ЩОЛКІНО: ЧОТИРНАДЦЯТЬ РОКІВ ДЕГРАДАЦІЇ… УРЯД УКРАЇНИ ВИРІШИВ НЕ ДАТИ ПОМЕРТИ МІСТУ-ПРИВИДУ НА КАЗАНТИПІ

Кримську атомну станцію почали будувати 1975-го, а припинили — 1989-го. Величезна країна вклала в азовський берег на кримському півострові Казантип 14 років праці та надій, 500 млн. радянських карбованців, але замість достатку наддешевої електрики отримала десятки тисяч зламаних доль, «найпроблемніше місто» в Україні, і майданчик для... проведення фестивалів рейв-музики. Втім, рейв-фестивалі «Казантип» також уже вмовкли...

За минулі роки ніхто так і не знайшов застосування десяткам тисяч людей, які залишилися животіти й виживати на пустельному азовському березі. Наприкінці 1980-х у місті мешкало до 30 тис. чоловік, а сьогодні — не більш як 7 тис. З 5,5 тис. квартир порожніми стоять 2,5 тис. Було багато експериментів, але всі вони так і не дали результату. І досі Щолкіно — це могила для чотирьох (атомної, теплової, вітрової та сонячної) електростанцій, біда тисяч людей, головний біль кримської й української влади.

Завезений до Криму ядерний реактор відправили назад у Росію, а найцінніше й унікальне майно станції, що враз стало непотрібним, вирішили продати. І почалося. Було створено кооперативи з утилізації унікального устаткування та матеріалів — розповідають, лише мельхіорові труби й мідні кабелі вивозили составами. За нинішніми підрахунками, у державний бюджет від продажу всього цього добра потрапило... аж 2,5 млн. гривень, а десятки мільйонів доларів пішли в чиїсь кишені.

Крий боже, ніякого злочину — мабуть, усе було законно, адже продавали непотрібне майно нікому не потрібної станції, користувалися законними механізмами. Колишній директор станції відразу після її «утилізації» опинився в Лондоні. Але це був лише перший етап «розпродажу».

За ним пішли наступні етапи, уже на підставі рішень уряду України. Тепер спохопилися...

Наприкінці ще однієї надтяжкої для щолкінців зими Кабінет міністрів України вирішив допомогти місту вижити. Ситуацію в Щолкіно з виїздом на місце вивчала представницька делегація уряду на чолі з віце-прем’єр-міністром Віталієм Гайдуком, у травні Щолкіно має намір відвідати сам Президент Леонід Кучма.

Як повідомив Віталій Гайдук, Кабінет міністрів подав запит у Генеральну прокуратуру країни з приводу дотримання законодавства в процесі ліквідації майна незавершеного будівництва Кримської АЕС. «Нам потрібна абсолютно прозора відповідь: що відбувалося з моменту ухвалення рішення Кабміну по сьогоднішній день, як відбувалося, хто був правий, хто продавав, як продавав», — каже він.

А взагалі за останні роки які тільки проекти реабілітації створювали. 1992 року вже український уряд прийняв рішення побудувати тут парогазову станцію потужністю 670 мегават, яка працювала б на місцевому нафтовому паливі і місцевому ж газі. Не було тільки дрібниці — грошей, та, власне, і самих генераторів. На тому все й закінчилося.

1996 року для залучення інвестицій Міненерго України створило в складі «Крименерго» нову «дочку» — держпідприємство «Східнокримська енергетична компанія» (СКЕК). 2000 року Кабмін України вирішив ліквідувати незавершене будівництво АЕС, продати, що можна, а частину отриманих коштів передати на соціально-економічні потреби Щолкіно.

Потім Мінпаливенерго на базі котельних колишньої АЕС створило держпідприємство «Теплоенерго». Одночасно йшла ліквідація державного підприємства «Східнокримська енергетична компанія» — його перетворювали на ЗАТ. У вересні 2000 року ДП створило ліквідаційну комісію і звільнило персонал. У результаті опалення Щолкіно, із такими труднощами налагоджене, узимку 2000—2001 року знову опинилося під загрозою, оскільки котельня й тепломережі, що перебували на балансі ліквідованого дочірнього підприємства, до експлуатації підготовлені не були.

На прохання Ради міністрів Криму Фонд держмайна до грудня 2000 року передав злощасну котельню в оренду АТ «Кримтеплокомуненерго».

