Історія паркану з видом на Марс

Двоє чоловіків чистили бетонну огорожу, яка простягнулася від краю лиману вгору уздовж шосе — у нескінченність. Плити, видно було, вже послужили в інших місцях, і стиснуте повітря знімало з них, як казенний цирульник, сліди цієї служби. Схоже, паркан ставили надовго, потурбувавшись про основу і щільно, у стик, підганяючи плиту до плити. Панорама Аджалику з ажурними химерами терміналів уздовж урізу, суднами на блакитній воді і пустельними берегами, де колись стояли небагаті села, наказувала довго жити. На жаль. Не те, щоб від цього пейзажу подих перехоплювало, але було в ньому щось — відгук давньої волі, простір дикопольських часів...

Давно, на початку 90-х, із цього самого місця в грузькій долинці я вперше побачив удалині два величезні і незграбні монстри, котрі, як потім з’ясувалося, називаються суднорозвантажувальними машинами. Приклеєним до берега гірчичником за ними жовтів дах. Виявилося — склад. Далі шумів очерет. Це і був перевантажувальний комплекс «Лиман», побудований для перевалки імпортних фосфоритів. Журналістський азарт вів мене до нього: мільйони рідних радянських рублів вбухала батьківщина в будівництво — і от результат: комплекс законсервовано, металеві входи-виходи заварено, решта — на замках.

За реанімацію «Лиману» брався нікому не відомий відчайдух Олексій Ставніцер. Найкращу частину життя він пролазив по горах, а в перебудову почав займатися тим, чим займалася вся незатребувана інтелігенція Союзу, — бізнесом. Та одна справа ставити прапори на памірських чи гімалайських піках, і зовсім інша — реанімувати стихлі, облиті мастилом транспортери, галереї з кажанами та обжиті чайками вежі кранів. У той час в Олексія не було ні конкурентів, ні суперників, ні заздрісників. Він, як ярмарковий закликальник, запрошував партнерів, інвесторів, союзників. Щоб запустити комплекс, потрібні були величезні, незбагненні на ті часи гроші — 10 млн. дол. Комплекс, здавалося, волав до космосу — прийди і володій.

Заклик почули, як і в давнину, варяги. Справжні. З тих самих сутінкових північних берегів. Десятимільйонну інвестицію норвежці показали, але відразу і сховали. Вони обживалися не кваплячись і зі смаком, але комплекс чомусь не відроджувався. Потім стало зрозуміло — і не відродиться. Потужна іноземна компанія, провідний гравець на світовому ринку міндобрив, зайшла на Аджалицький лиман, щоб брутально закрити українським хімічним підприємствам вихід на цей ринок. Таке в Україні в дев’яностих із промисловими підприємствами траплялося часто-густо.

Розлучення з норвежцями і стало для О.Ставніцера справжнім бойовим хрещенням у бізнесі. Його обвинувачували в підриві міжнародного авторитету країни, у погіршенні інвестиційного клімату, у невмінні працювати з «цивілізованими партнерами» тощо. З космічної безодні спостерігав за цим боєм червоний Марс, передбачаючи собі утіху на довгі-довгі роки. І не помилився. Справа докотилася до Стокгольмського арбітражного суду, колишні партнери подали на країну позов на близько 50 млн. дол., забувши вписати в нього хіба що рахунки на туалетний папір. Позов виграла Україна. Ставніцер і партнери, які прийшли на зміну варягам, почали працювати.

За півтора десятка років з радянського «Лиману» виросла потужна стивідорна компанія ТІС — лідер у портовому будівництві України, лідер за обсягом переробки вантажів серед приватних компаній, лідер із залучення інвестицій і створення робочих місць. Першооснова, комплекс мінеральних добрив, загубилася серед новобудов — зернового, вугільно-рудного, контейнерного терміналів. ТІС вклав у розвиток виробничих потужностей понад 300 млн. дол. інвестицій. І довелося ставити бетонний паркан. Чому — розповім далі.

