ІНГЗК — СУДОВИЙ ПОДАРУНОК

Про дива української судової системи можна писати цілі томи. Всі вже потроху звикли, що коли справа стосується справді великих грошей, то судові рішення можуть бути якими завгодно. Втім, і на такому оптимістичному тлі одне з останніх рішень Господарського суду м.Києва змогло виділитися.

Воно здивувало й людей, котрі дуже скептично ставляться до «сліпоти» вітчизняної Феміди. І річ тут навіть не в тому, що через просте рішення суду держава втратила свої права на підприємство вартістю в десятки мільйонів доларів. Це не перший і, вочевидь, не останній випадок. Зате, здається, вперше у таких масштабах було продемонстровано, що за бажання будь-який окремо взятий господарський суд може замінити діяльність майже всієї виконавчої гілки влади. Причому навіть там, де вона наївно вважала, що теж за щось відповідає.

А дарма. Схоже, сьогодні господарські суди стають головною дійовою особою з розподілу власності в нашій державі, замінюючи собою одночасно і Фонд державного майна, і Держкомісію з цінних паперів, і Антимонопольний комітет.

На відміну від яскравої і, здавалося б, надзвичайно жорстко поданої у ЗМІ політичної боротьби, у країні триває ще одна війна, менш публічна, проте на порядок жорстокіша та безкомпромісніша, ніж під куполом парламенту. І ставки, за якими грають реальні господарі цієї країни тут, набагато вищі — найсмачніші залишки того, що раніше належало державі. Втім, на відміну від піонерів приватизації, нинішні претенденти не дотримуються навіть видимих рамок пристойності, фактично отримуючи задарма те, що за інших умов коштує сотні мільйонів гривень.

Нинішніх любителів «тіньової приватизації» не надто лякає навіть доля російських олігархів, які одержали свою власність у результаті таких самих процесів і нині вибирають між явкою з повинною та не дуже затишним приміщенням, хоча його й охороняють.

В Україні ж, поки держава в особі уряду та ФДМ розмірковувала про те, як приватизувати державну акціонерну компанію «Укррудпром», що включає Інгулецький ГЗК, — частинами чи єдиним комплексом, нинішні акціонери ГЗК вирішили «не чекати біля моря погоди» й прискорити процес самотужки. Для цього вибрали випробуваний та надійний метод — додаткова емісія акцій. Суть його полягає в тому, що приватні акціонери організовують випуск акцій підприємства, який повністю й викуповують. Після цього частка «чужих» акціонерів на підприємстві зменшується пропорційно обсягу емісії.

У випадку з Інгулецьким ГЗК так зробили акціонери, дружні до російської групи «Смарт-групп», за якою стоїть російський бізнесмен Вадим Новінський. «Чужими» на цьому святковому заході виявилася Українська держава. Хоча тут теж не обійшлося без її представників: приватні акціонери знайшли чиновників Мінпромполітики, які посприяли в рішенні про випуск акцій на суму 45 млн. гривень. У результаті такої простої схеми державна частка у власності Інгулецького ГЗК зменшувалася з нинішніх 50 до 38%, а контрольним пакетом акцій заволодівали нинішні акціонери.

Та подальші події за напругою перевершили збори акціонерів. ФДМ, не погодившись із рішенням стосовно додемісії і, зокрема, із сумнівною схемою голосування представника держави, звернувся в суд із проханням скасувати рішення зборів акціонерів. Таке рішення на користь ФДМ і прийняли кілька судів, а останньою інстанцією в цьому питанні був Вищий господарський суд, який наприкінці минулого року відмовився скасувати заборону на проведення додемісії на ІнГЗК.

