ДВІ КРИЗИ КРИМСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ ДЕПОРТАЦІЯ І РЕПАТРІАЦІЯ ЯК ЧИННИКИ ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ

Понад 800 млн. гривень спрямувала Україна на облаштування кримських татар, вірменів, болгар, греків та німців (а в травні-червні нинішнього року виповнюється вже 60 років від дня їх депортації і 15 — від початку повернення на батьківщину!). А загалом програма облаштування лише кримських татар потребує, за неофіційними підрахунками, понад 2 млрд. дол. І хоча свого часу в Бішкеку було ухвалено рішення про участь у програмі урядів Узбекистану, Росії та інших країн СНД, у чию повоєнну економіку депортовані з Криму зробили величезний внесок своєю працею як у спецпоселеннях, так і в трударміях, фактично це рішення не виконується.

Симптоматичне рішення Узбекистану — поточного року навіть не брати участі у травневих заходах у зв’язку з річницею депортації. Позиція узбецького уряду засвідчує меркантильний інтерес: розділити скорботу — означає передусім розділити фінансовий тягар репатріації, а саме цього ніхто в Узбекистані не хоче. І навпаки, Туреччина, яка відзначила у себе 60-ту річницю депортації, співчуває кримським татарам не лише морально, а й матеріально. За її рахунок у Криму реалізується програма спорудження тисячі будинків для переселенців.

Репатріація, як і депортація, виявилася велетенським переміщенням і продуктивних сил суспільства, і його споживчих інтересів, що призвело до непередбачуваних економічних наслідків. Підійшовши до процесу саме з цими мірками, ми побачимо: кримська економіка за другу половину ХХ століття пережила дві спустошливі кризи, відлуння яких ми відчуватимемо, на думку економістів, ще 20—30 років...

Криза перша: депортація
і «соціалістичний метод господарювання»

Не секрет, що сталінські депортації народів, крім політичних цілей, керувалися ще й низкою економічних. У перші свої десятиліття радянська влада дуже широко використовувала безплатну робочу силу. Без цього «трудового допінгу» режим у 20—30-х, та й у 40-х роках минулого століття, вочевидь, просто не вижив би. Джерелом безплатної робочої сили були колгоспники, які отримували «палички» трудоднів замість зарплати, численні в’язні ГУЛАГу, що працювали на лісоповалах і в «шарашках», а також переселені народи. 191 тис. кримських татар, вивезених із Криму 18—20 травня 1944 року, судилося трудитися в Узбекистані, — лише для некваліфікованої праці в умовах пустелі і годилися діди, жінки та діти, що залишилися тоді на півострові. Водночас на 56 тис. чоловіків кримськотатарської національності чекало інше: практично всіх їх мобілізували у так звані трудармії, де за роботу в практично табірних умовах не платили так само, як і за службу Батьківщині у звичайній армії. «Трудармійців» послали на роботу в шахти, на заводи, промислові будови передусім Росії.

Загалом, за даними статистики, впродовж 1941—1944 років під час депортацій із Криму до інших районів вивезли майже 300 тис. чоловік. Із економічного погляду, головним у цьому процесі було те, що з актом переселення вони втратили право на гідну оплату своєї праці. А позаяк «трудармії» легко поповнювалися за рахунок «призову» засуджених «за колоски» чи «за анекдот», робочої сили не жаліли: відповідно до самоперепису, проведеного національним рухом кримських татар, тільки за перші півтора року висилки від хвороб, холоду, недоїдання і негараздів померли 46,2 відсотка нації...

Кримський татарин Яг’я Мамбетов, мобілізований свого часу у Підмосков’я для роботи в шахті (пізніше він працював на будівництві), розповідає, що «трудвоїнам» доводилося працювати або весь світловий день, або, коли під землею, — по 12 годин. Зарплатою було харчування, проживання в бараках, незначне грошове забезпечення — «на сигарети й цукерки». Робочого одягу зазвичай не знімали ніколи, просто для свят берігся чистіший комплект. Для депортованих було запроваджено режим спецпоселень: без дозволу комендатури ніхто не мав права відлучитися з населеного пункту.