Стиль «усупереч»

Спостерігаючи за ТІСом усі ці роки, я переконався, що компанія живе в дивному, неприродному стилі, не дотримуючись усіх законів економіки, — усупереч. Як колись римський прокуратор докоряв апостолу Павлу: «Зайва вченість занапастить тебе!», так і ТІС постійно потерпає від зайвої ініціативності.

Задумайтеся: те, що в іншій країні давало б дивіденди, у нас призводить до моральних і матеріальних втрат. Чому? Спочатку я думав — від чиновницької жадібності. Немає відкотів, немає і сприятливих рішень. Адже ТІС якось усупереч українській традиції відразу почав працювати «по-білому», сплачувати податки а, отже, не золотив лапу любителям перевіряти та обмежувати. Попри багаторічне знайомство, ми з Олексієм Ставніцером у цю тему ніколи не заглиблювалися, але насмілюся припустити, що в його справі без хабарів не обходиться, у країні з тотальною корупцією інакше не вижити. Однак і довго не прожити. Не тільки ТІСу, всій країні. Тому що хабар сприяє вирішенню ситуації, та анітрохи — розв’язанню проблеми. А до чого призводить нагромадження економічних проблем, ми знаємо з власної історії — під їхнім вантажем Імперія впала.

Потім я припускав, що корінь зла в синдромі класової ненависті. Адже ТІС хто? Буржуйське поріддя. Про себе і свій гаманець тільки й думає. Порти ж визначені як державні підприємства, і ТІС у цьому державному просторі якимось чином виріс і жиріє, жиріє.

ТІС, і не він один, справді виник усупереч наміру держави тримати порти під жорстким контролем. Намір був, м’яко кажучи, не дуже продуманим. Але в Кодексі торговельного мореплавства його викарбовано сокирою: приватника не пускати. І, можливо, не пустили б, та життя змусило. Порт Южний, який спочатку виник як призаводські причали, а потім прийняв вугільні потоки із шляхетної Одеси та Іллічівська, залишався напівпусткою. Уявляєте? Кінець ХХ століття, лиман, що не замерзає, з глибинами на заздрість, і десятки кілометрів голих берегів з убогими селами на суглинках. Довелося дозволяти! Так Южний набув особливої специфіки: сусідство і співіснування в державному порту приватних підприємств. Що, між іншим, цілком відповідало Конституції, яка визначила рівність усіх форм власності. Але, як і в будь-якому шлюбі з розрахунку, печатка у свідоцтві не свідчить про кохання.

Незалежність і непідконтрольність приватного бізнесу державі в усьому світі — норма. У нас — ревнощі і непозбутній держпланівський синдром усе контролювати і не дозволяти. Всупереч здоровому глузду і державному інтересу. Хочете давній приклад? Прем’єр Ющенко заявив, що Україна вийде на 40-мільйонний рубіж урожайності зернових. Мало хто повірив, але ТІС ще до заяви почав будувати зерновий термінал зі складами — експортні ворота для хліборобів. Обурювався Мінтранс, обурювалася обласна адміністрація, обурювалися сусідні порти, які перевантажували зерно, звинувачуючи ТІС у підступному переманюванні клієнтів, обурювалася залізниця, що оголосила по всій Україні «конвенцію» на зерновози до ТІСу.

Розумом обурення не зрозуміти. Адже в більшості портів передовим словом перевантаження зерна було «пересипання» — вагон піднімали над трюмом і перевертали. Минулого, багатого на хліб року прем’єр-міністр Тимошенко визнала: країні катастрофічно бракує елеваторів, складів і високотехнологічних терміналів. Дякувати богу — розвиднілося. Та чому раніше ніхто про це не думав? Чому нікого з тих, хто ставив ТІСу палиці в колеса, і пальцем не посварили? Ні, чиновницька безпринципність, безініціативність і навіть хабарництво — не найбільше зло. Усі чорти сидять в болоті безкарності. Що хочу — роблю, а не відповідаю.

