Шоу для фонду та інвестицій

Улюблене заняття ряду українських політиків, незалежно від виду забарвлення, — жебракувати. Йдеться, природно, не про паперть, тому що, дивлячись на їхній відгодований вигляд, там їм навряд чи хто подасть. Швидше — віддубасять. Цим дійством краще займатися за кордоном палко любимої Батьківщини, розповідаючи інвесторам про її безсмертні та дуже райдужні перспективи.

Сказати, що дуже багато жертвують, важко, та все-таки посміхаються, тиснуть руки і навіть із фуршету не женуть.

Якщо ж іноземний інвестор не розбирається в бурхливому політичному житті країни поблизу східного кордону Євросоюзу, йому доведеться адаптуватися. Тому що для усвідомлення тонкої відмінності, яка зі сторін політичного процесу при перемозі призначає на посади в основному земляків, а потім родичів, а яка тяжіє до кумів, а вже потім до земляків, потрібен час.

Загальний висновок приблизно такий: давати їм гроші, звичайно, можна, та... краще не треба.

Інформація, що надходить із самої України, нічого того, що суперечить такому висновку, не додає. Про що свідчать і результати нещодавньої перевірки Державного агентства з інвестицій та інновацій (Держінвестицій).

У доповідній записці для Кабміну написали, що «єдиним помітним результатом Державного агентства з інвестицій та інновацій у сфері формування та реалізації державної інвестиційної політики була його фактична бездіяльність». Висновок, без сумніву, буде оскаржений перевіреними — як такий, що не відповідає дійсності.

Навпаки, із документа чітко випливає, що велася бурхлива діяльність: вибивали бюджет для рідної контори, закуповували машини та іншу техніку. Де вже тут «фактична бездіяльність»? Більш того, агентство щосили перетягувало на себе повноваження з доступу до фінансових потоків. Тобто розвивалося цілком передбачено.

А з урахуванням того, що його очолює вже майже легендарний у певних колах Віктор Івченко, — вибачте, а що, хтось очікував на інше?

У людини давно та міцно склалася репутація борця за доступ до фінансових ресурсів. І впродовж останніх десяти років він багато і талановито за них боровся, досягнувши в цьому виді діяльності високого рівня професіоналізму. Отже, коли одного з найкращих лобістів країни призначали керувати створеним агентством, усе це було давно відомо.

До цього Віктор Анатолійович багато років очолював Національний депозитарій, де теж прославився в основному спробами поглинання усього на світі та невтомними спробами припасти до засіків Батьківщини. Вінцем його зусиль можна було вважати кінець 2004 року, коли він вибив із тимчасового уряду Миколи Азарова обіцянку купи грошей.

Микола Янович натомість розраховував через Віктора Анатолійовича вийти на Віру Ульянченко, яку вважали тоді неофіційним головою передвиборного штабу Ющенка. (Цікаво, але в розпал одного з конфліктів недоброзичливці опублікували рядок із його автобіографії. У графі «сімейний стан» було скромно зазначено — «чоловік Віри Ульянченко».)

Навряд чи Азаров читав автобіографію пана Івченка, але Кабмін під його керівництвом наприкінці 2004-го схвалив план розкішної депозитарної програми. Відповідно до кошторису, «розбудова» депозитарію до 2010 року тягла на
2 млрд. грн., що становило кілька річних бюджетів Донеччини. Цікаво, що 900 млн. із запланованих грошей збиралися витягти з держбюджету.

Навіщо це було потрібно фондовому ринку, не знав абсолютно ніхто, за винятком, звісно ж, керівництва Нацдепозитарію.

Втім, улаштувати доїння глобальних масштабів усе ж таки не вдалося. Програму було скориговано, і її фінансування здійснювалося в набагато скромніших масштабах. Тому що ринку від цього не свербіло і не боліло, «структурної трагедії» ніхто, крім керівництва НДУ, і не помітив.

