СІЛЬ НА РАНИ КОМУ ЗАВАЖАЄ ВІДРОДЖЕННЯ НАЙБІЛЬШОГО ВИРОБНИКА ЦІННОЇ СИРОВИНИ

Останніми роками український ринок синтетичних миючих засобів (СМЗ) перебуває на піднесенні: наші співвітчизниці дедалі частіше віддають перевагу недорогим пральним порошкам. У «пральну» галузь потягнулися вітчизняні бізнесмени. Адже обсяг ринку СМЗ становить, за оцінками експертів, понад 60 млн. дол. щорічно і продовжує рости. Наприклад, лише 1999 року їх випуск збільшився вдвічі.

Однак, як і в будь-якій галузі, у виробництві СМЗ є свої нюанси. Так, якщо самі порошки можуть виробляти понад 20 українських підприємств, то основу для них — триполіфосфат натрію (ТПФН) — лише два. Це слов’янське ВАТ «Содовий завод» і вінницький «Хімпром». Частка цієї сировини у складі СМЗ до 60%. А оскільки вінничани виробляють триполіфосфат натрію переважно для власного споживання, то фактичним монополістом на ринку цього компонента є Слов’янськ. Цех триполіфосфату натрію Слов’янського содового може виробляти 120 тис. тонн сировини на рік.

Зупинився цех ТПФН у ВАТ «Содовий завод» — і всі інші українські заводи, окрім Вінниці, змушені закуповувати триполіфосфат натрію за кордоном. А задоволення це недешеве: тонна триполіфосфату натрію на світових ринках коштує близько 500—550 дол. Тож контроль над виробництвом ТПФН обіцяє просто колосальну вигоду.

Щоб налагодити безперебійний випуск цінної сировини, ВАТ «Содовий завод» має намір залучити інвестиції на реконструкцію виробництва. Адміністрація знайшла великого інвестора, який зобов’язався погасити заборгованість заводу по зарплаті в розмірі 4,2 млн. грн. Крім того, інвестор пообіцяв вкласти в реконструкцію заводу понад 120 млн. грн. Після модернізації потужність підприємства могла б збільшитися до 490 тис. тонн соди на рік. Україна одержала б сучасне підприємство, а домогосподарки — дешевий пральний порошок. Інвестиційний проект схвалила Донецька облдержадміністрація.

Та не все так просто. Несподівано на шляху реалізації планів з відродження заводу стала не дуже велика за донецькими мірками ТОВ «Слов’янська солевидобувна компанія» (ССК).

Ці проблеми тягнуться з 1998 року. Тоді Вищий арбітражний суд України (ВАСУ) зобов’язав «Содовий завод» передати держпідприємству «Укрпромспецодяг» майна на суму 5,4 млн. грн. у рахунок погашення боргу за постачання сировини. Тоді на заводі й почули про ССК: вона уклала з «Укрпромспецодягом» договір переуступки права вимоги по боргу.

Схоже, що метою цієї операції було отримати за рахунок погашення боргу контроль над цехом ТПФН.

У лютому 2000 року виконуюча обов’язки начальника «Укрпромспецодягу» Олена Акімова поінформувала Слов’янске міське управління юстиції про виконання ССК своїх зобов’язань за договором. Отримавши повідомлення від «Укрпромспецодягу», керівники содового як законослухняні громадяни почали готуватися до передачі цеху солевидобувній компанії. І якби борг заводу перед «Укрпромспецодягом» справді погасили, то цех ТПФН безболісно перейшов би до солеварів. Однак час минав, а нові тримачі боргів не квапилися виконувати взяті зобов’язання. Можливо, їм самим складно було швидко нашкребти необхідну суму. Більше того, з’явилися пропозиції про розрахунок із кредиторами не грошима, а, наприклад, векселями. Це вже насторожувало. Причому не тільки керівництво содового заводу, а й компетентні органи.

Перевірка СБУ засвідчила, що на 1 вересня 2000 року (тобто через півроку після інформації про виконання зобов’язань!) умови договору поручництва не виконувалися. Виявилося також значне заниження вартості майна цеху. Реально цех ТПФН коштує близько 18 млн. грн., а його оцінили в 2,2 млн. Свої висновки СБУ відіслало в Держпромполітики.

Власний погляд на проблему генеральний директор содового заводу Валерій Супрун виклав прокурору Слов’янська та імовірним інвесторам. Окрім того, не слід забувати, що державі належать усі акції ВАТ «Содовий завод». І Фонд державного майна (ФДМ), який представляє інтереси держави, проти виведення активів підприємства. Перший заступник голови Фонду Михайло Чечетов у листі на ім’я директора ВАТ «Содовий завод» прямо зазначив, що «передача цеху неможлива». Відтак у керівництва АТ «Содовий завод» просто не було іншого виходу, як визнати всі раніше підписані акти незаконними і відмовитися від передачі майна.

Наштовхнувшись на тверду позицію гендиректора заводу і відчувши, що цех ТПФН може вислизнути від неї, ССК все ж не відмовилася від задуманого. Над непокірливим керівником нависла загроза усунення від керівництва підприємством. Це може статися, якщо арбітражний суд Донецької області визнає ВАТ «Содовий завод» банкрутом за позовом Слов’янської об’єднаної податкової адміністрації. Заводчани побоюються, що в такому разі вони можуть втратити цех, якщо призначений арбітражем керуючий виявиться зговірливішим за Валерія Супруна. Керівництво содового заводу стверджує, що ССК розраховує на підтримку згори, бо керівник Слов’янської солевидобувної компанії Анатолій Тюхаєв має зв’язки в Донецькій обласній адміністрації.

Важко сказати, наскільки обгрунтовані такі чутки, однак можна зрозуміти й розчарування робітників содового: у них на очах зникає надія на відродження заводу.

Щоправда, за гендиректора содового заступилися інвестори. Вони надіслали начальнику ДПА Слов’янська пану Гончару листа, в якому пообіцяли вирішити питання з ДПА Донецької області про реструктуризацію заборгованості заводу по його податкових зобов’язаннях. Для цього вони просять начальника ДПА Слов’янська відкликати заяву з арбітражного суду, «бо процес банкрутства не дозволяє розпочати проведення реконструкції заводу відповідно до захищеного інвестиційного проекту в Донецькій облдержадміністрації».

Позиція інвестора зрозуміла. Содовий завод на 25—30% залежить від цеху ТПФН. Без нього ефективна робота підприємства неможлива. Однак не зможе його повною мірою використовувати й ССК. Якщо вона все ж таки забере цех, то неминуче стикнеться з труднощами його запуску. Адже допоміжні цехи, залізничний транспорт, комунікації залишаються на балансі содового заводу. Та й, як свідчить історія з погашенням попереднього боргу, вільних коштів на реконструкцію солевари не мають.

Здавалося б, наслідки відторгнення цеху ТПФН від заводу очевидні. Але в історії боротьби за унікальне українське підприємство поки що рано ставити крапку.