ТІС узявся городити бетонний паркан небезпідставно. Я навіть думаю, що він із ним припізнився років на п’ять. Відгороджуватися треба було ще 2004-го, коли почали оббивати пороги (рівно 24 місяці!), випрошуючи в мінтрансівських кабінетах дозвіл побудувати контейнерний і вугільно-рудний термінали. Чиновники зволікали, ніби це не Україна посідає останні місця у світі за контейнерними перевезеннями, ніби це не українську транспортну систему життя викидає на узбіччя сучасних транспортних потоків. А коли нарешті ТІС дозвіл одержав, розпочав будівництво, от із цього краю лиману на тісівську територію і заїхала представницька делегація на чолі із заступником міністра транспорту. Часи були рудьковські — усе, що ваше, буде наше. Міністерський чин широким жестом запропонував потенційним інвесторам тісівські землі для освоєння. На здивоване зауваження, що тут, здається, уже хтось працює, чин поморщився: та це так, колупаються тут усякі, до ранку і сліду не буде. Але ж найбільш прикре те, що міністри змінюються, а порядки — ні.

Сто років мак не родив, а голоду не було...

Посаду ГІПа, тобто головного інженера проекту порту Южний, близько тридцяти років обіймав Ростислав Єгоров. Нещодавно його, уже пенсіонера, у порт не пустили: черговий новий начальник Ю.Крук посилив пропускний режим. До того ж Єгоров тепер у конкуруючій фірмі «Порт Віра» працює. У приватній. Яка претендує розвивати в Аджалицькому лимані свої термінали. Отже, конкурент. Із землею під будівництво та іншими дозволами у «Віри» порядок, але капітан порту Южний, відповідальний за безпеку мореплавства в акваторії, от уже два роки в роздумах: а чи не нашкодять справі геологічні розвідки? Справа стоїть. Адже ніхто не може змусити капітана думати швидше.

Ростислав Єгоров для «Віри» — кадр цінний, у порту Южний знає кожен завулок, береги Аджалицького лиману виходив сто разів уздовж і поперек. Не без його заслуг «Віра» вписалася в проект Генерального плану розвитку Южного. Цю багаторічну і кропітку роботу в 2007 році завершив провідний галузевий інститут «Чорноморндіпроект».

По суті, порт мав досить якісні проміжні плани розвитку, але Генплан — це погляд за обрій на десятиліття. Ростислав Єгоров погоджується: старе керівництво порту прогавило момент, коли землі навколо лиману були державними, їх можна було одержати як резервні території для розвитку. Коли спохватилися, усе навколо вже було поділено, продано і перепродано. Звичайно, це можна почасти пояснити відсутністю Генплану. Але кого зупинить Генплан, якщо пахне великими грошима, і влада при справах? Он в Одесі всю курортну зону із санаторіями розхапали, хоч і Генплан був, і закон забороняв, і прокурорські перевірки наїжджали.

Незаперечною перевагою проекту Генплану-2007 було те, що він передбачав розвиток Южного як транспортного вузла, його проблеми пов’язувалися з проблемами транспортної карти Півдня, а вони складні і заплутані, потребують системного вирішення. Проект пройшов усі експертизи і слухання і, що буває надзвичайно рідко, усіх задовольняв. Був задоволений порт, задоволена місцева влада, задоволені приватні фірми, які працюють у порту. Залишалося план затвердити, але в міністерстві розпочалася така чехарда, що голова обертом. Міністри приходили і йшли, за ними стрункими колонами ходили ішли їхні ставленики. Начальники портів у колонах стояли на правому фланзі. Старожили порту Южного німіли від подиву, спостерігаючи, як кожен новий призначенець із боєм брав кабінет попередника і без бою свого крісла не віддавав. Чи до Генплану тоді було?

