ПРОМИСЛОВІСТЬ: ЛЕГКА ЧИ ТЯЖКОХВОРА?

Навіть якщо вітчизняний споживач надумає максимально заощадити на собі, то однак без двох складових обійтися неможливо: їжа й одяг. Що стосується останнього, можна, звісно, спробувати одягтися на ринку секонд-хенду: пристойна ще сорочка обійдеться гривень у 15—20, штани — у 25—30. І, навпаки, ті, хто не хоче заощаджувати на собі, можуть підібрати такий комплект в одному з модних бутиків. Ціни: від 300 грн. за сорочку і від 500 — за штани.

Утім, ринок ношеного одягу, з одного боку, і дорогий бутик — із другого — це все-таки два полюси, між якими сфера потреб звичайного громадянина, котрий хоче одягтися модно й за прийнятними цінами. Саме це завдання, за ідеєю, і покликана розв’язувати вітчизняна легка промисловість. Вона, на думку фахівців, мала б стати однією з найрентабельніших галузей, адже за швидкістю обороту коштів поступається лише виробництву продуктів харчування.

Не виживати, а розвиватися

…І все ж відповідь на запитання, з чим наш споживач реально має справу: із легкою галуззю чи з тяжкохворою, — неоднозначна. За даними статистики, в Україні одяг виробляють понад 1000 підприємств. Із них великих фабрик (понад 100 працівників) — більш як 300. Вони, у міру своїх сил і з урахуванням наявних потужностей, випускають різноманітний асортимент товарів, справно надаючи відомості про вироблену продукцію. За офіційними даними, щорічно через роздрібну торговельну мережу країни одягу реалізується більш як на 350 млн. грн. Проте, на думку фахівців-операторів, які відстежують процеси на ринку, ця цифра в кілька разів відрізняється від справжніх товарних мас. Таким чином, неважко прикинути, що питома вага виробів легальної вітчизняної промисловості вкладається в кілька відсотків. Чим це все замінюється, також зрозуміло, — дешевим безмитним ширвжитком китайсько-турецького виробництва, закордонним секонд-хендом, ну, і виробами вітчизняних підпільних цехів.

І в такій несприятливій ситуації українським швейникам доводиться розплачуватися з бюджетом за всіх. При цьому треба примудрятися хоч якось розвивати виробництво, утримувати на прийнятному рівні зарплату. В нормальному режимі робити це неможливо. Тому з 90-х років у вітчизняній легкій промисловості стали популярними так звані давальницькі схеми, за якими наші підприємства в основному працюють і досі. За різними оцінками, від 70 до 95% швейної продукції в Україні виготовляється за цими схемами. Замовники — компанії з країн Європи й Північної Америки — надають українським підприємствам свій матеріал та свої моделі, оплачуючи за місцем виробництва лише трудові витрати. Вони ж оцінюються досить скромно: чоловіча сорочка, приміром, у межах 1,2—1,8 дол., жакет — близько семи.

Саме давальницькі схеми, при всій відвертості гонитви за дешевою робочою силою, стали паличкою-виручалочкою для нашої легкої промисловості, залишеної державою напризволяще. Тільки після тривалої праці на закордонних замовників деяким підприємствам віднедавна вдається приділити дещицю уваги вітчизняним ринкам, місцевим споживачам. Вивчаючи питання, автор цих рядків побувала на кількох швейних підприємствах Київщини. І всі керівники, фахівці висловлювали одностайну думку: терміни повернення грошей на вітчизняному ринку, звісно, удвічі довші, ніж при роботі за давальницькими схемами, зате випуск продукції для свого, внутрішнього ринку прибутковіший. Заковика в одному: навіть якісно виготовлені вироби реалізувати надзвичайно складно.

Втративши позиції на внутрішньому ринку, підприємства легкої промисловості своє повернення в нього починають майже з нуля. Зізнаймося, коли ще кілька років тому на київській «Троєщині» або іншому речовому ринку ми раптом бачили вітчизняний виріб, не могли приховати свого подиву. Проте українські вироби останнім часом прориваються і в ці зони засилля закордонного товару. Але розраховувати на істотне посування в цьому напрямі поки що навряд чи варто. Швейники, котрі орієнтуються на масового споживача, не покладають особливих надій і на різноманітні модні магазини й бутики, в яких ціни виробника доповнюються такими торговельними націнками, що виріб стає не по кишені більшості покупців.

На які ж канали реалізації можуть розраховувати швейники? Практика підказала вихід. Не від хорошого життя, а ніби у відповідь на сучасну ситуацію в містах, включно зі столичним регіоном, з’явилися так звані тимчасові виставки виробів легкої промисловості. Насправді ніякої виставкової діяльності, системи замовлень там, як правило, немає. По суті, це ті ж самі речові ринки з єдиною різницею — продаж організується в різних закладах, залах, аж ніяк не призначених для торгівлі, і триває три-чотири дні на місяць.

Зважаючи на все, такі «виставки» — теж явище тимчасове. Воно виникло тільки для того, щоб заповнити зруйновані ланки між виробниками товарів та їх споживачами. Але в процесі їхньої роботи з’явилися й структури, які мають перспективи для розвитку. Йдеться про постійно діючі виставкові центри. Їхня системна робота дозволяє формувати коло постійних покупців, а запропонований продавцям менеджмент, включно з рекламою, вивченням ринку, різноманітними акціями, сприяє прискоренню обороту товарів, що особливо важливо для промислового виробника.