Після Майдану Віктор Анатолійович перейшов на іншу відповідальну роботу — залучати інвестиції, залишивши НДУ на свого соратника Володимира Ульянова. Втім, рідний депозитарій він не забув, залишившись там головою ради, а дружня йому компанія — великий акціонер НДУ.

Державне агентство з інвестицій та інновацій довелося створювати з нуля, що потребувало великих зусиль з вибивання грошей, площ та іншого. Іноді при цьому перетиналися інтереси, через що виникали скандали.

Найрезонанснішим став торішній конфлікт навколо «Гостинного двору» на Контрактовій площі. Будівля в історичному центрі Києва приглянулася агентству під штаб-квартиру. Проблемою було те, що вона не пустувала, і щоб вселити добувачів інвестицій, треба було виселити фахівців ЗАТ «Укрреставрація».

Зіткнення було бурхливим. «Реставратори» резонно вказували, що повернули «Гостинний двір» до життя і що в них договір на оренду до 2019 року. Заодно вони перелічили й усе, що знали про життєвий шлях пана Івченка. А перелічувати було що.

Втім, з іншого боку теж пролунало чимало цікавого. Приміром, виявилося, що до початку конфлікту безпосередньо для своїх потреб ЗАТ «Укрреставрація» використовувало аж 42,5 із 9433 кв. метрів, а інша площа здавалася в суборенду.

Оскільки реставраторів вважають дружніми екс-меру Олександру Омельченку (нині депутату «НУ—НС»), з’ясовування стосунків закінчилося загалом нічим.

Хоча сторони (у найкращих традиціях правової держави) «розводив» сам президент України. Агентству знайшли дуже непоганий будиночок у дуже престижному місці.

Загалом, так чи інакше, але Держінвестицій розпочало свою великотрудну роботу. Спочатку передбачалося, що кредити видаватимуться під казково низькі 7%, реально вийшло 13%, що теж дуже непогано. Проте чергу стражденних регулювали досить жорстко...

З одного боку, це правильно: держава раніше вже займалася інвестиціями. У 1993—1999 роках Державний інноваційний фонд видав 785 млн. гривень на 1809 проектів. Подальша доля великої частини цих грошей характеризується простим словом — «списали». За даними КРУ, станом на 1 січня ц.р. із 698 договорів, укладених у попередні роки, 624 цілком або частково не виконані. Бюджету не повернуті 370 млн. гривень кредитних ресурсів. На початок 2008 року дебіторська заборгованість становила 171 млн. гривень. Причому 37,4 млн. із цієї суми вважаються «фактично втраченими через виключення позичальників із державного реєстру», а 86 млн. мають високий ризик неповернення.

Отже, спадок чудовий...

З іншого боку, критерії відбору нових проектів відверто дивні. У Донецькій області Держінспекція профінансувала свіжоспечену фірмочку, яка збиралася вирощувати свиней і навіть не мала натяку на досвід роботи. 200 млн. гривень відстебнули на розробку газових родовищ на Чорноморському шельфі, що взагалі-то не належить до функцій агентства.

Та от як вдалося обгрунтувати виділення 30 млн. грн. на доробку вертольота «Ангел»? У фахівців ставлення до комерційних перспектив проекту гранично однозначне: більш реалістично відразу починати будувати літаючу тарілку. Колись проект всучили ще тодішньому київському меру Омельченку, після чого про нього було не видно та не чутно. Виявляється, живий курилка і навіть грошима розжився. Цікаво, як їх збираються віддавати?

Сумарно торік через агент­ство пройшло 655 млн. гривень на кредити і 143,6 млн. гривень, використаних для здешевлення банківських кредитів.

Про ефективність використання наочно свідчить така цифра. Прибуток агентства становив аж 3 млн. гривень, при цьому основним джерелом доходів стали... оплата комерційними банками відсотків за розміщені на депозитних рахунках кошти.

