БОРЩ — СТРАВА СЕЗОННА?

Наші ринки, особливо південні, дивують своїм достатком. Вражають овочеве багатство і, що не менш важливо, — дешевизна овочів. Коли дивишся на все це, здається, що проблему українського борщу давно вирішено і навіть бідна сім’я може насолоджуватися національною стравою без шкоди для свого бюджету. Однак це враження оманливе: для багатьох борщ, та й не тільки він, далеко не завжди по кишені.

Нинішня дешевизна овочів, які надходять на ринок прямо з грядок, різко контрастує з цінами на торішню продукцію, «перезимовану» у сховищах. Річ у тому, що наприкінці зими і на початку весни, та й зараз ціни на моркву, капусту, цибулю впритул наблизилися до вартості заморських делікатесів. Причому тенденція перетворення овочів, без яких борщу не звариш, на недоступні для багатьох продукти, рік у рік збільшується. Не виключено, що й наступної весни ціни знову «підуть у відрив» від реальної купівельної спроможності людей. Тож можна лише дивуватися, чому дедалі більше загострення овочевої проблеми, що безпосередньо стосується боротьби з бідністю, перебуває на периферії громадської уваги.

Літній достаток і зимовий дефіцит

Сезонні контрасти змусили нас поцікавитися — а що відбувається з посівними площами під овочі? Чи не призвів загальний крен на вирощування зерна до того, що було занедбано галузь, безпосередньо пов’язану з добробутом людей? Відразу скажемо, прояснити ситуацію виявилося непросто. У Кіровоградському облсільгоспуправлінні запитання викликало мало не сум’яття. І хоча наша розмова відбувалася в час, коли майже всі овочі мають бути посіяні, там довго радилися, що та як. А відповідь була такою — мовляв, справу взяли до своїх рук в основному... дачники, зайнявши цими культурами приблизно 14 тис. га.

Пізніше ми зрозуміли, чому були «залучені» ці малі виробники. Річ у тому, що сільгосппідприємства розмістили овочеві культури на площі менше 2 тис. га. Цифра далека від того, щоб хоч якоюсь мірою забезпечити регіон вітамінною продукцією, тим більше — на зиму. Втім, кіровоградці, небагаті на зрошувані землі, прямо говорили: край наш не овочевий, тож більше покладаємося на сусідів, особливо на Миколаїв, звідки завозять таку продукцію.

Однак і в миколаївців інтерес до вирощування овочів не простежується. Колись у регіоні було більш десятка сільгосппідприємств, які, використовуючи можливості зрошення, спеціалізувалися на овочах. Ще кілька десятків господарств розвивали спеціальні ділянки. Та останніми роками відбулося переорієнтування. І хоча в Миколаєві дачників, як у Кіровограді, на допомогу ще не закликають, але для такого регіону, з великими площами зрошуваних земель і давніх традицій овочівництва, цифра близько 10 тис. га, зайнятих під овочі, явно недостатня. Тож і тут важливою рушійною силою для забезпечення ринкового розмаїття є малі виробники. Влітку це завдання їм ще під силу, але зберегти продукцію на зиму, переробити її і запропонувати споживачеві в будь-яку пору року вони не в змозі.

Зимовий дефіцит овочів починається, звісно ж, із недостатніх площ. У розмові з кореспондентами «ДТ» чиновники скаржилися, що їм не вдається переконати керівників сільгосппідприємств нарощувати валове виробництво помідорів, огірків, цибулі та інших городніх дарів, розширювати площі. Отже, винуватці овочевого дефіциту — сільгоспкерівники, які чомусь не хочуть розширювати площі. Проскакувала думка про самоправність, егоїзм, нерозуміння...

Та в керівників сільгосппідприємств свої резони. «Гаразд, я вирощу повний борщовий набір, — говорив один із них, у минулому він спеціалізувався на овочах, — на всю зиму. І як ви гадаєте, що зі мною буде? Я виявлюся повним банкрутом. Ніхто, жодна організація все це в мене не купить. Ось і вирощую, скільки можу реалізувати, хоча це набагато менше, ніж ми можемо дати».

В овочівництві, як в жодній іншій галузі, тісна взаємозалежність між виробниками, закупівельниками й реалізаторами. Те, що елементарна, колись копійчана морква на весну майже зрівнялася у ціні з апельсином, спричинила відсутність оптової торгівлі. Виникло порочне коло. Виробники відмовляються виробляти великі обсяги, оскільки не знаходять збуту. Оптовики ж перебувають на «голодному пайку» і оперують незначними обсягами, ледве животіючи.

