КАЗКА ПРО ФЕРОСПЛАВНІ «ВЕРШКИ» ТА «КОРІНЦІ»

Ця історія вже кількаразово фігурувала на сторінках «ДТ» як приклад того, що виходить, коли держава проводить недалекоглядну політику щодо власної економіки. На жаль, за час, що минув, чиновники, від чиїх рішень залежить доля і людей, і виробництва, відзначилися лише тим, що продовжували ігнорувати доручення Президента та прем’єр-міністра, свідомо заганяючи ситуацію в безвихідь...

Так уже вийшло, що завдяки матері-природі вся феросплавна промисловість колишнього СРСР зосередилася в Україні. Плюсом для майбутньої незалежної держави була й наявність на її території як рудників, так і переробних заводів. Три феросплавних — Нікопольський, Запорізький і Стахановський, а також Костянтинівський металургійний працювали на той час на повну потужність. Невеличкі заводи в Росії можна було не брати до уваги, оскільки в північних сусідів споконвіку не було та й немає власної сировини для їхньої нормальної роботи. А значення феросплавів у металургії велике, оскільки без них не можна виробити жодної тонни металу.

1985 року в селищі Степногірськ Запорізької області було закладено шахту, яка мала допомогти в розробці Велико-Токмакського марганцеворудного родовища, запаси якого оцінено в 1,8 млрд. тонн руди. Саме ж родовище мало прийти на зміну потужностям Орджонікідзевського і Марганецького ГЗК, які вибувають з експлуатації. Проектом передбачалося введення в дію шести шахт, трьох кар’єрів і т.п., які мали забезпечити 80% видобутку марганцевої руди для всього Радянського Союзу.

Через шість років СРСР перестав існувати, а ще через чотири роки керівництво шахти в Степногірську з чистою совістю могло рапортувати про те, що довірене йому підприємство не лише збудоване, а й видобуло 450 тис. тонн руди. Мінусом у всій цій позитивній історії була лише висока собівартість видобутку, в якій більшу частку становили витрати на утримання й розвиток соціальної інфраструктури шахтарського селища, що врешті-решт і зіграло свою роль.

1995 рік ввійшов в історію Степногірська з двох причин. По-перше, тому що такої кількості іноземців не бачили в ньому ні до, ні після. Приїжджали, дивилися, обіцяли допомогти грошима, їхали — забували все сказане. По-друге, закривши своїм наказом шахту, Мінпромполітики відірвало голову «курочці», яка могла б довгі роки нести Україні «золоті яйця». Аргумент був один — висока собівартість видобутої руди. Дивно, але ніхто з інвесторів, які приїжджали, не перейнявся цим.

Хоча нічого дивного в цьому немає. Задовго до описаних подій розумні люди з компаній, які контролюють світовий ринок феросплавів, підрахували, що поява ще одного конкурента в їхньому бізнесі — явище небажане, і прийняли усі превентивні заходи для його усунення. У цьому їм, природно, не зі зла і не з користі, а з доброти душевної допомогли вітчизняні государеві люди, і справу було зроблено. Через п’ять років виробництво феромарганцю в Україні стало можливим за рахунок поставок марганцевого концентрату й карбонатної руди з Грузії, Гани, ПАР і т.п.

Таке могло тривати досить довго, однак 1999 року донецьке ЗАТ «Візаві» під час проведення робіт на Краматорському металургійному заводі розробило технологію, що дозволяє використовувати у виробництві феромарганцю сирі карбонатні руди, яких у Степногірську в надлишку. У цьому полягала її головна відмінність від технологій, які застосовуються на інших українських феросплавних заводах, що мали спочатку провести процеси збагачення й агломерації і лише потім приступити безпосередньо до переробки руди.

У жовтні того ж року розпочалася активна робота зі створення підприємства на базі того «добра», яке залишилося від шахти після її закриття. Оскільки основні фонди були на балансі державного підприємства «Стептехсервіс», що перебувало у віданні Мінпромполітики, туди представники «Візаві» й направили листи з пропозицією організувати підприємство з видобутку руди. Врешті-решт Мінпромполітики дав свою згоду і направив відповідні папери до Фонду державного майна. ФДМУ, у свою чергу, вивчив обстановку і прийняв рішення про створення спільного підприємства, куди держава ввійшла основними фондами, що залишилися, ДП «Стептехсервіс», а «Візаві» — повноцінною монетою в розмірі 4 млн. грн. У результаті, у червні 2000 року, після узгодження питання в усіх інстанціях, за державою був закріплений 49-відсотковий пакет акцій нового підприємства — ЗАТ «Стептехсервіс», а «Візаві» став володіти тим, який залишився. Здавалося б, що ще треба для повного щастя? Держава могла бути спокійною за долю залишеної нею ж шахти, отримувати дивіденди від ритмічної роботи підприємства й хоч у такий спосіб сприяти вирішенню соціальних проблем, що накопичилися в селищі.

