НЕСОЛОДКЕ ЖИТТЯ В «СОЛОДКОМУ» ЗАТІ

Про перипетії створення на базі семи цукрових заводів Тернопільщини закритого акціонерного товариства «Тернопільський агропромисловий комплекс» наша газета розповідала ще в березні минулого року. Коротко нагадаємо, що власником 50-відсоткового пакета акцій стала компанія-газопостачальник – дочірнє підприємство «Тернопільський газопромисловий комплекс», «батьки» якого — ЗАТ «Український газовий комплекс» та концерн «Комплекс» – проживають у Києві. Другу половину статутного фонду нового утворення розподілили між собою самі цукрові заводи, пропорційно до розміру переданих в управління київським фірмам державних часток акцій – від 30 відсотків у Бучацького, до 65 – у Хоростківського. На цю вартість у нову структуру перейшли основні фонди заводів. А борги, соціальна сфера, незавершене будівництво, обладнання, не задіяне у виробничому процесі, залишилися за ВАТами.

Заводи, точніше, їх виробниче майно, стали дочірніми підприємствами. ЗАТ, який почав брати в оренду великі земельні масиви, придбав для своїх «дітей» чотири комбайни «Холмер», 31 трактор, три вантажних автомобілі, а також кормозбиральний комбайн «Полісся». Але коли у серпні 1999 року ЗАТ було зареєстровано, цукрозаводи, що увійшли до нього, перестали існувати як дочірні підприємства. Вони стали філіями без права юридичної особи, тобто не мають окремого банківського рахунку, завершеного бухгалтерського балансу і т.п. А далі керівництво ЗАТу повністю зосередило в себе контроль над фінансовими і товарними потоками, заборонивши директорам філій відпускати товарно-матеріальні цінності, в тому числі цукор, «стороннім особам» (наказ від 26 січня 2000 року). Самостійність цукрозаводів залишилася добрим спомином…

З часу народження цукрової «надбудови» минуло майже три роки. Розвиток цукрозаводів для нових господарів став, м’яко кажучи, ділом десятим. Якщо на окремих підприємствах валове виробництво зростало на 5–13 відсотків, то в геометричній прогресії зростали збитки. Майже на кожному цукрозаводі, що входить до ЗАТу, їх суми обчислюються у 3—4 млн. гривень. За підсумками минулого року обсяги виробництва у філіях «Козова» та «Поділля» порівняно з позаминулим знизилися відповідно на 30 і 26 відсотків. Майже половину усього виробництва цукру в області уже забезпечують два цукрозаводи, і саме ті, які не ввійшли до ЗАТу, – Чортківський та Кременецький.

Проте сама надбудова живе непогано, бо має в руках високоліквідний товар —цукор. Кредитори, які упродовж 1996—1999 років надавали цукрозаводам грошові і товарні позики під заставу майбутньої продукції, залишилися при власних інтересах. Бо коли утворився ЗАТ, продукція опинилася в руках нових власників, а живих коштів на рахунках заводів-ВАТів немає. Один із кредиторів — центральне відділення Промінвестбанку в Тернополі — у 2000—2001 роках подавав кілька позовів до арбітражного суду, вимагаючи скасувати реєстрацію ЗАТу, бо вона проведена без погодження з кредиторами, що, на їх думку, є порушенням статті 16 Закону «Про господарські товариства». Але й суд першої інстанції, і тоді ще Вищий арбітражний підтверджували законність нового утворення.

Нарешті ображених кредиторів підтримало тодішнє керівництво обласної ради, звернувшись до Генеральної прокуратури і вказавши на порушення при реєстрації ЗАТу. Зокрема, оскільки майно цукрових заводів «Поділля» і Збаразького перебувало у податковій заставі, то його не можна було відчужувати, передавати до статутного фонду іншого утворення без згоди заставодержателя. Так само було передано нерухоме майно ВАТ «Цукровий завод» Хоростків» на суму 930 тис., яке перебувало в заставі Промінвестбанку. Окрім того, статутний внесок цукрозаводів досі не підтверджений сертифікатом акцій ЗАТ «Тернопільський агропромисловий комплекс», хоч акт передачі підписано ще у травні 1999 року. Відтак ВАТи не стали повноцінними власниками своїх часток майна у закритому акціонерному товаристві.

Генеральна прокуратура наприкінці минулого року зробила касаційне подання до Вищого господарського суду, в якому просила скасувати рішення арбітражного суду Тернопільської області від 29 травня 2001 року й направити справу ряду позивачів про скасування державної реєстрації, визнання недійсними установчих документів ЗАТу на повторний розгляд. Але Вищий господарський суд відхилив його, обґрунтувавши відмову перевищенням термінів подання...

