукру, проте ще трималися на плаву. І не знали вони горя-біди до 1996 року. Бо саме тоді Росія, що була основним споживачем нашого білого золота, ввела проти нього високе ввізне мито — 40 відсотків вартості. Україна не змогла заповнювати навіть невеликі експортні квоти на цукор. Цукрозаводи відчули серйозні проблеми. Гостро забракло обігових коштів, переробка сировини почала провадитися виключно за давальницькими схемами, тобто обходитися без грошей.

Того ж таки 1996-го Кабінет міністрів, очолюваний Павлом Лазаренком, закріпив за областями постачальників газу. Тернопільщина потрапила у зону інтересів закритого акціонерного товариства «Український газовий комплекс» і концерну «Комплекс». В області вони створили дочірнє підприємство «Тернопільський газопромисловий комплекс». І стали продавати місцевим цукрозаводам голубе паливо по 90—102 долари за 1000 кубічних метрів.

А ціна на цукор не підвищувалася, трималася на рівні 650 гривень за тонну. Місцеві виробники цукру опинилися на краю боргової ями, з головою занурилися в елекроенергетичні, газові, податкові, пенсійні борги. А спожитий газ особливо жорстко, по-гамлетівськи, запитав: бути вам чи не бути. Адже із загальної заборгованості цукрозаводів, яка на 1 травня 1999 року досягла 97 млн. 942 тис. гривень, близько третини цієї суми, а саме 28 млн. 486 тис., заводи були винні газопостачальникам.

Підприємства, обтяжені борговими зобов’язаннями, не могли довго залишатися самостійними. Вже на початку серпня 1998 року газопостачальники та керівництво цукрових заводів за участю тодішнього голови облдержадміністрації Василя Вовка обговорювали перспективу передачі державних пакетів акцій в управління київським фірмам, залучення інвестицій «під програму збільшення та здешевлення виробництва цукру…» Було підписано благородний протокол намірів. А далі події розвивалися так…

Тернопільський губернатор звертається до тодішнього прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка з ідеєю «підтримати в області створення спільного господарського товариства по вирощуванню цукрових буряків та виробництва цукру, адже це дасть змогу наступного року додатково виробити 90 тисяч тонн цукру…» Міністерство АПК у листі за підписом першого заступника міністра Юрія Лузана ініціативу теж привітало. Миттєво схвалив її Кабінет міністрів і вже за два тижні доручив Фонду державного майна розглянути пропозиції щодо створення господарського товариства…

ФДМ добро дав. Заспокоїв опонентів і Антимонопольний комітет в області. Територіальне відділення АК переконало їх у тому, що «створення товариства не призведе до монополізації регіонального оптового ринку постачання природного газу промисловим споживачам та загальнодержавного ринку цукру, суттєвого обмеження конкуренції на цих ринках» (розпорядження голови М.Тимківа від 7 травня 1999 року). «Одобрямс» сказали більшість державних органів. Але, як стверджує заступник голови обласної ради Богдан Якубишин, про народження цукрової «надбудови» не знали ні депутати, ні керівництво обласної ради.

Газопромисловці ініціювали скликання зборів акціонерів цукрозаводів-ВАТів і поставили перед фактом: треба підтримати нове утворення і вступити в нього. Керівників Кременецького та Чортківського цукрозаводів «вламати» не вдалося, і ці підприємства не ввійшли до нового товариства. А директори Лановецького та Борщівського заводів, які спробували обстоювати свою позицію, були замінені іншими людьми.

13 квітня 1999 року відбулися установчі збори закритого акціонерного товариства «Тернопільський агропромисловий комплекс». Власником 50 відсотків акцій стало ДП «Тернопільський газопромисловий комплекс». Другу половину поділили між собою цукрозаводи, пропорційно розміру переданих в управління державних часток акцій: від 30 відсотків Бучацького — до 65 відсотків Хоростківського. На цю вартість в нову структуру перейшли основні фонди заводів і стали вважатися дочірніми підприємствами ЗАТу. Соціальна ж сфера, боргові зобов’язання залишилися за ВАТами… ЗАТ, який почав брати в оренду великі земельні масиви, навіть площі цілих КСП (на сьогодні він довів їх до 30 тисяч гектарів) придбав для своїх «дочок» чотири комбайни «Холмер», 31 трактор ХТЗ-17021, три автомобілі, один кормозбиральний комбайн «Полісся» на суму 7 млн. 711 тис. гривень.

Але коли 18 серпня ЗАТ з розміром статутного фонду 28 млн. 625 тис. грн. було зареєстровано, заводи, що увійшли до нього, перестали існувати як дочірні підприємства. Вони стали філіями без права юридичної особи. Таку «новизну» засвідчили зміни у реєстраційній картці ЗАТу. А далі його керівництво зосередило в себе контроль над фінансовими і товарними потоками, заборонивши директорам філій відпускати товарно-матеріальні цінності, в тому числі цукор, «стороннім особам» (наказ від 26 січня 2000 року)...

Генеральний директор ДП «Тернопільський газопромисловий комплекс» Ігор Живак ухилився від відповіді на запитання про нинішній занепад цукрозаводів. На його думку, «такий хід був кращим для самих заводів, адже вони, увійшовши до «Тернопільського агропромислового комплексу», дістали нову техніку й чисті рахунки».

