А у нас у квартирі — …когенерація

У місті Світловодську, що на Кіровоградщині, 12 років не було гарячої води. Власне, цим у наших краях мало кого здивуєш, бо за тієї прірви непроплат, що утворювалася з початку 90-х і тільки зараз потроху відходить у минуле, важко було сподіватися на таку розкіш. Не раз поставало питання, що міста можуть залишитися зовсім без води!

Важко сказати, як би воно було в містечку над Дніпром, якби там не розгорнуло діяльність спільне підприємство «Світловодськпобут». А спільним воно стало тому, що в ньому зосереджено як комунальну власність, так і приватний капітал, що загалом непоказово для житлово-комунальної сфери області. Ця галузь вважається наперед збитковою, і люди, які мають гроші, вкладають їх здебільшого у звичну схему «купи-продай», ніж в обслуговуючі підприємства, а тим більше в нові енергозберігаючі технології.

Коли кілька років тому підприємство (а до його компетенції належить забезпечення міста теплом і гарячою водою) оголосило про своє бажання працювати ефективно і з прибутками, мало хто повірив. Начальник обласного управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Олександр Романюк пам’ятає, з яким скепсисом поставилися тоді колеги, що добре знали пекельні умови роботи в ЖКГ, до цих намірів. І справді, років зо два ситуація майже не змінювалася, а потім справи поступово пішли на краще. Нині Світловодськ — єдине на всю область місто, де ефективно діє єдиний розрахунковий центр. Тут створено також інформаційно-аналітичний центр, який тісно співпрацює з міськвиконкомом й аналізує стан проплат. Інформація практично по кожному боржникові спрямована не на те, щоб просто покарати, а щоб перетворити його на дисциплінованого платника.

Та й платять світловодці охочіше, бо якість надаваної послуги — постачання тепла — набагато краща, ніж, скажімо, в обласному центрі, де за досить високих тарифів холод у багатьох квартирах взимку — звичне явище. Щоб підтримувати цю марку, підприємство збудувало в одному з мікрорайонів міста нову котельню, інші реконструювало, що допомогло дещо економити витрати енергії. Та найсерйознішим кроком у царині впровадження енергозберігаючих технологій стало придбання когенераційної установки.

Як відомо, левову частку — відсотків 60—70 — у собівартості тепла займає електроенергія. Її ціна для підприємств, зокрема і в сфері ЖКГ, невпинно зростає, що ставить комунальників у майже постійне принизливе становище боржників. Когенераційна ж установка дає змогу виробляти для власних потреб електороенергію із собівартістю 7—8 коп. за кіловат-годину, що приблизно у п’ять разів менше, ніж доводилось платити обленерго. Правда, й установка ця обійшлася світловодцям недешево — майже два мільйони гривень, але, за словами директора ТОВ «Світловодськпобут» Сергія Яременка, вже через півтора місяця стало зрозуміло, що вона швидко себе окупить. Більше того, на нещодавній всеукраїнській нараді-семінарі з питань енергозбереження, що відбулася з ініціативи всеукраїнської асоціації «Укртеплоенерго» та відповідного управління Кіровоградської облдержадміністрації, пан Яременко заявив, що очолюване ним підприємство, на базі якого й відбувався семінар, має намір придбати ще одну установку, що дасть можливість не тільки повністю покрити потреби тепловиків містечка в електроенергії, а й продавати її іншим споживачам, насамперед колегам по тому ж ЖКГ.

Найпершим і найвдячнішим клієнтом може стати місцевий водоканал. Йому електроенергія обходитиметься вже дорожче, адже енергетики тільки за транспортування беруть по 6 коп. за кіловат-годину плюс 25% на втрати. Останні, зрозуміло, гіпотетичні, бо чи будуть вони і які саме, невідомо, та обленерго обмежувати себе не звикло.

Схожа ситуація склалась у Черкасах. Однак тут до місцевого водоканалу — потенційного споживача когенераційної електроенергії всього півтора кілометра, і тепловики всерйоз міркують — чи не взятися за будівництво власної мережі? У Черкасах, до речі, діє найдорожча когенераційна установка німецького виробництва, вона втричі потужніша і має досконаліші шумозахисні пристрої.

Світловодчани ж та піонери цієї справи — тепловики Хмельницького вирішили довіритися вітчизняному виробникові: Полтавське профільне підприємство, на думку фахівців, пропонує непогане співвідношення ціни і якості, та й з обслуговуванням техніки виникає менше проблем. У Хмельницькому, де такі установки потужністю 500 кВт з’явилися ще три роки тому, досьогодні заощаджено 2,5 млн. грн., вироблено 3,3 млн. кіловат-годин; дві установки з п’яти, що нині діють тут, уже окупилися.

Зрозуміло, що розвиток когенераційних технологій став своєрідною реакцією на монополізм та часто зверхнє ставлення енергетиків до своїх споживачів. І хоча «Кіровоградобленерго» демострує свою байдужість до розвитку когенераційних технологій (на прес-конференції голова правління — генеральний директор ВАТ «Кіровоградобленерго» Олександр Ніверчук на запитання кореспондента «ДТ» з цього приводу сказав: «Якщо люди вважають, що це економічно вигідно, а вони, очевидно, все прораховують, нехай запроваджують такі установки — нам конкуренції вони не складають»), все ж тут є над чим замислитися.

По-перше, чому ж тоді так неохоче і так непросто енергетики надають відповідні ліцензії (у світловодському випадку знадобилося майже два роки)? По-друге, якщо проаналізувати склад найбільших боржників перед «Кіровоградобленерго», то за різними назвами — «Олександріявугілля», Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд, не кажучи вже про водовід «Дніпро—Кіровоград» — вгадуються передусім потужні підприємства, що надають житлово-комунальні послуги. Наприклад, ДХК «Олександріявугілля», яка має 7,5 млн. грн. боргу за електроенергію, тільки за лютий збільшила його на півмільйона. 365 тис. із них — це борг комунального підприємства ТЕЦ-1,2, яке постачає тепло олександрійцям. За січень воно заборгувало ще більше — 425 тис. грн., а разом це становить 79% від загального приросту боргу «Олександріявугілля» за два зимові місяці.

Абсолютно ідентична ситуація з КГЗКОР. Це недобудоване підприємство, як відомо, не працює, а левова частка спожитої електроенергії (воно заборгувало теж близько 700 тис. грн.) йде на забезпечення житлово-комунальними послугами, зокрема теплом, мешканців містечка Долинської.

І зовсім уже прозора ситуація з підприємством «Теплоенергетик» (воно забезпечує компослугами мешканців прилеглого до обласного центру селища Нового), яке вже відключене за борги. За перші два місяці року воно збільшило їх майже на 150 тис. грн., що майже не позначилося на сумі старого боргу, який сягав 2,3 млн. грн. Так само збільшив свої борги за січень-лютий майже на мільйон гривень і водовід «Дніпро—Кіровоград»...

Уявімо собі на мить, що всі ці підприємства скористалися когенераційними установками. На скільки можна було б зменшити вартість комунальних послуг? І чи було б це так само байдуже енергетикам?