Обеліски в степу

При в’їзді в Красноармійський район Донецької області стоїть великий кам’яний хрест з написом на жалобному тлі: «Спаси і збережи». За ним розгортається Північно-Родинська геологічна перспектива з багатющими покладами вугілля, що пластами йде на багато кілометрів вглиб землі. Це — чи найнебезпечніший регіон Донбасу. Усі його шахти — надкатегорійні. Із постійною загрозою вибуху вугільного пилу, викидів породи і газу.

Газоносність пластів дуже висока. Вибухонебезпечний метан, яким насичена порода, раптово виривається струменем із підземних тріщин, порожнин. Найменша іскра — вогонь затопить лаву, спалюючи все на своєму шляху.

Скільки шахтарів згоріло живцем у вибоях від метанових вибухів — не злічити. Недаремно кажуть, що перестороги стосовно роботи в шахтах написані кров’ю гірників. Але крові вже пролито чимало. І сьогодні за неухильного дотримання всіх розроблених і зведених до рангу закону норм техніки безпеки уникнути трагедій на шахтах можливо. Надто велику ціну має українське вугілля.

Чорний липень

«Краснолиманська», одна з найпотужніших шахт країни, яка щороку видає «на-гора» три мільйони тонн вугілля, працює на критичних глибинах північно-родинських покладів — більш як тисяча метрів.

— Ми усвідомлюємо небезпеку наших підземних виробок, — запевняє генеральний директор «Краснолиманської», заслужений шахтар України Зіновій Пастернак. — Особливо щодо вибухів метану, який був і залишається головним ворогом шахтарів. Щоб їм запобігти, маємо ефективну систему дегазації й вентиляції виробленого простору, вакуум-насосні і комп’ютерні сейсмічні станції. Сучасний комплекс автоматичного аерогазового захисту щосекунди стежить за станом повітря в гірничих виробках через встановлені там стаціонарні датчики, що надсилають інформацію про процентний вміст СН4 на прилади наземної служби газового контролю.

Хоч як це парадоксально, однак за всього супертехнічного забезпечення вибухи саме на «Краснолиманській», що спричиняють численні людські жертви, чомусь лунають дуже часто. У грудні 2001 року від вибуху метаногазової суміші під землею загинуло десять шахтарів. Після минулорічної трагедії вже вся країна була в жалобі.

19 липня на виїмковій дільниці 11-ї південної лави центрального похилу пласта L-3 зустрілися на перезміні дві бригади — 48 шахтарів. Геннадій Пелих саме йшов вентиляційним штреком до вибою у третю зміну разом із кількома товаришами. Раптом згадав, що у залишеній біля людського хідника спецівці забув ключі від ящика з інструментом. Мусив вертатися. На своє велике щастя.

«Узяв ключі і кинувся наздоганяти друзів, — напише він потім у своїх свідченнях. — Аж раптом почув удар, стрімко наростаючий гул. Пил боляче вдарив в очі. Тієї ж миті гарячою і сильною повітряною хвилею мене збило з ніг. Зірвало каску зі світильником, і я опинився в непроглядній спекотній темряві. Неможливо було дихати. Ледь зміг скористатися саморятівником і дійти до свіжого струменя».

Геннадій урятувався. З ним іще 11 чоловік, які самостійно вийшли з аварійної лави. Ті, що залишилися, горіли живими факелами в справжньому пеклі. В епіцентрі вибуху, за свідченням фахівців, температура сягала 800°С і більше. Від людини не залишалося й сліду.

Бійці гірничорятувальної служби прибули на місце аварії майже відразу. Та лише через кілька годин вони змогли провести розвідку конвеєрного хідника. Ще за багато метрів до входу в саму лаву знайшли багатьох потерпілих без ознак життя. Тіла були жахливо понівечені, кому саме вони належали, визначали потім судмедексперти за аналізом ДНК. Навкруги — розірвані кабелі, перекинута електроапаратура. За всіма ознаками руйнування, на цій дільниці вибухнув вугільний пил.