Однак існує й інша точка зору. У зверненнях до керівників обласної ради, обласної та генеральної прокуратур працівники заводів, місцеві депутати вказують на ряд фінансових і господарських порушень, які на, їх думку, сталися при створенні ЗАТу. Зокрема, на те, що при передачі основних фондів цукрових заводів у статутний фонд ЗАТу відбулося понаднормативне заниження їх залишкової вартості. По-друге, оскільки основні фонди двох цукрових заводів — «Поділля» і Збаразького — перебували у податковій заставі, то заміна предмету застави проведена без згоди заставоутримувача. Цю обставину не було враховано ні експертами, які оцінювали майно, ні Фондом держмайна, що видав дозвіл на відчуження майна в період приватизації. По-третє, статутний внесок цукрозаводів досі не підтверджений сертифікатом акцій «Тернопільського агропромислового комплексу», хоча акт передачі підписаний ще у травні 1999 року. Нарешті заявники вважають, що через неможливість вибору джерел газопостачання підприємства були доведені до банкрутства. І це підштовхнуло їх до вступу в невідоме господарське товариство.

У правомірності створення комплексу сумніваються чимало кредиторів. Протягом 1996—1999 років банки надавали цукрозаводам позики під ліквідну заставу — цукор майбутнього врожаю. Але коли утворився ЗАТ, застава опинилася в руках нових власників. Стягувати заборгованість стало вельми проблематично, оскільки коштів на рахунках заводів-ВАТів немає. Отож борги не повернуто досі.

Керуючий центральним відділенням Промінвестбанку Тернополя Ярослав Соляр вважає, що реєстрація ЗАТу проведена з порушенням закону, без погодження з кредиторами. Тому керівництво банку звернулося до обласного арбітражного суду з вимогою скасувати її, визнати недійсними статут та установчий договір «Тернопільського агропромислового комплексу», а відтак — повернути своє. Голова арбітражного суду області Юрій Левандовський зауважив, що «у створенні ЗАТу ніяких порушень немає». І наприкінці минулого року суд виніс рішення про законність нового утворення, а 12 січня це підтверджено постановою Вищого арбітражного суду України.

Чому ж незадовільнено позовні вимоги банкірів? Як записано у постанові, «передача основних засобів цукрових заводів-ВАТів у статутний фонд іншого утворення в обмін на корпоративні права не тягне за собою змін у розмірі статутних фондів ВАТів, оскільки статутний фонд не підлягає коригуванню у зв’язку з передачею основних фондів». Які претензії? По-друге, «не доведено причинового зв’язку між відсутністю предмету застави (за договором між позивачем та ВАТами) і створенням ЗАТу».

Але стало очевидним інше: гроші у ВАТів з’являться ще нескоро. Та й навіщо дбати про якісь грошові розрахунки, коли можна працювати за давальницькою схемою? Наприклад, минулого року індивідуальним бурякоздавальникам філія «Козова» (створена на базі ВАТ «Козівський цукровий завод») видала 6,9 тонни жому, 7 тонн… тушонок, 1,4 тонни сервізів, 0,17 тонни світильників. Одне слово, все те, на що можна було обміняти цукор. І є підстави думати, що давальницькі умови спрацьовуватимуть і надалі, адже дешевих кредитних ресурсів з компенсаційною часткою держава виділяє недостатньо.

У 2000 році виробництво цукру знизилося на п’яти заводах, хоча, за даними обласного управління АПК, посівні площі під цукровими буряками залишилися на рівні 1999-го, а цукристість солодких коренів навіть зросла на 1 відсоток. Один Чортківський цукровий завод у минулому році виробив 40 тисяч тонн цукру, що становить 41 відсоток обсягів виробництва усіх заводів, що увійшли до ЗАТу. Майже вдвічі більше порівняно з 1999-м дав продукції Кременецький цукрозавод...

Але хто буде відповідати за нагромаджені у попередні роки борги? Не хто інший, як цукрозаводи-ВАТи. Прощати борги їм кредитори не збираються. Арбітражний суд уже порушив справу про банкрутство семи цукрозаводів (один із них не входить в «Тернопільський агропромисловий комплекс»). Кредитори висунули претензії на досить значні суми: до Хоростківського цукрозаводу — на 13 млн. 665 тис. гривень, до Збаразького — на 9 млн. 766 тис., до Бучацького — на 4,5 млн., до Козівського — майже на 4 млн...

Однак, крім справ про банкрутство, цікаві процеси спостерігаються й на вторинному ринку цінних паперів. За інформацією керівництва Тернопільської обласної ради, розпочалася широка «роз’яснювальна» робота серед людей — дрібних акціонерів «збанкрутілих» нібито ВАТів — щоб ті продали свої акції. Інакше, мовляв, багато з них можуть опинитися без роботи.

Що й казати, цілком реальна перспектива. Переважна більшість цукрозаводів, які увійшли до «Тернопільського агропромислового комплексу», збудовані у 60-х роках. А завод «Поділля», що поблизу Тернополя, вступив у дію відразу після війни. На сьогодні вони гостро потребують оновлення основних фондів. Та чи болить це господарям?

Як не прикро про таке говорити, але доки на підприємствах залишається хоч якийсь цукор, доти до цукрової галузі ставитимуться як до джерела надшвидких прибутків, а не як об’єкта довготермінового інвестування. А державній казні і місцевим бюджетам, для яких вона була справді стратегічною, та й громадянам, що бачили у ній запоруку стабільних заробітків, світить справді стратегічна небезпека.