У березні цього року господарський суд області таки прийняв рішення на користь Промінвестбанку — визнати недійсним передачу заставленого нерухомого майна ВАТ «Цукровий завод «Хоростків» до статутного фонду ЗАТу. Банк, природно, направив до суду наступні позовні вимоги – вилучити це майно зі статутного фонду ЗАТ «Тернопільський агропромисловий комплекс» і передати його ВАТові. А це означає, що статутний фонд ЗАТу несформований, і консорціум треба знімати з реєстрації, розформовувати. Та розгляд справи з різних причин відкладається.

Але, схоже, у закритому акціонерному товаристві зрозуміли, що коли існування в нинішній організаційній формі надто затягнеться, то цукрові справи можуть завершитися не зовсім успішно. Оскільки уже власних боргів нагромаджено майже 30 млн. гривень... І тому наприкінці минулого року в область прийшло ТзОВ «Українська продовольча компанія», де серед засновників — особи, вже знайомі по «Тернопільскому газопромисловому комплексу». До ТзОВ упродовж двох місяців увійшли шість цукрозаводів-філій «Тернопільського агропромислового комплексу», які стали поки що дочірніми підприємствами — «Козова-цукор», «Бучач-цукор» і т.п. Переваги нового життя місцевим виробникам цукру обґрунтовували так: «Усі філії, що вступили до нас, уже мають і насіння, і гербіциди, і підготували обладнання до сезону бурякосіяння». Та на цукрозаводі «Поділля» вже не повірили жодним запевненням....

Підприємство фактично добите. Виробництво стрімко занепадає. Якщо у 1999 році «Поділля» ще зуміло випустити 17,7 тис. тонн цукру, то за підсумками минулого року вал становив лише 10,6 тис. І важко повірити, що справи могли б зрушити на краще.

Ті ж самі газопостачальники віддають газ по високій, як на сьогодні, ціні — 69 дол. за 1000 кубічних метрів, а готовий цукор із підприємства забирають по собівартості. Дискримінаційне ціноутворення, а відтак великі затрати зробили завод майже безнадійним боржником. На 1 квітня 2002 року лише за автоперевезення і послуги виробників сировини «Поділля» недоплатило 360 тис. гривень, за отриманий газ – 101 тис. А загальна сума заборгованості досягла 2,9 млн.

Нові власники не особливо переймалися розширенням зони бурякосіяння, майже не поставляли насіння цукрових буряків, засобів захисту і т.п. Завод втратив бурякоздавальників з інших районів області. Знос обладнання на цукрозаводі «Поділля» сягнув 77 відсотків. Вже руйнуються споруди, іржавіє обладнання.

Кадри тут уже давно нічого не вирішують. А якщо ходять на роботу, то це просто сила звички. На підприємстві із сотнями працівників забули, що таке колективний договір між роботодавцем та профспілкою. Зарплату робітники останній раз бачили ще у жовтні минулого року. Але у 2001-му «подільці», як це дивно, жодного разу не отримали своїх кровних грішми. ЗАТ розраховувався цукром, до того ж на 10—20 відсотків вище ринкової вартості.

І люди з заводу йдуть. Доволі промовистий факт: упродовж трьох останніх років залишили роботу 290 працівників, а прийнято лише 137 осіб, і то здебільшого на сезонні роботи.

Тихе згасання цукроварні мало чимось закінчитися. Ще торік збори акціонерів прийняли рішення вимагати від керівництва ЗАТу повернути завод до нормального життя, що означає «максимально використовувати зону бурякосіяння, залучати інвестиції, автоматизувати технологічні процеси, врешті поліпшити показники фінансової діяльності»... Акціонери попередили київських господарів: якщо не буде жодних зрушень, то на наступних зборах поставимо питання про вихід із ЗАТу. Зрушень справді було важко знайти зі свічкою вдень.

І тому 12 лютого ц.р. на зборах акціонерів ВАТ «Поділля» ухвалюють вийти із ЗАТу, не входити в жодні інші утворення і повернути належне акціонерам майно. Таку ініціативу директорові філії Іванові Ільчуку не вибачили — через кілька днів з’явився наказ про його звільнення з посади.