Загалом, життя вирувало. Хтось щось ділив, передавав, підписував розділювальні баланси. Ну і, звісно, паралельно йшла найспокусливіша частина процесу — розпродаж. Фонд майна АРК 2000 року реалізував устаткування машинного залу АЕС аж на 400 тис. гривень. Ці «величезні» гроші (потрібно в десятки разів більше) були спрямовані на вирішення соціально-економічних проблем Щолкіно: ремонт житлового фонду, лікарень, будівництво газопроводу.

Крім того, перевіривши ДП СКЕК, Верховна Рада Криму в квітні 2001 року виявила: в 1998—2000 роках підприємство реалізувало майна на 2,2 млн. гривень, не переказавши до бюджету ані копійки. Протягом 2002 року Державна податкова інспекція в Ленінському районі та ліквідаційна комісія ДП СКЕК продовжували продавати майно АЕС. Кошти від його реалізації в бюджет Ленінського району на вирішення проблем Щолкіно знову не надходили.

Коротше, до 1 лютого 2003 року на балансі ДП СКЕК залишилися тільки абсолютні неліквіди, плюс об’єкти, котрі реалізації не підлягають, приміром, гребля Актаського водосховища. У такій ситуації Ленінська райдержадміністрація запропонувала передати «недоїдене» майно АЕС у комунальну власність за його фактичною вартістю. Але проти кримський Кабмін: Сергій Куніцин наполягає, що ліквідація ДП СКЕК і створення ЗАТ СКЕК проводилися з порушенням законодавства України...

Ну а, найбільш «малозначною» складовою цієї промислової трагедії на Казантипі стали людські долі. Щолкіно, місто, у якому не було навіть пойменованих вулиць, а будинки мали тільки номери, стало містом трагедій. У зиму 2002—2003 років воно знову ввійшло без газу, із непрацюючою каналізацією, замерзаючим водогоном, без транспорту, із невирішеними проблемами щодо організації нової житлово-комунальної служби.

І ось тепер головне питання — як виходити зі становища? Попередньо намічено кілька шляхів. Представники Кабміну пообіцяли виділити з бюджету України 10 млн. гривень, уряд Криму — 3 млн. За ці гроші до майбутньої зими в місті обіцяно побудувати газопровід, котельню й розвідні мережі.

Оскільки можливості вічно годувати непрацююче місто у країни далеко не безмежні, головне зараз — знайти місцеві можливості для саморозвитку.

Ленінський район, розташований на Керченському півострові і якому підпорядковане тепер селище Щолкіно, — найбільший у Криму. Відповідно до указу Президента тут створено територію пріоритетного розвитку «Східний Крим», що залучає інвестиції в сільське господарство, рибну промисловість, видобуток нафти, природного газу, солі.

Можна також згадати, що довжина природних пляжів уздовж Азовського моря — 58 кілометрів, уздовж Чорного — 60. Тому регіон доцільно розглядати і планувати як перспективний лікувальний курорт. Цілющі грязі розташованих тут Чокрацького, Тобечицького, Узунларського і Кояського соляних озер виліковують дуже багато хвороб, найцінніші грязі озера Чокрак — їхні запаси складають 4,6 млн. тонн. У районі — 50 джерел лікувальної мінеральної води, причому всіх лікувальних типів. Один із проектів стосується переведення пансіонату «Кримське Приазов’я» на півострові Казантип (за півкілометра від міста) на цілорічний режим роботи і впровадження в ньому оздоровчих процедур із використанням чокрацьких цілющих грязей.

На території району розвідано також 13 дрібних родовищ нафти і газоконденсату. Є значні запаси вапняку, глин, піску, гіпсу. Плюс розвиток нетрадиційних джерел електроенергії — тут будується перспективна Актаська ВЕС. У найближчому майбутньому почнеться будівництво вітроелектростанції в селі Прісноводне, для чого вже створено її дирекцію. У рамках ТПР реєструється і проект із видобутку солі на Сиваші. Облаштованість і будівництво сольових чеків вестимуть щолкінські організації.

Однак чи так усе буде, як заплановано? Щолкінці, навчені життям сумніватися в усьому, як і раніше, не вірять, що це «промінь світла в темному казантипському царстві». Проте одна обставина вселяє надію: елементарний підрахунок часу підказує: всі заходи з «порятунку» Щолкіно плануються... під вибори 2004 року, а отже, щось буде реалізовано. Хотілося б, аби якнайбільше.