Проте вона чомусь вирішила допомогти інвесторам, які знову з’явилися на обрії. Претендентів на родовище виявилося аж шестеро. Хто з ізраїльським капіталом, хто ще з якимось — і всі вони почали звертатися то в Мінпромполітики, то у Фонд держмайна з проханням посприяти. Однак Запорізька облдержадміністрація, як господар території, зупинила свій вибір на ЗАТ «Стептехсервіс» і ВАТ «Запорізький феросплавний завод».

Звідки в цій історії з’явився завод? У той час, як закрите акціонерне товариство оформляло необхідні документи на право володіння основними фондами й землею, відкрите акціонерне товариство, за підтримки концерну «Металургія», отримало ліцензію в Міністерстві екології та природних ресурсів на право видобутку підземних ресурсів. Щоправда, дію цієї ліцензії було припинено в грудні минулого року після того, як з’ясувалося, що виникла парадоксальна ситуація. Землею і тим, що працюватиме в ній, володіють одні, але не мають при цьому ліцензії, хоча всі необхідні папери в жовтні було направлено в Мінекології. А інші мають ліцензію, але не мають всього іншого.

З метою вирішення конфліктної ситуації як у Запоріжжі, так і в Степногірську відбулися наради, але справа не зрушила з мертвої точки. Представники Запорізького феросплавного заводу хотіли б із 80 млн. тонн руди, що містяться в шахті, 55 млн. отримати у своє розпорядження, а 25 млн., які залишилися, згодні були «подарувати» своїм конкурентам — ЗАТ «Стептехсервіс». Зрозуміло, що вони почули у відповідь...

Проте аргументація в сказаного була залізна, оскільки експертні висновки Спілки геологів України, Академії наук Вищої школи України і головного гірничого інституту «Укргіпроруда» свідчили про неприпустимість поділу шахтного поля, який за геологічними, гірничотехнічними і екологічними наслідками суперечить вимогам Кодексу України про надра й закону про охорону навколишнього середовища. І призведе до економічної недоцільності відновлення й експлуатації шахти, неприпустимих втрат запасів руд, збільшення виведених із сільськогосподарського виробництва площ, порушення гідрогеологічного стану району, забруднення питних водоносних горизонтів і нарешті — до екологічної катастрофи. Здавалося б, після цих доказів у Міністерстві екології мали зрозуміти: якщо стоїш на варті природи, то до думки експертів необхідно прислухатися, та де там...

Можливо, чиновники із шановного міністерства перейнялися почуттям співчуття до трудящих далеких країн і мають намір і надалі підтримувати створення робочих місць у Гані, ПАР, Австралії, Грузії, звідки Україна імпортує мінімум 500 тисяч тонн руди щорічно. Про те, що населення Степногірська становить 5,8 тис. чоловік, у тому числі 3,8 тис. чоловік працездатного віку, із яких 78 % — безробітні, вони, мабуть, намагаються не згадувати. І не думати про те, що безробітні в Степногірську так і залишаться безробітними, оскільки ЗАТ «Стептехсервіс» не приступатиме до роботи з відкачки води із шахти, поки в нього не буде на неї всіх прав. (А всього на шахті планується працевлаштувати близько 2 000 чоловік.) Що завдяки мудрій та зваженій природоохоронній політиці без роботи ризикують залишитися працівники тих українських заводів, на яких «Візаві» планує розмістити замовлення на поставку устаткування для шахти.

Бачачи, що ситуація заходить у глухий кут, своє слово сказала Запорізька облдержадміністрація. Вона вийшла з пропозицією до Мінекології розглянути такий варіант вирішення проблеми. Оскільки шахта «розбрату» складається з двох частин: дослідно-промислової шахти №1 і шахти №1 біс, то першу з них віддати «Візаві», а другу — Запорізькому феросплавному заводові. Відповідь із Мінекології на цю пропозицію, може, де-небудь і бачили, але точно не в Донецьку.

Хоча вирішення питання лежить на поверхні. Що вигідно людям, які живуть у Запорізькій області, те й повинне мати право на існування. «Візаві» готове почати видобуток протягом року і протягом трьох років довести його до 1 млн. тонн руди на рік. При 40 тисячах тонн видобутку щомісяця шахта стає рентабельною. Опоненти ж не можуть почати видобуток протягом року, оскільки повинні спочатку побудувати споруди, пов’язані з подальшою технологією переробки руди. У кращому випадку видобуток розпочнеться через три роки...

Взагалі ситуація, що склалася, дедалі більше нагадує вільний переказ відомої казки про «вершки» та «корінці». Тільки на відміну від героїв народної творчості, де хоч хтось мав користь від зробленого, у нашому випадку поки що в програші всі сторони. Селище вмирає, шахта не працює, інвестор не вкладає в неї грошей, українські підприємства кредитують далеких заокеанських партнерів і т.п. Керівник Міністерства екології та природних ресурсів Іван Заєць продовжує ігнорувати доручення адміністрації Президента і прем’єр-міністра в питанні видачі ліцензії та гірничого відводу ЗАТ «Стептехсервіс». Цікаво, чи довго перші особи держави спокійно спостерігатимуть за тим, як підлеглі накладають своє «вето» на їхні рішення?..