Доходи ж від інвестиційної діяльності становили 14,2 млн., або 2% від суми вкладень в інвестиції. Чи приблизно половину коштів, які потрібні на утримання улюбленого апарату.

З 16 регіональних відділень агентства 12, за даними КРУ, збиткові, причому в основному вони взагалі ніякої діяльності не вели.

Отже, з інвестиціями в нас, як завжди. Зате торік «інноваційники» розжилися дев’ятьма новенькими автомашинами за лізинговими схемами, переплативши за них майже вдвічі. Сумарно — на мільйон із невеличким доларів, хоча це справді піде за графою «дріб’язкові причіпки».

До речі, поки агентство, через відсутність грошей, «лізингувало» авто, паралельно ресурси закачувалися до статутного фонду ЗАТ «Український банк реконструкції та розвитку». Торік на це пішло 40 млн. гривень, а сумарно — 72 млн. Тут, щоправда, претензії швидше до урядових чиновників, які вперто намагаються зляпати «кишеньковий» банк із нічого.

Думаєте, що, побачивши результати перевірок, держава терміново кинеться щось виправляти? Їй явно не до цього. Президент і прем’єр поки що одне одного хіба що на дуель не викликали. Отже, запропонований варіант із розпуском агентства мало реалістичний. Цього не допустить той самий президент — просто щоб прем’єр не думала про себе зайвого.

Прикладів достатньо. У вересні торік агентство перетягло під свій контроль Державну іпотечну установу. У січні вже тимошенківський Кабмін це рішення скасував, перепідпорядкувавши ДІУ Міністерству фінансів. Та через місяць гарант своїм указом призупинив процес передачі ДІУ Мінфіну з цікавим формулюванням: «Неминуче призведе до системних погіршень у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності». Очевидно, нинішній стан справ «системним погіршенням» не є.

Хто готував указ, невідомо. За даними газети «Бизнес», секретаріат президента в цьому участі не брав. Тобто, цілком можливо, що папір просто принесли на Банкову й показали, де поставити автограф. Заодно і продемонстрували, хто і кому підпорядковується.

Пан Івченко трохи пізніше заявив, що проектів президентських указів не готував і саме ДІУ йому не потрібне. Проте ще восени він мав намір призначити «необхідні, на наш погляд, кваліфіковані кадри, які управлятимуть організацією».

Втім, у здатності Віктора Анатолійовича боротися з не потрібними йому рішеннями і раніше ніхто особливо не сумнівався. Кілька років тому, ще працюючи головою ДІУ, держчиновник успішно торпедував намагання Мінфіну (в якого було 86% депозитарію) поставити депозитарій під свій контроль.

Після кількох спроб мінфінівці здалися, так нічого і не домігшись. Усі їхні дії успішно паралізувалися судами. Зрештою, акції НДУ передали Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку, членом якої був Віктор Івченко.

У результаті Нацдепозитарій і донині контролюється людьми, близькими колишньому голові та нинішньому голові ради НДУ.

Більш того, депозитарій став одним із приводів нинішньої війни у верхах. Захлинулася спроба зразка 2004-го вибити під нього 2 млрд. грн.? Нічого страшного — у 2007-му вже Держінвестицій розробляє Концепцію державної цільової програми модернізації ринків капіталу.

Коштує вона тепер не так вже й багато (особливо з урахуванням інфляції за три роки) — усього 1,9 млрд. гривень. Природно, системно поліпшувати «сферу інвестиційної та інноваційної діяльності» розроблювачі хотіли самі.

Як і в попередній програмі, проконтролювати реальне виконання запланованих заходів неможливо. Чітких критеріїв у документі немає — одні загальні фрази. Цікаво, що коли взимку цього року Кабмін скасував Концепцію держпрограми розвитку ринків капіталу, президент України своїм указом одразу призупинив виконання урядового рішення...