З іншого боку, у місцях депортації поголовне вивезення населення за національною ознакою створювало економічний хаос. Виселення народів 1944 року обернулося для кримського господарства справжнім колапсом. Уперше Крим, який раніше мав успіхи у сільському господарстві, не впорався із жнивами 1944 року; було зірвано й осінню посівну кампанію. За розповідями старожилів Сімферополя, наприкінці червня 1944-го, після депортації вірменів, у місті неможливо було відремонтувати взуття, оскільки цей вид послуг надавав лише «національний» цех вірменів. У Криму зникли цілі професії: разом із болгарами було вивезене аборигенне кримське овочівництво, разом із татарами — тютюнництво, садівництво й висококультурне аборигенне виноградарство, а такі корінні й досить ефективні кримські галузі, як чаїрне садівництво й аборигенне вівчарство — втрачено безповоротно.

Аби компенсувати втрати в робочій силі, влада переселяла до Криму «добровольців» із Росії, а пізніше — з України. Проте, за статистикою, приживалося менше половини. Економічні витрати на переселення були величезні: вихідцям із України, приміром, забезпечувався безплатний (для них, але не для держави в цілому!) проїзд і провіз до двох тонн багажу на родину; виділялася одноразова грошова допомога в розрахунку 50 карбованців на главу сім’ї і по 15 карбованців на кожного домочадця; переселенці звільнялися від сплати сільськогосподарського податку на п’ять років, їм видавали по 3500 карбованців кредиту на обзаведення (на спорудження будинків), 35% його погашалося за рахунок бюджету, а решту мали повернути частинами за 10 років, починаючи з третього року після вселення у новозбудований дім.

Але ці витрати не дали віддачі. Рівноцінної заміни робочої сили не відбулося.

Є довідка Кримського обкому партії, у якій описано стан кримської економіки перед приєднанням Криму до України. Як пише Петро Вольвач, вона засвідчує складність ситуації: «Тваринницькі ферми ввійшли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпечені кормами. План будівництва корівників і телятників 1953 року область виконала на 35,6 відсотка, а пташників — на 43 відсотки. В області забракнуло понад 1100 тракторів. Сільське господарство Криму страждало від гострого браку води. Зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь... Занедбаними були легка й харчова промисловості».

Наведена статистика стосується в основному сільського господарства, оскільки тоді Крим був виключно сільськогосподарським регіоном — основні промислові підприємства побудовано вже після 1954 року, коли господарство Криму з метою піднесення економіки приєднали до народногосподарського комплексу України.

Саме після цього вирішального економічного, а не політичного, кроку господарство Криму кардинально змінило свої характеристики. Поштовх новому етапу розвитку дали будівництво й пуск 1963 року Північно-Кримського зрошувального каналу, який, утім, споруджувався всю першу половину 60-х років і продовжує розвиватися й нині. У результаті в Криму з’явилася нова галузь — рисосіяння. Врожаї сільгоспкультур, виробництво продукції тваринництва, порівняно з довоєнним рівнем, зросли удвічі. Вода дала життя багатьом промисловим підприємствам: були побудовані Красноперекопський хімічний промисловий комплекс, а також нові підприємства в Керчі, Сімферополі, Феодосії, Севастополі, Джанкої та інших містах...

Криза друга: репатріація
і правила ринку

У рамках соціалістичної системи господарювання провести репатріацію народів, вигнаних із Криму, не вдалося. Спроби розробити економічно обгрунтований план переселення провалилися: виявилося, що ресурсів не вистачить на організоване повернення депортованих навіть протягом 30—35 років.

Тим часом старі люди доживали своє життя. Молодь, яка знала Крим із розповідей своїх батьків, прагнула швидше побачити батьківщину. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років у Криму лише за п’ять років несподівано з’явилися приблизно 250 тис. переселенців переважно з Узбекистану, що становило 12% усього населення. Це був демографічний вибух, непідвладний «соціалістичному управлінню»...