Після чергової зміни владної варти в Мінтрансі посаду начальника порту Южний отримав Юрій Крук. Комсомольський вік і комсомольський запал були, мабуть, найважливішими його чеснотами. Молодий бізнесмен мав справу в Одеському порту, нічим особливим не вирізнявся. Чому вибір випав на нього, коли в портах України було і залишається достатньо фахівців досвідчених, ініціативних, які розуміють складність ситуації, в котрій опинилася морська галузь? Тут жодних домислів. Була вказівка. Новоспечений міністр транспорту Й.Вінський, котрий ще перебував у фаворитах, не лукавив: «Прем’єр-міністр сказала, я і призначив».

Припускаю, що прем’єр Ю.Тимошенко молодого таланту у вічі не бачила, а посприяла йому виключно тому, що вважає серед своїх соратників Юрія Крука-старшого, давнього бютівця й одного з керівників профільного (транспорт) парламентського комітету. Не тому ж найбільший і найважливіший порт на Чорному морі віддали в руки 27-річного бізнесмена, що йому личить форма з еполетами. Та оскільки «антикумівсько-родинного» закону тоді не було, то назвати призначення корупцією не ризикну. Але й від порядності воно далеке, хоча рука руку явно мила.

Крук-молодший кабінет зайняв, у боях і битвах його відстояв, міністру Вінському в око впав і засидівся на посаді більш як рік, що й дозволило зацікавитися запорошеним Генпланом. Факти дають підстави вважати, що Круку-молодшому він не сподобався. Стараннями портових фахівців Генплан перетворився на План перспективного розвитку, котрий різнився від своєї основи приблизно так, як різниться стовп від сосни. Сіль же змін полягала в тому, що за вдосконаленим планом комплексність і системність розвитку розвіялися, але яка виходила компенсація! Порт отримував можливість не просто впливати на приватні компанії, котрі працювали в Южному, а бути присутнім, м’яко кажучи, в їхньому бізнесі. Молоде, як виявилося, не завжди зелене.

Природно, зміни пояснювалися турботою про державний інтерес. А інтерес порт і міністерство вбачали у посиленні контролю за діяльністю приватних компаній. Навіщо їх контролювати? Так либонь корупція ж! Якось нікому не подумалося, що хабарництво, здирство, крадіжки і корупція — це все не в бізнесі, а в державній сфері.

До того ж ідеї екс-бізнесмена, а тепер портового адмірала Ю.Крука були присмачені гострим соусом соціалізму — забрати і поділити. Порушивши процедуру, міністр план (по суті — Генплан) затвердив наказом. Обов’язкові громадські слухання, узгодження з місцевою владою і партнерами міністр вважав недоречними, бо ніхто з них нічого в державних справах не петрає, і так часу на ці обговорення пішла прірва.

Та знала кицька, чиє м’ясо з’їла. Були в Ю.Крука сумніви, були. Не випадково він уже після затвердження плану в Мінтрансі розсилав обов’язковому колу осіб запрошення взяти участь у... громадських слуханнях. Потім змінював дати й місця слухань, аж до гучної презентації плану в Мінтрансі.

Яку ж відмичку винайшов державний чиновник Ю.Крук, щоб влізти в чужий бізнес? Мушу визнати, відмичка геніальна. І він її навіть не винаходив — валялася під ногами, але ніхто уваги не звертав.

Порт — це вода. Акваторія. А під водою — землі водного фонду. Вони належать державі і передані портам у користування. Це правильне рішення. За порядок і безпеку мореплавства відповідає держава. Але потрібно було вміло порушити питання — а де, власне кажучи, починаються землі водного фонду? Начебто простенька задачка — от суходіл, от вода. Але це якщо не казати про будівництво причалів. Бо неможливо побудувати причал лише на суходолі. Він — межа стихій.