Серед іншого, частину з 1,9-мільярдної суми планують і на розвиток НДУ. Тобто одна посадова особа з Держінвестицій пан Івченко В.А. передає кошти для контролю іншій посадовій особі — голові ради НДУ Івченку В.А. Краса!

Навіть у нинішньому урізаному вигляді сумарні витрати на функціонування НДУ становили за дев’ять років близько 140 млн. грн. У результаті він контролює аж 0,13% українського ринку депозитарних послуг, зате має досвід багаторічної корпоративної війни як із Міністерством фінансів, так і з основним депозитарієм країни — ВАТ «Міжрегіональний фондовий союз».

Події розвиваються. У 2007 році близька до В.Івченка компанія «Міжнародний центр інвестиційного розвитку» викупила частину додаткової емісії та забезпечила собі приблизно 10% акцій НДУ. Основну частину викупив Мінфін.

Та вже в серпні за пропозицією все того ж агентства було пролобійовано рішення ще про одну додаткову емісію і неучасть у ній держави, частка якої в цьому разі скорочувалася до 25%. Проте восени указом президента це рішення було призупинено.

Тоді Віктор Анатолійович заявив, що президента дезінформували. І що збільшення статутного фонду має на меті залучити як нових акціонерів НДУ такі відомі структури, як Шведська фондова біржа OMX, Віденська біржа Wiener Borse, Російська фондова біржа РТС, Польський центральний депозитарій та ін. Пан Івченко запевнив, що розмив держпакета «забезпечить збереження повного контролю держави не тільки за діяльністю НДУ, а й за його корпоративним управлінням». Без коментарів.

Задля справедливості зазначимо, що чергова додаткова емісія нічого не змінювала: держава в контролі над НДУ і так бере дуже символічну участь.

Незабаром очікується нове загострення навколо НДУ. Держкомісія з цінних паперів і фондового ринку намагається провести збори його акціонерів, щоб змінити наглядову раду, правління та ревізійну комісію. Відверто кажучи, виникнуть великі труднощі. Адже втрачати контроль над фінансовими потоками ніхто не хоче.

Щоправда, над депозитарною діяльністю пана Івченка нависли нові хмари. Розроблено законопроект про створення Центрального депозитарію за участі НБУ, банків і бірж. Якщо справа вигорить, то НДУ стане банально нікому не потрібний.

Реакція була негайною. Віктор Анатолійович висловив тверду переконаність, що президент не підтримає закону, тому що НБУ не має права бути співзасновником комерційних структур. Хто буде правий — побачимо.

Отак у невеличкому наближенні виглядає боротьба за інвестиції та прозорість фондового ринку в українському виконанні.

До речі, проблема зовсім не в Івченку. Повторимося, Віктор Анатолійович — розумний і грамотний менеджер, який вичавлює з існуючих правил гри максимум можливого. Обвинувачувати його в цьо­му нерозумно: його супротивники роблять приблизно те саме. І систему кумівства, «любих друзів» створював точно не він. Систему, через яку ми вже років десять спостерігаємо на керівних посадах нудне ворушіння тих самих фізіономій (назвати які обличчями часто не хочеться).

Із залученням інвестицій у країні справді проблеми. І справа не стільки в слабкій законодавчій базі. Набагато небезпечніші нескінченні корпоративні війни, відсутність законодавчих механізмів захисту прав акціонерів, реально незалежної судової системи.

Усім цим і мають займатися батьки народу, чи як їх там... Та це нудно. Набагато веселіше та звичніше воювати одне з одним, роздавати заздалегідь нездійсненні обіцянки та «дахувати» своїх. А потім, поїхавши в чужі швейцарські гори, розповісти про «сплячого українського слона».

З таким підходом до справи довгий сон слону гарантований. Як і спокійне життя мишам та іншим гризунам, які розтаскують
з-під нього все, що можна, і багато чого з того, що не можна. Зробити він з ними нічого не може, а мишей просто боїться. Загалом, хоч би слоник не помер. Через безкорм’я...