Поява такої великої маси, з одного боку, споживачів, а з іншого — робочих рук не могла не збурити місцеву економіку. Моментально зреагували ринок нерухомості, товарів і послуг, ринок робочої сили. Через від’їзд із Узбекистану ринкова вартість будинків у Фергані, Самарканді, Ташкенті й інших містах упала втричі, тоді як у Криму на 1991 рік вона зросла в кілька разів, порівняно з 1988-м. Цей процес триває й нині. Лише за останній рік ціни на кримське житло підскочили в середньому на третину. На осінь ріелтери прогнозують подорожчання іще, щонайменше, на 20%, а в Ялті, Севастополі, Алушті — навіть більше. Ціна житла вже наздоганяє київську: квадратний метр коштує 450—600 дол.

Репатріація створила практично хаос на ринку праці. Алім Ібрагімов, який оселився в Сімферополі, досі не знайшов роботи й не може добудувати дім. Аби утримувати сім’ю, змушений грати на весіллях. Водночас професійному музикантові Енверу Сейтумерову довелося зайнятися малим бізнесом...

Досі взагалі не працевлаштовано 40% переселенців працездатного віку. А майже дві третини з тих, хто знайшов роботу, змушені працювати не за фахом. Понад 60% репатріантів раніше жили в містах, а тут вони змушені оселитися в селах і в передмістях.

Проте безліч переселенців виявили високу пристосовуваність до будь-яких економічних систем. В умовах ще не стабільної фінансової системи України першої половини 90-х років кримські татари почали освоювати нові виробництва. І невдовзі на ринках Криму з’явилися «татарські» овочі. Кримські татари швидко освоїли й практично монополізували такі галузі, як вирощування розсади, квітів, виробництво редиски, помідорів, огірків, інших овочів. На ринку в Сімферополі татари почали продавати дивовижний і небачений раніше в Криму індійський овоч — момордику.

Практично кримськотатарською стала галузь будматеріалів. Освоїти її переселенцям було простіше, оскільки кожен відразу ж зіштовхнувся з будівництвом, вивчив кон’юнктуру галузі. Уфат Джемаледінов разом із братами на порожньому місці в Сімферополі створив деревообробний цех, тим самим забезпечивши своїх співвітчизників, як мінімум, десятьма-двадцятьма робочими місцями. Таких цехів лише в Сімферополі десятки, по Криму — сотні. Сьогодні цілком очевидно: у руках переселенців майже монопольно перебувають виробництво та продаж будівельного каменю черепашнику, видобуток і продаж піску, виробництво й торгівля цементом (тим паче що єдиний у Криму цементний завод розміщений у Бахчисараї).

Але... Темпи облаштування тільки в цілому здаються дуже швидкими. Насправді вони не порівнянні з масштабами потреб.

Із виділених державою 800 млн. гривень приблизно 600 млн. спрямовано на капітальне будівництво. За рахунок коштів держбюджету переселенці побудували і придбали 375 тис. квадратних метрів житла, що дозволило забезпечити квартирами й будинками лише 32 тис. кримських татар. Прокладено 1130 кілометрів ліній електропередач, 715 кілометрів водогінних мереж, 100 кілометрів доріг, понад 100 кілометрів газопроводів...

Проте, за даними уряду Криму, і сьогодні на квартирному обліку — понад 6 тис. сімей репатріантів. Майже 18 тис. родин індивідуальних забудовників через відсутність коштів не в змозі завершити розпочате спорудження будинків. Із 300 селищ і мікрорайонів компактного проживання репатріантів 40% не забезпечені водою, а близько 8% — навіть електроенергією. Практично в усіх немає телефонного зв’язку, менше половини газифіковано, у багатьох селищах відсутні фельдшерсько-акушерські пункти, інші об’єкти соціального й побутового призначення.

Тоді як, за даними меджлісу кримськотатарського народу, на висилці все ще залишаються майже 100 тис. кримських татар, 10 тис. із них уже отримали громадянство України й готуються до переїзду...