План Крука—Вінського був такий. На землях водного фонду причали будує лише порт. І якщо «підуть» одного з них або обох, план залишається. Це документ, затверджений наказом. До речі, і місцина для портівського причалу поруч із контейнерним терміналом ТІСу, передбачена Круком, залишається. Тож не постав-но ТІС огородження, із тилу на його територію точно заповзла б будівельна техніка.

За розумінням Мінтрансу, приватні компанії можуть будувати свої потужності виключно за причальною лінією. Хоч із золотої цегли і до безмежжя. Більше того, міністерство «у державних інтересах» пропонує всі раніше побудовані приватними компаніями причали негайно передати у власність державним портам. А потім, якось, Мінтранс подумає про компенсацію витрат. Порівняно з експропріацією чекістами золота та цінностей у переможеної буржуазії, звісно, великий прогрес. Ті нічого не обіцяли відшкодовувати. Але є і подібне. Вартість будівництва одного метра причалу обходиться приблизно в 50 тис. дол. Тож ідеться про серйозне, якщо не сказати про злочинне, зазіхання на приватну власність.

Резонне запитання, чому держава не будувала причалів раніше? От ТІС спорудив понад 1000 метрів причального фронту, а порт Южний за цей же час не зумів осилити свого довгобуду — причалу №9. Запитання, зізнаюся, хоч і резонне, але безглузде. Як же будувати, коли грошей нема. Замах Ю.Крука вкласти в спорудження причалів понад мільярд доларів вражає. Та де знайти дурнів, які інвестували б свої кревні в державну власність? Але тут тонкий, геніальний розрахунок. Якщо стивідорні компанії захочуть розвиватися, збільшувати вантажообороти, то києм або палицею, а фінансувати причальне будівництво будуть.

А що поганого, спитаєте ви, коли і справді причали будуть лише державними? Хіба не завбачливо державі зарезервувати за собою місця для будівництва причалів? Не завжди ж Україна буде злиденною. Вийдемо з кризи міцнішими і розбагатіємо, розмахнеться плече — і понабудовуємо. Можливо, все можливо. Але от які виникають сумніви. Головне — якщо всі форми власності рівні, якщо створюємо ринкову економіку, то чому приватний капітал не може розвиватися там, де він може бути найбільш корисним вітчизняній економіці? Хоч як це парадоксально й несподівано, але практика показує, що саме по-справжньому сприяють розвитку державності й вітчизняної економіки в морській галузі приватні компанії. Саме через них впроваджують інноваційні технології, нову техніку, через них ідуть інвестиції. На жаль, сьогоднішні державні структури, усі гілки влади пронизані метастазами корупції та хабарництва. Саме державний чиновник блокує розвиток приватно-державного партнерства, цьому партнерству навіть нема визначення.

Жоден розсудливий інвестор не погодиться будувати щось за причалом, не маючи копійчаного права розпоряджатися причалом. Це все одно, що побудувати будинок із високим парканом, а ключем від воріт розпоряджатиметься рекетирська бригада. Захоче — відчинить, захоче — встановить плату за свої «труди». І рано чи пізно запропонує продати їй будинок за свою ціну.

Багаторічна робота над Генпланом Южного, безумовно, не сприяла розвитку порту. І з простором для розвитку справді є проблеми, якщо не приймати існуючої в усьому світі моделі, відповідно до якої порт заробляє гроші, причому великі, як господар акваторії. Але, по-перше, чи всі землі навколо лиману вкрали? По-друге, коли оголошено хрестовий похід на корупцію і міністр оборони поплатився посадою за шмат землі, чи не час вивчити, наскільки законною була роздача прибережних територій і кому їх роздали? Використовують їх за призначенням чи в спекулятивних цілях ніяк не використовують? Тисячі гектарів навколо Аджалику стоять у джунглях татарнику, перемежованого невідомо ким установленими парканами та шлагбаумами. Чиї вони?