Суцільна задимленість, надвисока температура не дозволяли дістатися самої лави. Звідти долинали приглушені вибухи метану. Лише пізніше, ціною неймовірних зусиль, рятувальники змогли підняти на поверхню обвуглені тіла шахтарів. Двоє з них (молоді двадцятирічні хлопці) назавжди залишилися в шахті, в самому епіцентрі вибуху, куди ніхто так і не зміг дістатися. При гірничорятувальних роботах загинув командир рятувального відділення О.Лаушкін.

Тиждень плач і стогін стояв над Красноармійськом, шахтарськими містечками Родинське, Селидове, Димитров, де ховали загиблих гірників.

— То був трагічний збіг обставин. Природна катастрофа, яку неможливо передбачити, — каже директор «Краснолиманської» З.Пастернак. — Неможливо запобігти землетрусу чи цунамі. Зауважте, в лаві жоден стаціонарний датчик системи аерогазового контролю не зафіксував перевищення допустимої концентрації вибухонебезпечного метану. Окрім того, практично всі шахтарі мали тоді найсучасніші індивідуальні сигналізатори СМС, під’єднані до світильників на касках. Тільки-но метану в повітрі стає більше норми, лампочка починає миготіти. Не може такого бути, щоб гірники, не звертаючи уваги на попередження, продовжували працювати у вибухонебезпечній обстановці. Переконаний: стався раптовий витік метану — прояв підступної стихії, від якої не вберегтися. Колектив нашого підприємства, вважаю, достойно пережив невимовний біль тієї трагедії. Ми виплатили тримісячну допомогу батькам загиблих шахтарів. Їхнім сім’ям ремонтуємо, газифікуємо житло, купуємо квартири, встановлюємо телефони. Також за рахунок підприємства виготовили 37 гранітних пам’ятників. Усім дітям, які стали сиротами, купили комп’ютери. Ми і надалі про них піклуватимемося...

План понад усе

Вважається, що «Краснолиманській» вельми пощастило з генеральним директором. Мовляв, якби не Зіновій Григорович, шахту вже давно б ліквідували. За сорок років існування вона вичерпала увесь свій ресурс. Розпочавши наприкінці 90-х реконструкцію підприємства (за рахунок прирізування вугільних полів сусідньої шахти ім.Стаханова), пан Пастернак не лише зекономив державі чверть мільярда гривень, що мали піти на закриття підземних виробок. Очолювана ним шахта дала країні мільйони тонн «чорного золота», багатомільйонні надходження до державної скарбниці, на ній було створено кілька тисяч нових робочих місць.

Однак італійська плитка у вестибюлях, як і численні блискучі медалі і кубки з іноземних виставок і різноманітних форумів, не є основними показниками діяльності для гірничодобувних підприємств. Головним було і завжди залишатиметься піклування про людину, про безпеку праці шахтаря. Нікому не потрібне вугілля ціною людського життя, ціною сліз вдів і сиріт. І чи не лукавить пан Пастернак, стверджуючи, що питання охорони праці й техніки безпеки — серед пріоритетних на його підприємстві?

7 травня 2004 року на «Краснолиманській» приймали нову лаву. Проект у цілому відповідав фактичному стану справ. Однак інспектори з охорони праці виявили, що не в повному обсязі змонтовано трубопровід газовідсосу. Це становило безпосередню загрозу життю гірників. Надкатегорійна за викидами метану шахта не могла розпочати роботу. Лаву мусили опломбувати до усунення недоліків. Однак Зіновій Пастернак, який прагнув будь-що запустити лаву, ніяк не погоджувався з цього приводу з В’ячеславом Королем, тодішнім начальником Красноармійської державної гірничо-технічної інспекції, що діє при Донецькому територіальному управлінні Держнаглядохоронпраці. Мовляв, через інспекторів країна не доотримає вугілля, пенсіонери — пенсій і буде зірвано запланований на новій лаві урочистий мітинг до Дня перемоги. (На «Краснолиманській», між іншим, надто полюбляють усілякі урочистості, призи і фанфари, майже як у брежнєвську епоху.)

— Це лише один із багатьох фактів зневажливого ставлення адміністрації шахти насамперед до своїх робітників, до питань охорони праці загалом і до нашої державної інспекції зокрема, — каже пан Король. — У гонитві за перевиконанням плану, зростанням показників видобутку вугілля і фінансовими надходженнями тут ладні відправити людей в явно небезпечну лаву. І це, на жаль, стало на «Краснолиманській» системою, яка діє на всіх рівнях — від простого гірника до директора.