За даними Рескомнацу АРК, 2003-го на реалізацію програми облаштування репатріантів із держбюджету було виділено 38,7 млн. гривень, із республіканського — 11,9 млн. (із запланованих 15 млн.). У поточному році цифри практично такі самі, і проблеми вони так само не вирішують: потрібні мільярди...

Лише кілька прикладів. Недавно у Гвардійському під Сімферополем здано в експлуатацію першу чергу водогону на масиві, де мешкають 60 сімей. Як зазначив голова Рескомнацу Сервер Салієв, «уперше за 14 років існування селища в людей з’явилася вода». Поки що тут прокладено 8,6 кілометра водогінних мереж і водою забезпечено лише чотири вулиці. І наступного року люди будуть забезпечені водою ще не повністю — на 80%.

Вартість першої черги водопроводу — 1 млн. гривень, а для забезпечення водопостачанням усіх 60 родин репатріантів знадобиться ще майже 5 млн.

У селищі Фонтани-3 введено в дію газопровід. Роботи розпочато у січні 2004 року. Кошторисна вартість газопроводу завдовжки 4 869 метрів становить 790 414 гривень. Газифіковано поки що лише 10 вулиць селища, або 85%. За даними Сімферопольського міськвиконкому, у селищі Фонтани-3 живе близько 3 тис. чоловік.

Зокрема й через різке зростання попиту з боку депортованих важливим економічним чинником стала земля Криму. За даними Рескомзему, з початку 90-х років громадянам під індивідуальне житлове будівництво в АРК надано 82,3 тис. земельних ділянок на площі 8,6 тис. гектарів, зокрема раніше депортованим — 48,8 тис. ділянок на площі 5 тис. гектарів, або майже 60% від загальної їх кількості. Починаючи з 1990-го, репатріантам виділено 1200 земельних ділянок у Ялті, 1342 — в Алушті, 2444 — у Судаку, 1296 — у Феодосії. Але 40% їх не освоюється. Так, у Ялті залишаються неосвоєними 461, Алушті — 606, Судаку — 981, Феодосії — 961 ділянка. Причини різні: і відсутність грошей, і місцезнаходження ділянок (чимало з них виділено на зсувах, у горах, куди не провести ані воду, ані електрику...)

Спеціальна робоча група Ради міністрів Криму недавно додатково вишукала під житлове будівництво, у тому числі для депортованих, 418 гектарів на Південному узбережжі Криму від Ялти до Феодосії. Із загальної площі земель 200 гектарів — землі національного виробничого аграрного об’єднання «Массандра», 218 гектарів — Сонячнодолинської сільради й феодосійського регіону. З одного боку — протестують виноградарі, адже їм не з руки втрачати перспективні площі. З іншого, як зазначив заступник глави Рескомзему Василь Соколик, — більшість цих земельних ділянок лежать за межами населених пунктів і слід ще добре вивчити, чи придатні вони для будівництва, одержати висновок про зсувний характер місцевості, з екологічних і санітарно-епідеміологічних питань. А це все гроші, яких немає.

Основна проблема земельної реформи в Криму — недостатнє фінансування, вважає голова Рескомзему Євген Жагорніков. За його словами, повна інвентаризація земель півострова має завершитися в жовтні нинішнього року, проте за останні три роки з 33 млн. гривень, необхідних для проведення земельної реформи, із бюджету України виділено лише близько 1,5 млн. І жодної копійки на створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру...

Деякі політики вже намагалися оголосити процес репатріації завершеним. Економісти заперечують: на їхню думку, економічні процеси, характерні для облаштування депортованих, лише розпочалися. Через обмеженість газетної площі ми не зупинилися на економічній складовій соціально-гуманітарних процесів — необхідності будівництва нової мережі національних шкіл, приміром, чи національних культурних установ, що також потребує величезних капвкладень. Складно повною мірою визначити економічний зміст підготовки національних кадрів.

За дуже приблизними підрахунками, репатріація визначатиме економічний зміст соціальних процесів у Криму протягом найближчих 20—30 років. І лише потім вона відійде на другий план. Та й то за умови, що процесові створять режим найбільшого сприяння, а не опору.