Правління ВАТ «Цукровий завод «Поділля» надіслало керівництву закритого акціонерного товариства листа, в якому просило виконати рішення лютневих зборів. Відповідь була такою: не можемо цього зробити, бо потрібно скликати збори акціонерів усього ЗАТу і там ставити питання про вихід. Оскільки порядок виходу з акціонерного товариства одного чи кількох засновників законодавчо не врегульований, то правління «Поділля» надіслало ще одного листа, де посилається на чітку норму закону «Про господарські товариства»: «Вихід одного... з акціонерів не припиняє діяльності всього товариства». Цього разу відповіді не було…

До речі, Фонд державного майна України, який при створенні ЗАТ «Тернопільський агропромисловий комплекс» не висловлював жодних застережень, тепер має іншу позицію. Голова регіонального відділення ФДМУ Михайло Шкільняк каже чітко: «Майно ВАТ «Цукрозавод «Поділля», яке стало внеском до статутного фонду ЗАТу, має бути повернуто ВАТові». А його правління, зі свого боку, теж домагається визнання недійсними установчих документів та рішення про створення ЗАТу в частині входження до складу його співзасновників ВАТ і тим самим ставить під сумнів законність створення всього ЗАТу, бо не може бути законності на якусь частину.

Чому? Питання про передачу майна до статутного фонду ЗАТу на зборах акціонерів у 1999 році не ставилося, не були затверджені й установчі документи ЗАТу. Окрім того, Державна програма приватизації на 1999 рік, затверджена указом Президента, забороняє відчужувати майно, що належить товариству, якщо його вартість перевищує 25 відсотків вартості статутного фонду ВАТ (а відчужене майно у ВАТ «Цукрозавод «Поділля» становило 56,8 відсотка статутного фонду). Вартість основних фондів ВАТу при передачі їх новому утворенню була уцінена порівняно із залишковою балансовою вартістю у 23 рази і безпідставно заниженою по відношенню до майна іншого учасника – ДП «Тернопільський газопромисловий комплекс». Проведення такої оцінки можна трактувати як порушення чинного на той час положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні...

Протиправно, вважають позивачі, діяв ФДМ. Він не мав права голосувати «за» при вирішенні питання про створення ЗАТу, якому передавалося майно, що перевищує 25 відсотків статутного фонду ВАТу. Ці аргументи наведено у недавній позовній заяві до господарського суду області...

На початку квітня ситуація на заводі набрала вибухової сили. Людям набридли безкінечні відпустки за власний рахунок, мізерні зарплати, виплачені цукром, справді золотим. А іще тут новий голова правління «Тернопільського газопромислового комплексу» В.Каменюк видав наказ «перевести з 1 червня працівників філії «Поділля» на один робочий день у тиждень» і « проводити оплату праці згідно з виробітком...» Упродовж кількох днів на цукроварні двічі скликали збори, тепер уже трудового колективу, де було висунуто вимоги до ЗАТу: виконати рішення лютневих зборів акціонерів, повернути звільненого директора Івана Ільчука, до 1 травня виплатити заборговану зарплату і компенсації за вимушену відпустку.

Але все це більше, ніж вимоги. Керівництво ЗАТу висунуло зустрічні претензії: ми нагромадили значні борги, і якщо розкинути їх на всі філії, то «Поділлю» припаде їх більш як 8 млн. гривень. Сплатіть, шановні заводчани, ці гроші, і тільки тоді вам може бути повернуто майно на суму 2,5 млн. гривень – внесок «Поділля» до статутного фонду ЗАТу…

Поки що ця сумна історія не має закінчення. Так само, як не видно краю бідам десятків старих українских цукроварень через відсутність дійової державної політики в галузі та недолугу систему корпоративного управління. Ринок цукру в області є виразною міні-копією загальноукраїнського. Тернопільщина виробляє білого цукру втричі більше, ніж споживає. І великі партії — понад 100 тис. тонн — з року в рік треба збувати поза межами регіону. А знаходити солідних покупців стає щоразу складніше. Минулого року Держрезерв в масштабах України не зміг закупити навіть 100 тис. тонн для інтервенції на ринку. Кондитерські фабрики купували цукор незначними партіями — навіщо великі запаси, коли маєш гроші? А там, дивись, ціна і впаде.

Відправляти вагони з цукром на експорт — знову ж проблема. Зате тільки торік до нас манівцями потрапило 130 тис. тонн готового продукту і ще 150 тис. — за угодами в режимі вільної торгівлі з Росією, Білоруссю, Молдовою.

У багатьох країнах, як і в нашій, виробництво цукру з буряків збиткове і тому субсидується воно з держбюджету. В Україні надання бюджетних дотацій цукрозаводам не практикується, а встановлена адміністративно мінімальна ціна на цукор, яка повинна забезпечити його виробництву до 10 відсотків рентабельності, на ринку відразу лопнула, як мильна булька. Тільки невиправні оптимісти можуть сподіватися, що за таких умов виробництво бурякового цукру в Україні зростатиме, а цукрозаводи вилізуть нарешті з боргів. Проте бездумно добивати їх — це наче взяти хворого та й живцем у могилу…