ПОДАТКОВИЙ «РАЙ» НЕ ЗНЯВ ПРОБЛЕМ ШАХТАРСЬКОГО МІСТА

Три роки минуло відтоді, як президентським указом на території шахтарського міста Нововолинська був запроваджений спеціальний режим інвестиційної діяльності. Складно було заперечити проти логічності такого кроку, оскільки ситуація тут повністю збігалася з визначенням Мінекономіки для територій пріоритетного розвитку — несприятливі соціально-економічні та екологічні умови, незадовільний стан зайнятості населення... Спеціальний режим інвестицій саме й мав на меті покласти цьому край, забезпечивши податкові, митні, інші пільги для суб’єктів підприємницької діяльності і в такий спосіб давши поштовх позитивним процесам.

5 квітня 2000 року Верховна Рада прийняла з цього приводу відповідний закон. З початку існування ТПР зареєстровано 10 інвестиційних проектів загальним кошторисом 4,15 млн. дол., на підході ще чотири. Створено 500 робочих місць. До того ж нещодавно розпочало свою діяльність ТзОВ «Аркус-Ромет» з випуску велосипедів, де буде робота ще для 200 чоловік.

Функціонування суб’єктів ТПР не мало негативного впливу на підприємства міста, що працюють у загальному режимі. Навпаки, споріднені структури забезпечують високі темпи зростання власної продукції. Зокрема, ТзОВ «Нововолинський молокозавод» та ПП «Сеіт-прод» наростили у 2001 році обсяги відповідно на 89 і 32 відсотки. Чого не скажеш про все місто: з часу створення ТПР частка виробленої тут промислової продукції в загальнообласному обсязі зросла лише з 10,2 до 11,2 відсотка.

Погані справи у нововолинських гірників. З початку закриття шести вугільних шахт міста було втрачено понад 11 тис. робочих місць, значних негативних наслідків зазнала інфраструктура гірничих підприємств — її практично знищено. Це лише так званий соціальний фактор. Виробничий же — це майбутній демонтаж будівель, рекультивація земель. Уже давно нагадує про себе підняття рівня грунтових вод після затоплення шахт: підтоплено окремі виробничі будівлі і житло, дедалі нагальнішою стає потреба будівництва дренажних систем і відстійників, аби скидати воду, що невпинно піднімається.

Що б там говорили про державну підтримку чи державну політику у вугільній галузі, однак давно вже визріли фінансові проблеми, що змушують гірничі підприємства до самоліквідації, незважаючи навіть на те, що багато шахт іще не вичерпали запасів вугілля. Багаторічна криза, майже заморожені капітальне будівництво та підготовка нових горизонтів, відсутність технічного переозброєння призвели до передачі шахт «Укрвуглеструктуризації».

З початку реструктуризації шести нововолинських шахт виконано робіт на 63,7 млн. гривень, а на будівництво нової шахти, № 10, у 2001 році спрямовано 10 млн. На 2002 рік згідно з програмою «Українське вугілля» на цю будову передбачалося виділити 25 млн. гривень капіталовкладень. Проте постановою Кабміну від 19 квітня ц.р. суму зменшили вдвоє. За такого фінансування шахта може розділити долю сумнозвісної «Самсонівської-Західної», яку зводили 35 років.

Борги за відвантажене вугілля на новолинських шахтах сягнули 7,5 млн. гривень, борги по зарплаті гірникам за минулі роки — 8,3 млн., і за наявності застарілої техніки та високої аварійності, невиконання програми введення в дію нових лав не забезпечується запланований обсяг вуглевидобутку (по програмі 600 тис. тонн, фактично — 418 тис.). А оскільки шахтарська заборгованість становить 90 відсотків у структурі боргу по місту, можна уявити собі рівень тамтешньої соціальної напруги.

Проте, читаючи документ «Про хід виконання в області постанови Кабміну України від 19.09.2001 року № 1205 «Про затвердження Програми «Українське вугілля» та розпорядження колишнього голови облдержадміністрації Бориса Климчука від 31.12.1999 року № 827 «Про програму перспективного розвитку вугільної промисловості в області до 2010 року», так і рясніє в очах від слів «створено, спрямовано, отримано, використано, планується, проплачено…». Ну чим не документ компартійних часів!

Як відомо, 25 червня на Луганщині відбулось виїзне засідання Кабміну, на якому були присутні й представники вугільної промисловості Волині. У центрі уваги стояло питання про заходи з поліпшення роботи підприємств вугільної промисловості, реальне відпрацювання об’єктивного алгоритму розподілу між регіонами коштів на її реструктуризацію. Йшлося і про те, що держава має іти на виділення дотацій шахтарям. Адже підтримка і розвиток гірничої справи — це водночас підтримка енергетики й усієї вітчизняної промисловості. Однак… Не все те робиться, про що мовиться, і це може забити останній цвях у домовину українського і зокрема нововолинського вуглевидобутку.