Загадка площею 24,4 гектара

Інтереси порту Южний було б помилкою ототожнювати з інтересами держави. Мене в цій думці переконала історія із земельним наділом біля села Старі Біляри. На відміну від дорогих ділянок у легендарному Козині, старобілярівські суглинки не мають ціни. Тутешні бур’яни навколо лиману можуть мутувати у райські кущі. Тутешні поля — місце майбутніх терміналів, складів і підприємств, які приречені давати великий прибуток. Вони потрапили в невипадкові руки громадян, тишком-нишком продаються, передаються.

На сюжет про старобілярівську ділянку я набрів в Інтернеті. Там така кількість матеріалів про порт Южний, що їх може витримати лише віртуальний простір. Найпривабливішою у повідомленні була гранична конкретність: земельну ділянку в 24 гектари на березі Аджалику, котрий належить порту Южний, захопили «підставні особи». Погодьтеся, на тлі плачів, що порту нікуди розвиватися, інформація заслуговувала на увагу.

У це село тепер потрапити непросто, заїжджати треба з тилу, путівцями, а ще краще прогулятися пішки по пекучих полях — і безпечніше, і більше побачиш. Розшукати в Старих Білярах потрібно було вулицю Перемоги, на ній — два складські приміщення площею 270 і 200 квадратних метрів, нібито проданих разом із земельною ділянкою в 24 гектари. Хто й навіщо в глухому селі міг побудувати такі приміщення, я уявити не міг. І вже тим більше не вкладалося в голові, як це в населеному пункті прискладська територія може становити 24 гектари. Але хіба ми не країна чудес?

Невідомий інтернет-дописувач усе наплутав. Ні складів, ні «городу» у 24 гектари в Старих Білярах, уже майже зниклих із карти, нема. Але купівля-продаж виробничо-складського комплексу справді відбулася, за якою пішли не менш цікаві події. Забігаючи наперед, скажу, що згадувані далі документи були витребувані правоохоронними органами і не є таємницею.

Отже, два склади, площею 270 і 200 метрів, продано 15 серпня 2008 року директором «Юніторгу» Олексієм Макаровим приватній особі Олегу Присяжному за 52 850 гривень. 8 жовтня новий власник звертається в приватне підприємство «Одеський науково-дослідний центр експертних досліджень» із Великої Арнаутської із заявкою на проведення експертизи — чи відповідає його придбання санітарним, будівельним, пожежним нормам і правилам. Зазвичай такі експертизи проводять до купівлі. Та в житті всяке буває. Експерт С.Скибинський на 14 сторінках доводить — відповідає. І в його дослідженні — увага! — з’являється лист-схема розташування складів із точною прив’язкою до місцевості. Ніякої вулиці Перемоги! Це поле поблизу села. На схемі на ньому метрів за триста один від одного стоять два загадкові склади. На самому ж полі жодних складів нема. Я обійшов його вздовж, упоперек і по діагоналі. Ні самих будівель, ні слідів, якби їх раптом знесли, ні навіть доріг, які неодмінно мають вести до сховищ. Як кажуть в Одесі, вас тут близько не стояло. Отже, або експерту Скибинському власник показав інше видання, або експертизи з Великої Арнаутської дорівнюють французьким парфумам із Малої Арнаутської. Обидві версії правомірні.

Загадка, навіщо О.Присяжному знадобилася експертиза, проста. 27 жовтня 2008-го він звертається до Київського районного суду Одеси з заявою про визнання права власності на придбаний виробничо-складський комплекс. Тому що, по-перше, продавець відмовляється нотаріально завіряти договір купівлі-продажу. А по-друге, Комінтернівське районне бюро технічної інвентаризації чомусь не реєструє комплексу за новим власником.