«Зоряний час» овочебаз

Ще не так давно овочебази великих міст були помітним явищем. У них, як у краплі води, відбивалися і соцекономіка, і тодішній побут. Ці організації (за кількістю постійних робочих місць кожна з них дорівнювала невеликому заводу, а в сезон переробки та сортування на роботу в них добровільно-примусово залучалися сотні робітників місцевих підприємств, студентів) із їхнім безладним, але жвавим життям були улюбленими об’єктами гумористів. Втім, дещо поблажливе ставлення до овочебаз не перешкоджало народженню в їхній метушні досить сильних кадрів. І якщо добре пошукати, то серед нардепів трьох складів ВР знайдеться чимало колишніх директорів цих підприємств. А одного з них певний час навіть величали «директором Верховної Ради».

Кадри, як бачимо, не пропали, знадобилися у всіляких галузях, чого не скажеш про самі овочебази. Ціла система забезпечувала вирощування овочів, їх зберігання та реалізацію. До неї входили не лише спеціалізовані радгоспи, а й система оптової та роздрібної торгівлі у вигляді облплодоовочторгів, у розпорядженні яких була потужна база і складські приміщення. Хоч як би хто ставився до цієї системи, та вона забезпечувала стабільні ціни на овочеву продукцію, незалежно від сезону. Заснована на значних державних дотаціях, у ринкових умовах вона впала, залишивши після себе лише уламки. І не було б у тому великого лиха (перехід на ринкові рейки засвідчив неспроможність багатьох штучних утворень), якби це не відбилося на «овочевих» цінах.

Від потужного Миколаївського облплодоовочторгу, де працювало понад 2 тис. чоловік, а обсяг реалізації становив 25—30 млн. крб., залишилися «ріжки та ніжки». Одна з останніх збережених у країні структур перетворилася на ЗАТ «Плодоовоч». Власне овочі в роздрібній мережі й у літню пору становлять 30%. Решту виторгу дають інші продукти, плюс — неминучі бар чи кафетерій.

Ще років десять тому Миколаїв був накритий цілою мережею овочевих баз різного масштабу та профілю. Тільки на головній з них — обласній торгово-оптовій — могло зберігатися близько 50 тис. тонн продукції. Крім того, майже кожне відомство мало свої бази. А всього обласний центр міг запасати на зиму близько 80 тис. тонн овочів. Ця цифра важлива, оскільки дає уявлення про потреби міста. Відвідавши ці об’єкти тепер, ми вже не дивувалися, що покупці всю зиму й весну змушені купувати колись копійчані овочі утричі дорожче, — не залишало відчуття запустіння, ностальгії за минулим достатком. Раніше на головній базі було 500 робітників, тепер — 43.

Нині Миколаївська овочебаза перетворилася на оптово-продовольчий ринок і стала комунальною власністю. Тисячотонні обсяги усохли, як шагренева шкіра. Наприклад, квашеної капусти раніше закладали 1500 тонн на рік, зараз — 100 тонн, солоних огірків — 1500 тонн, зараз — 10 тонн тощо. Звісно ж, ця продукція виходить дешевшою, але через порівняно невеликі обсяги впливає на базарну кон’юнктуру лише моментами, тим більше що реалізується не лише в Миколаєві, а й у сусідніх областях.

«Податок» на безгосподарність

Прорахунки в розвитку овочевої галузі мають не лише економічний характер, а й соціальний. Розваливши систему і не знайшовши їй адекватного замінника, ми домоглися лише одного: жителі міста стали значно біднішими. Та й кількість робочих місць зменшилася. Яка від цього стихійного скорочення вийшла «економія», теж можна прикинути. Колись для Миколаєва лише на обласній овочебазі закладали 3 тис. тонн моркви, 5 тис. тонн капусти, 4 тис. тонн цибулі. На ринках, де ціна збивалася з допомогою роздрібної торгівлі, розрив між осінніми та весняними цифрами був мінімальним. Коли ж п’ятизначні обсяги продукції замінилися тризначними, розрив цей збільшився не на якісь жалюгідні відсотки, а в чотири-п’ять разів. Сам по собі такий безпрецедентний розрив уже є економічною аномалією з далекосяжними наслідками. А якщо врахувати наслідки соціальні? Коли пенсіонери через відомі обставини змушені відмовлятися від м’яса, то позбавляти їх можливості зварити елементарні борщ та суп і геть не дозволено.