Здавалося б, історія вичерпана — й акціонерам Інгулецького ГЗК, а це в основному офшорні компанії, можна спокійно чекати тепер уже «офіційної» приватизації. Шанси на перемогу в них там цілком нормальні, інша річ, що тепер доведеться витратити набагато більше. Але наші «ефективні власники», які ховаються за компаніями з далеких теплих островів і латиноамериканських країн, вирішили йти до кінця, розраховуючи на свої великі зв’язки в судах та Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР).

Слід визнати, що розроблена ними комбінація була зіграна як по нотах. Так, 26 листопада 2003 року той самий Господарський суд м.Києва за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ТС Лтд» (фірма з досить заплутаним «російсько-панамським корінням») прийняв рішення, яке не лише суперечило попереднім рішенням судів, а й безпосередньо торкалося сфери повноважень виконавчої гілки влади.

Так, за рішенням суду, додемісія акцій фактично «вважається зареєстрованою», тобто фактично суд узяв на себе функції Комісії з цінних паперів, що суперечить духу цього органу державної влади, який створювався як незалежний регулятор ринку цінних паперів і, за логікою, мав бути незалежним від інших гілок влади. Усе, що залишилося зробити ДКЦПФР, відповідно до рішення суду, — це видати «свідоцтво про реєстрацію». Добре, що суд ще й саме свідоцтво не видав...

Через місяць, 25 грудня, Державна виконавча служба Голосіївського району м.Києва відкрила справу про примусове виконання рішення Господарського суду м.Києва №22/719 від 26.11.2003 року, а саме рішення мало бути виконане до 30 грудня.

Після цього події розгорталися з неймовірною для передноворічної метушні швидкістю: уже 30 грудня «боржник» (саме так визначили Держкомісію) успішно виконав рішення суду. І пішов на канікули. А після затяжних свят, за розрахунками ініціаторів комбінації, багато чого вже й забудеться...

Та й опротестувати вже прийняте рішення держкомісії набагато складніше, ніж чергове рішення суду. Щоправда, у зв’язку з рішенням суду виникає відразу кілька запитань. По-перше, якщо емісію можна було вважати «зареєстрованою», навіщо звертатися в Держкомісію з цінних паперів?

По-друге, чому в представників шановної комісії не виникло думки оскаржити рішення в суді до 30 грудня 2003 року?

У справі ІнГЗК і так чимало звільнених «за нетурботу» про державні інтереси чиновників — керівництво «Укррудпрому» капітально перетрясли. Чи йому вже все одно — повноваження закінчуються?..

Цікаво, що ФДМ сповістили про реєстрацію додемісії лише 12 січня 2004 року, тобто через два тижні після ухвалення рішення комісією. Фонд інформували, що взагалі-то ДКЦПФР проти емісії.

Важливою у проведенні додемісії ІнГЗК бачиться й підтримка приватних акціонерів комбінату послом РФ в Україні Віктором Черномирдіном. У листопаді минулого року Віктор Черномирдін навіть особисто відвідав ІнГЗК, де порекомендував російським інвесторам активніше брати участь у приватизації українських об’єктів.

Побажання непогане, проте назвати приватизацією те, що відбувається, дуже складно. Фактична втрата державного контролю над одним зі стратегічних підприємств гірничо-металургійного комплексу означає не лише зміцнення тенденції «тіньової приватизації», а й те, що нові власники (до того ж з іноземною пропискою) сировинної бази металургії зможуть диктувати свої умови нинішнім власникам металургійних підприємств країн. І умови ці будуть не обов’язково економічними...

Між іншим, виробничі потужності Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату (ГЗК) — це близько третини залізорудного концентрату України.

Зараз ФДМ підготував листи Президентові України Леоніду Кучмі, до Генеральної прокуратури, Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), ДАК «Укррудпром» із проханням не допустити проведення додаткової емісії акцій комбінату.

Голова ФДМ Михайло Чечетов оптимістично зауважив, що «до Місяця американцям буде ближче 2015 року, ніж до остаточного оформлення емісії Інгулецького ГЗК». Утім, може, хтось уже придбав місяцехід...