Женевська декларація: виклик для України

Сьогодні лунають різні оцінки вчорашньої домовленості в Женеві. Мабуть природно, що всі хотіли, щоб вона відкрила шлях до мирного розв'язання кризи, яка стала найбільшим викликом Україні за всі роки її незалежності.

На жаль, те, яким чином була досягнута ця домовленість і її зміст містять серйозні приховані загрози. Суть цих проблем, якщо стисло, зводяться до наступного.

По суті заява, прийнята за підсумками чотирьохсторонньої зустрічі в Женеві, стала діалогом про Україну, а не з Україною. Питання, які Україна мала б вирішувати через застосування внутрішніх конституційних демократичних процедур, їй нав'язуються ззовні. Відтак згода на цей документ створює для ключових міжнародних гравців правове підґрунтя для вирішення за нас того, що ми маємо самі для себе визначати. Відновлюється хибна практика XIX століття, коли долю країн і навіть кандидатури їх лідерів визначали на міжнародних конференціях.

Кожний з учасників переговорів в Женеві – крім України – отримав те, чого прагнув. Росія перевела міжнародний дискурс з кримського питання (в розрізі необхідності відновлення порушених базових норми міжнародного права) у фактичне визнання США та ЄС права Москви нав'язувати модель внутрішнього облаштування України. Фактично легітимізована її політика втручання у внутрішні справа сусідньої суверенної держави.

Адміністрація Барака Обами через цю заяву знімає для себе гостроту питання застосування справді дієвих санкцій на фоні все більш наростаючої критики з боку республіканців. На додачу, Вашингтон сподівається розблокувати діалог з Кремлем по таких важливих для себе питаннях, як Сирія, Іран та Афганістан. Європейський Союз, де немає єдності щодо відповіді на виклик російської експансії, скористався шансом в черговий раз замість рішучих дій обмежитись політичною заявою.

І де ж місце України у цій конфігурації? Висновок невтішний: ми погодились стати об'єктом, а не самостійним гравцем.

Київ мав наполягати, щоб в документі містилося хоча б опосередковане визнання наших прав на Крим, хоча б через згадування у тексті поваги до територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах. І попри те, що нібито Захід поклав на Росію відповідальність за підтримку деструктивних сил в Україні, проблема безперечної для всіх, крім російських речників, участі військових РФ в подіях на Донбасі взагалі зникла з документу.

Виходить дивна картина. Дійсно, в Україні відбувається гостре політичне протистояння між тими, хто прийшов до влади в результаті Майдану, і тими, хто користується схожими прийомами, в тому числі і силовими, для нав'язування вже свого порядку денного Південному Сходу країни. Різниця в тому, що перші отримували різного роду підтримку опосередковано, а останні спираються на пряме силове втручання сусідньої держави. При цьому Женевською заявою нав'язується концепція, згідно з якою Захід і Росія мають щодо української кризи рівний статус: кожен підтримує якусь із сторін конфлікту і кожен бере на себе зобов'язання не заохочувати до насильства, а навпаки - спонукати до діалогу.

Безумовно, українська влада вже мала би провести роззброєння всіх незаконних формувань: як в столиці і на Заході, так і на Сході. Без повернення державою монополії на забезпечення безпеки та правопорядку в Україні ми будемо вразливі до вимог, які до нас висувають ззовні і, в першу чергу, Росія.

Інтернаціоналізувати кризу, поки не вичерпані всі внутрішні можливості для її вирішення, є, щонайменше, передчасним. Там, де йдеться про прямий виклик всій системі міжнародної безпеки і базовим принципам міжнародного права, США та ЄС і так опонують і будуть далі опонувати Росії. Натомість ми маємо за будь-яких умов наполягати на своєму визначальному праві голосу у дискусіях, що стосуються наших внутрішніх справ та глибинних національних інтересів.

Децентралізація, формування збалансованого представництва всіх регіонів в уряді, компромісна мовна політика – все це не має бути предметом міжнародних переговорів. Ці та будь-які інші питання внутрішнього життя повинні вирішуватися в парламенті, уряді. Зрозуміло, із залученням уповноважених представників всіх регіонів та за підтримки авторитетних міжнародних структур, таких як, зокрема, Рада Європи та ОБСЄ.

І наостанок. Як би це не було складно в ситуації, коли частина нашої території окупована сусідньою державою, в наших інтересах шукати шляхи до прямого діалогу з Росією. Треба знаходити аргументи, які б переконували, що від продовження нинішньої лінії Москви щодо України втрачатиме сама РФ. Це, і потенційно величезні економічні втрати від застосування санкцій, остаточного знищення промислової кооперації, і, найстрашніше, те, що у відносини між двома традиційно дружніми народами штучно привноситься ворожість та відчуження. Саме ці наслідки буде найважче подолати.

Сподіватися, що Захід все вирішить з Росією за нас, означає йти дорогою, що веде до нового Мюнхену. Тоді Прага повністю поклалася на Лондон та Париж, а результат всім добре відомий. Від нас залежить, чи українська криза тільки підтвердить відомий вислів Гегеля, що історія вчить тому, що нічому не вчить.

Костянтин Грищенко, Міністр закордонних справ України (2003 – 2005, 2010 - 2012)