Київський районний суд розглядає справу 7 листопада 2008 року. Для нього справа зрозуміла — продавець не заперечує, що склади продав і гроші отримав, і що нотаріально договір засвідчувати не хоче. Представник Комінтернівського БТІ до суду не з’являється. Чому в суду не виникає запитання, чи є в продавця документ на право власності на склади? Чи зареєстрований цей комплекс у районному бюро технічної інвентаризації? І чи не відсутність такого документа є причиною, через яку директор ПП «Юніторг» О.Макаров не хоче йти до нотаріуса? Для судді достатньо експертизи з Великої Арнаутської, щоб стукнути молотком: право власності О.Присяжного узаконено.

3 грудня 2008 року О.Присяжний звертається до вже знайомого нам Київського райсуду м.Одеси з позовом до Новобілярівської сільради Комінтернівського району, Одеського регіонального філіалу ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» і «відділу Держкомзему в Комінтернівському районі Одеської області». Присяжний шукає в уважному до його інтересів Київському районному суді справедливості. Він купив комплекс, володіє ним законно, а тепер вирішив провести реконструкцію, але для цього необхідно отримати у власність земельну ділянку між складами, розташованими по вулиці Перемоги, 24-а. Новобілярівська сільрада це робити відмовляється.

До позовної заяви О.Присяжний додає звіт про експертно-грошову оцінку земельної ділянки площею 24,4 гектара «для експлуатації та обслуговування виробничо-складського комплексу», розташованого в Старих Білярах на вулиці Перемоги, 24-а. Зверніть увагу: віртуальні склади займають близько 4 соток, а до них «прирізали» землиці на 24 гектари більше. Експертизу проводить експерт Г.Кімаковський із приватного підприємства «Одесагеоконсалтинг». І що цікаво, договір між О.Присяжним і «Одесагеоконсалтингом» укладено 15 вересня 2008 року, через місяць після угоди і майже за два місяці до суду, де Київський райсуд наділить його правом власності на склади. У новій позовній заяві з’являється і нова нота. Склади ще розташовані немов і по вулиці Перемоги, але з точною прив’язкою до земельної ділянки 24,4 гектара далеко від неї.

Експерт на трьох десятках сторінок, базуючись на «досвіді та знаннях, накопичених у вітчизняній і світовій теорії та практиці оцінки земель», із додатками картографічного матеріалу й вражаючим ілюстративним матеріалом дійде висновку: земельна ділянка «надзвичайно цікава» для складської діяльності й оцінюється в 11 млн. 8 тис. 368 грн. Враховано, що оскільки на ділянці розташовані об’єкти нерухомості, земля не може продаватися з торгів, — це норма закону. Щоправда, експерт робить застереження: це — особиста думка, і вона не може мати якихось правових наслідків. Та підставою для суду дуже навіть може бути.

15 грудня 2008 року, рівно через чотири місяці після купівлі міфічних складів, О.Присяжний стає власником 24,4 гектара землі на березі незамерзаючого порту Южний. Чию землю відсудив собі О.Присяжний, невідомо, тому що правовстановлюючих документів суд не розглядав. Їх просто немає. Відповідачі за позовом традиційно до суду не з’явилися.

Клопотання замість епілогу

Нині існуюче українське законодавство надає право владним структурам від секретаріату президента до сільської ради «не бачити» повідомлень ЗМІ про корупцію. Це саме законодавство дозволяє владним структурам розслідувати факти неправомочної, шкідливої для країни діяльності службових осіб, а правоохоронним органам — порушувати кримінальні справи за фактами, опублікованими в пресі. Користуючись можливістю, я клопочуся перед прем’єр-міністром України Ю.Тимошенко дати оцінку ситуації, що склалася в морській галузі між приватними і державними підприємствами, визначити, чи відповідає стратегія Мінтрансу інтересам України. Я прошу МВС і Верховний суд України вивчити дві справи, розглянуті Київським районним судом м.Одеси, про надання права власності О.Присяжному на неіснуючий виробничо-складський комплекс і права власності на реальну земельну ділянку поблизу села Старі Біляри.

У мене немає запитань до Генеральної прокуратури України, тому що в нас у країні немає прокуратури. Інакше для цієї публікації не було б підстав.