Наряд на фуфайку

Гірників, які безпосередньо працюють у вибоях, зрештою, можна зрозуміти. Шахта — єдина можливість заробити на прожиття. Заради того, аби прогодувати сім’ю, вони ладні ризикувати своїм здоров’ям і навіть життям. Тим більше знаючи, що в разі смерті їхні рідні і близькі одержать щедрі державні виплати. Набагато більші, між іншим, ніж ті, що мали б за свою важку працю за життя.

Тому на миготіння лампочок СМС, які попереджають про небезпечну концентрацію метану і на які так довірливо покладається директор шахти пан Пастернак, уваги просто не звертають. Про що, приміром, ідеться в протоколі опитування свідків вибуху 19 липня. «У гірничого майстра СМС під час роботи навіть миготів», — зізнався начальник зміни Віктор Косянчук, який за кілька днів до аварії перевіряв дільницю №5. Тоді ж він зафіксував концентрацію метану в 5% за норми 1%. Однак відомча служба з охорони праці, як і адміністрація шахти, проігнорувала тривожну інформацію.

Якщо проаналізувати лише дотримання на підприємстві пилогазового режиму, то за перше півріччя минулого року на «Краснолиманській» було зафіксовано 94 випадки загазовування підземних виробок. У тому числі й на дільниці, де сталася трагедія. З них 20 могли закінчитися аварією. Скільки таких випадків не було виявлено, сказати важко. Оскільки на шахті навчилися поводитись належним чином із суперсучасною технікою аерогазового контролю. Датчики концентрації метану чомусь не встановлювали в контрольних точках, розміщуючи подалі від місця видобутку. Або заклеювали скотчем чи в інший спосіб намагалися зменшити їхні показники. Адже коли ті виходили за межі норми, автоматично відключався струм й припинялися всі роботи. А отже, не виконувався план і не нараховувалися преміальні.

За свідченням робітників, існував навіть спеціальний «наряд на фуфайку». Хтось усю зміну повинен був махати нею перед датчиком, розганяючи метан.

Дільницю, на якій сталася аварія, за півроку до трагедії Красноармійська міжрайонна гірничо-технічна інспекція обласного управління охорони праці перевіряла 25 разів. У дев’яти випадках роботи заборонялися аж до опломбування вибою, оскільки існувала загроза здоров’ю і життю шахтарів через підвищення концентрації метану і порушення паспортів кріплення. Інколи пломби зривали, про що свідчать відповідні акти інспекторських перевірок, зокрема й подання до міжрайонної та обласної прокуратури. Шахтарі самовільно відновлювали видобуток вугілля, так і не усунувши технічних недоліків.

Якби не принциповість інспекторів Донецького територіального управління Держнаглядохоронпраці, котрі, попри скандали з боку адміністрації шахти, таки змушували всіма правдами і неправдами дотримуватись порядку (через правоохоронні органи, притягнення перших керівників до адміністративної відповідальності), аварій, в тому числі з найстрашнішими наслідками, на шахті могло б бути набагато більше.

Саме безвідповідальне ставлення до вимог охорони праці, систематичне їх порушення призвело до трагедії 19 липня. Це була зовсім не стихійна катастрофа, як намагається інтерпретувати події Зіновій Пастернак. Урядова комісія в своєму акті попереднього розслідування зазначила, що вибух метаногазової суміші стався через загазованість лави і несправне електроустаткування. (До аварії на шахті неодноразово фіксували випадки порушення вибухозахисту електроприладів, яких у лавах безліч.) Метану ж на дільниці накопичилося понад норму через вимикання газовідсмоктувальної вентиляційної установки під час робочої зміни, та ще й без дозволу головного інженера. Хоча за інструкцією це дозволяється робити лише тоді, коли в лаві немає людей.

Загалом при комплексній перевірці шахти урядова комісія виявила на «Краснолиманській» 533 порушення правил безпеки у вугільних шахтах — щодо метану, протипожежного захисту, з експлуатації підземного транспорту і електромеханічного господарства, ведення підривних робіт і вибухонебезпечності електроустаткування.