На обрії — нова біда

У радянські часи легпром був патентованим засобом від жіночого безробіття: підприємства цієї галузі існували практично в кожному регіоні. На Київщині таких фабрик близько десятка, різних не лише за асортиментом виробів, а й за потужністю. Але в цілому їм живеться нелегко, деякі взагалі ледве зводять кінці з кінцями.

Хотілося побувати не в лідерів або аутсайдерів, а на звичайному, типовому виробництві. Фастівське швейне підприємство «Козак» — саме таке. Фабрика починалася з невеликої майстерні, яка відкрилася 1944 року, поступово зростала, набирала обертів. Сьогодні акціонерне товариство «Козак», де працюють 300 чоловік, випускає чоловічі й жіночі штани на замовлення німецьких, французьких та українських фірм. Потужність підприємства — 30 тис. виробів на місяць. Внесок у місцевий бюджет невеликий (у межах 8%), але стабільний.

Проте, як з’ясувалося, мало було налагодити виробництво при майже повній відсутності реалізації на внутрішньому ринку, тобто свідомо йти на співробітництво з інофірмами й працювати на давальницькій сировині на зовнішній ринок, аби вижити. На тих, хто зумів пройти цей етап, очікували інші, не менш гострі питання. Виник цілий ланцюжок проблем — від поставок сировини до реалізації продукції. Наші швейники ще заїжджають по сировину на вітчизняні комбінати, але, за їхніми словами, від таких відвідин залишається гіркий осад: виробництво тканин ледь жевріє, асортимент убогий.

Нерозв’язаними залишаються і проблеми з реалізацією продукції на внутрішньому ринку. Чи ж багато радості від того, що ціни на фастівську продукцію доступні: чоловічі штани — 60—90 грн., жіночі — 45—65 грн.? Систему оптової торгівлі майже повністю знищено. Замовивши товар і уклавши договір, торгівля не несе відповідальності за те, як продаються вироби, і по завершенні терміну просто повертає нереалізоване. Здавалося б: вивчати попит і ризикувати, закуповуючи товари, має торгівля, як це практикується за кордоном і як було раніше на вітчизняному ринку. Але на плечі вітчизняного виробника, що ледве виживає, лягають і ці витрати. Сперечатися? Швейники переконалися: якщо наполягатимеш на своєму й не поступатимешся торгівлі — будеш обмежений мережею власних фірмових магазинів. А створити її під силу далеко не всім підприємствам-виробникам.

Фастівські швейники, які відвідують у справах Білорусь, із заздрістю розповіли, що там діє жорсткий порядок: в асортименті всіх торговельних точок обов’язкова наявність 70% вітчизняного товару. Можливо, таку питому вагу наша ослабла легка промисловість і не потягне, але гарантія присутності в магазинах бодай 30% виробленого в країні одягу була б великою підмогою швейникам.

Чим довше наша залишена напризволяще легка промисловість б’ється у відчайдушному прагненні вижити, тим більше питань з’являється. У нашій розмові голова правління АТ «Козак» Людмила Бадран відзначила одне з них, яке, на перший погляд, може видатися дивним. Це кадри. Ми звикли вважати, що наші позбавлені роботи жінки готові хапатися за перші-ліпші пропозиції на ринку праці. Фастів — місто, в якому багато «чоловічих» підприємств. І швейна фабрика завжди була привабливою для жінок, особливо молодих, котрі тільки-но розпочинали свій трудовий шлях. Років 15—20 тому середній вік робітниць фабрики заледве перевищував 20 років. Але ситуація змінилася, і середній показник — уже за тридцять, а багато хто переступив п’ятдесятилітній поріг. І взагалі насторожує: раніше після випускного в школах на фабрику приходили десятки дівчат, а минулого літа у відділі кадрів підприємства не з’явилася жодна випускниця... Велика плинність кадрів. За два останні роки пішло понад сто працівників. На жаль, вимушена робота на давальницькій сировині не сприяє особливому зростанню доходів, і зарплатою швачки мало кого спокусиш. Хоча на «Козаку» вона зростає (торік у середньому становила 400 грн.), цього замало, аби професія швачки стала престижною серед молоді.

Трішки виручає в цій ситуації місцеве профтехучилище. Проте, як підрахували на фабриці, з десяти випускниць, котрі приходять на роботу, залишаються лише дві. Висновок: те, що залишилося недоруйнованим у легкій промисловості внаслідок неконтрольованого надходження секонд-хенду й товарів із усієї Європи, може «добити» відплив кадрів. Причому часто відплив у «ліві» підпільні швейні цехи, які ніде не зареєстровані і, зрозуміло, не сплачують податків. Адже пенсія — далеко, а зарплата, видана в конверті, — вища, ніж нарахована в бухгалтерії законослухняного підприємства.

Боротися з таким явищем можна. Скажімо, після того, як уся країна заговорила про пенсійну реформу, коли стало зрозуміло, що «тіньові» заробітки негативно позначаться на майбутній пенсії, — у Фастові намітилися певні зрушення на кадровому фронті. Але для кардинального розв’язання проблем хронічно хворої галузі цього не досить.