Якщо взяти до уваги, що вищезгадані цифри заготівель і є приблизні потреби жителів міста, то напрошуються прості розрахунки. Щоб придбати таку кількість овочів за новими цінами, миколаївці, як і жителі Кіровограда, інших міст, додатково мусять викласти (за найскромнішими мірками) за моркву — близько 6 млн. грн., за капусту й цибулю — відповідно по 10 млн. Усього, як бачимо, навіть без урахування інших складових компонентів борщу, набігає кругленька сума в 25 млн. І виплачують новий податок на безгосподарність та неорганізованість переважно найбідніші верстви населення. Мабуть, програма боротьби нашого уряду з бідністю таких «дрібниць» не враховує.

Звісно ж, і раніше заготівля та зберігання овочів виливалися в неабиякі суми. Однак овочеві бази отримували державні дотації. На ці кошти створювалися місця для робітників низької кваліфікації і забезпечувалися низькі стабільні ціни на продукцію, яка за своєю важливістю посідає другий рядок після хліба. Величезні ж кошти, сплачувані зараз міським населенням, осідають в основному в кишенях перекупників. Не можна ж вважати компенсацією за спустошення гаманців городян мізерну плату за місця на ринках...

Вивчаючи «овочеві» проблеми, ми так і не виявили реальних перспектив. Величезні, на кілька гектарів площі для зберігання та переробки овочів, судячи з усього, найближчим часом так і не дочекаються належного наповнення. Міськвиконком, власник оптово-продовольчого ринку, не поспішає вникнути в його проблеми. Начальство не бачить очевидного, попри явну користь. Хоч і помічено, що коли овочебаза, маючи всього шість торгових місць, «викидає» свою продукцію на продаж, приватники на ринках змушені знижувати ціну. На жаль, це триває недовго — занадто вже незначні обсяги...

Здавалося б, ситуація настільки ясна й однозначна, що керівникам, покликаним захищати інтереси міської громади, необхідно всерйоз братися за реанімацію оптової торгівлі овочами. На жаль, такий настрій не простежується. Коли щось і змінюється, то лише завдяки ініціативі самих виробників.

Що світить у кінці тунелю?

Без надійної бази зберігання та солідних замовлень овочева галузь приречена на вимирання. Якщо в областях ще зберігаються осередки високомеханізованого овочівництва, то лише тому, що їм поталанило або отримати замовлення солідного партнера, або об’єднати в одному комплексі весь цикл — від вирощування овочів до переробки та продажу. Відома фірма з виробництва овочевих та плодових соків «Сандора», розширюючи виробництво і відчуваючи брак власної бази, уклала угоди на вирощування помідорів із 12 підприємствами. Ті ж, уже не побоюючись «затоварення», зайняли під томати значні площі, що обчислюються не десятками, а сотнями гектарів. Виявився нарешті затребуваним багатий досвід городників.

На карті регіону з’явився і ряд приватних підприємств, які на свій страх і ризик зайнялися важкою справою. Показово, що одне ПП настільки розвинулося, що вирішило використовувати порожню овочеву базу. Поки що — не найбільшу. Площею в 1,2 га тут розпоряджаються розумно. Всі камери — чисті, сухі, придатні до роботи. На продукцію — а це не лише свіжі овочі, вирощені на власних 150 гектарах землі, а й соління у вакуумній упаковці за цінами від 1 грн. 20 коп. до 2 грн. 50 коп. за кілограм — є попит не лише на місці, а й у Кіровоградській, інших областях. На цій базі трудяться близько 20 чоловік, зарплата яких у середньому становить 350—400 грн. Не забувають на підприємстві і про благодійність, «підгодовуючи» багатьох нужденних — від вихованців інтернатів до звірів місцевого зоопарку.

Ці два приклади наочно потверджують, що овочівницька галузь може бути дохідною, що й у наших умовах, застосовуючи сучасні технології, можна виробляти дешеву овочеву продукцію і продавати її за стабільними цінами весь рік. А щоб у повному обсязі вирішити овочеву проблему, необхідно, аби приватну ініціативу підтримала місцева влада.

Те, що величезні дорогі площі, складські приміщення стоять пусткою і, наскільки відомо, не лише в двох регіонах, нічим не можна виправдати. За таку бездіяльність розплачується все населення.

Напевно, треба час від часу озиратися, з’ясовувати, що з минулого справді віджило свій вік, а що потребує реанімації на новій основі, а не лише згадувати анекдоти про овочеві бази. У масштабах країни ця галузь могла б дати десятки нових робочих місць, дозволила б заощадити не одну сотню мільйонів, вивести з тіні, пустити в цивілізований обіг величезні кошти.