Однак навіть і після жахливої трагедії інспектори 93 рази виявляли випадки перевищення норм метану при гірничих роботах, із них — 66 аварійних. Вибух знову міг пролунати будь-якої миті...

Вугільний пил на генеральських погонах

Зірки на погонах «вугільних генералів» завжди в жалобному обрамленні. Праця шахтаря є чи не найнебезпечнішою і буде такою за будь-якого технічного озброєння шахт. І все ж ціна вугілля великою мірою залежить від їхніх керівників. Той напис-благання на кам’яному хресті, що біля Красноармійська, звернутий не лише до Всевишнього.

— Я не відправляв людей на вірну смерть і нікого ніколи не примушував працювати з порушеннями правил безпеки, — говорить пан Пастернак.

Однак якось не віриться, що при майже військових порядках, заведених на «Краснолиманській», її генеральний директор чи його перший заступник, головний інженер Олександр Стариковський, який безпосередньо відповідає за дотримання вимог техніки безпеки, нічого не знали про численні й системні порушення на їхньому підприємстві законів і норм охорони праці. Без сумніву, знали. А тому версія про підступність стихії, ще й підкріплена існуючою в суспільстві думкою, що сама природа вимагає жертв за вугілля й з цим, мовляв, треба змиритися, — дуже зручна і вигідна. Тим більше, що з не зовсім зрозумілих причин урядова комісія й досі не оприлюднила остаточних результатів розслідування причин аварії на «Краснолиманській». Схоже, не одному Зиновію Пастернаку хочеться, аби так і не було названо конкретних посадових осіб, дії або бездіяльність яких призвели до трагедії.

— Останнім часом аварії з важкими наслідками трапляються саме на шахтах, що є флагманами з видобутку вугілля, — зазначає перший заступник голови Державного комітету з нагляду за охороною праці Володимир Радченко. — Перевищення виробничих потужностей підприємства апріорі призводить до порушення безпеки праці, технічне забезпечення якої розраховане на певну проектну норму видобутку вугілля. А це означає, що директори шахт свідомо створюють ситуацію, коли вугілля цінується вище за життя тих, хто його видобуває. Позиція нашого комітету однозначна: керівник, який допустив трагедію з людськими жертвами, не має права залишатися на своїй посаді, хоч би які у нього були звання й заслуги. Держнаглядохоронпраці зробив офіційне подання міністру палива та енергетики України щодо відповідності займаним посадам генерального директора державного підприємства «Краснолиманська» Зіновія Пастернака, виконуючого обов’язки гендиректора ДП «Донецьквугілля» Володимира Коломойця і директора шахтоуправління «Південнодонбаська» Михайла Бугари. На цій шахті 8 грудня внаслідок спалаху метану загинуло два шахтарі, 20 перебувають в опіковому центрі. Однак її керівництво не тільки не поспішає усунути недоліки в роботі шахти, що призвели до трагедії, а й продовжує грубо порушувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці.

За великим рахунком, директорський корпус багатьох вугледобувних підприємств Донбасу зайшов у безвихідь. Ризикувати життям шахтарів вважається мало не героїзмом в інтересах держави. При цьому навіть натяк на відповідальність за свої вчинки перед законом і людьми (не кажучи вже про заслужене покарання) сприймається ними як особиста образа. Можливо, позитивні зміни в галузі слід починати саме зі зміни менталітету «вугільних генералів», які свято вірять у свою правоту, безгрішність і невідворотність природних стихій.

…Епіцентр вибуху на «Краснолиманській», де й досі пекельна температура, закритий бетонним перекриттям. Там не лише поховано таємницю великої трагедії липня 2004 року. Там — своєрідна могила двох гірняків — Г.Енукяна і C.Проніна. Нещодавно Донецький обласний суд офіційно визнав їх мертвими.

Над епіцентром, далеко в степу, було виведено так звану маркшейдерську точку. Це місце освятили. Сюди рідні шахтарів тепер приносять вінки і квіти. Навесні тут встановлять гранітний обеліск. За рахунок шахти. Що ж, граніт набагато дешевший за вугілля.