Танці на склі

Майя Плісецька

Олег ВЕРГЕЛІС

Чомусь особливо запам'яталися руки. Її руки. Очевидно тому, що вже був час її срібного балетного підвечір'я. І на київській оперній сцені (де вона іноді з'являлася з гастрольними проектами) вона… "ходила". У кулуарах так і казали: "Боже, як вона ходить!" Вік, на жаль, уже не дозволяв їй танцювати мазурку. Як колись у "Шопеніані". Коли кожен її стрибок, під час якого вона не те щоби летіла, а на певний час просто-таки зависала в повітрі, викликав громи-блискавки різних зал - шалений захват… А от у 1990-х із затаєним захватом казали: "Ходить по сцені, як по водній гладіні…"

Так, але як же - тоді - "танцювали" її руки! Втім, вони "танцювали" завжди. У великій формі, у балетному етюді. Це було якесь приголомшливе диво її рук.

Вони, ці руки, стирали балетні кордони, часові умовності - між її блискучим минулим і гордовито-гідним сьогоденням.

Вона й була завжди сьогоденням. Поки її руки рухалися, тріпотіли, злітали, здіймалися, приготали, оперізували, здригалися…

Ще в ранньому її "Лебединому озері" критики порівнювали її руки з брижами води, з морськими хвилями, зі змахом лебединого крила.

У паризькій газеті "Фігаро" писали: "Коли вона починає хвилеподібні рухи своїх рук, уже далі просто не розумієш - це руки її чи це крила? Чи руки її переходять у рух хвиль, якими й відпливає цей лебідь…"

В "Умираючому лебеді" Сен-Санса, в "Болеро" Равеля, власне, скрізь-скрізь ці божественні руки не те щоби жили окремим від неї пластичним життям… О ні, вони - знову й знову - чаклували, шаманили, вабили, відштовхували, приманювали, створювали "образ усередині образу". Приголомшували такими пластичними нюансами, яких ніхто ніколи не міг припустити в первозданних хореографічних сюжетах.

Раду Поклітару, переглядаючи її старі балетні записи, мені зізнався:

- Є два імені у великому балеті, які напрочуд зберегли свою актуальність у художньому плані, попри роки, моду, багато чого іншого. Це - Уланова, яка не архаїчна, оскільки попереду в неї - завжди артистка, а потім - техніка. І, природно, Вона… Є дивовижний запис - фільм-балет "Бахчисарайський фонтан". Там чітко усвідомлюєш, як же вона танцює… Коли вперше побачив цей запис, то зрозумів: сьогодні так, як вона, не танцюють. Ніхто й ніде. Бо це - геніально…

У різних балетах, коли вона танцювала, ці руки зустрічали, проводжали, оповивали - нагнітали особливий містичний транс. Ці ж руки, крім інших її виразних художніх засобів, створювали її особливий унікальний балетний стиль, який теж став міфом. За словами Жана Кокто, "для одних стиль - це дуже складний спосіб говорити дуже прості речі, а для інших стиль - це дуже простий спосіб говорити дуже складні речі". Мабуть, вона, як і інші унікальні - божественні - діви ХХ століття (світу кіно, театру чи балету), належала саме до "інших". Для яких за допомогою простого народжувалося складне. Здавалося б, її балетний стиль - легкість, божественна простота, але скільки ж складного й ускладненого, насиченого й поглибленого, недомовленого і потаємного завжди приховувала саме ця зовнішньо оманлива її балетна легкість.

Її хореографічні образи, здавалося, жили навіть не всередині певних балетних сюжетів; вони - всі ці її лебеді й сплячі красуні - жили на нічиїй території. Десь у відкритому космосі. Геть усе кружеляло навколо них, бо вона, ця діва балету, була віссю пластичного всесвіту.

У злегка гордовитому її погляді, у незмінній жіночій гідності, у феноменальних вигинах тих-таки рук - самовідчуття художньої цінності й значущості, тільки не через зовнішню позу, а через якесь внутрішнє дивовижне світіння…

У її житті, як відомо, було безліч цікавих сюжетів - Роберт Кеннеді, репресовані сталінським режимом родичі, театральний роман з Григоровичем, Родіон Щедрін, але ніщо-ніщо не переб'є саме цього її внутрішнього божественного балетного світла… Змах рук. Прагнення польоту. Прощання й всепрощення.

З іншими дівами, як відомо, іноді передусім пов'язані якісь приватні сюжети. У цієї - сюжет один, бо він магістральний: служіння мистецтву, яке не терпить суєти. І ще, повторюся, видатна людська гідність, що не дозволила їй, людині й мисткині, яка зазнала образ і ударів долі, погано говорити про батьківщину, про рідню, про колег… Її розквіт - це танець на битому склі радянської імперії, потім - уже на уламках самої імперії… Танцюючи "на склі", вона однаково літала, сприймаючи уламки за водну гладінь.

Театральний критик Кеннет Тайнен колись написав, що "мистецтво полягає в тому, щоб не бути, а здаватися, бо "здаваність" - це і є образ, а образ - це і є смисл…" У випадку з нею, мистецтво саме й полягало в тому, що "бути" і "здаватися" - нерозривні-нерозрізненні, бо вона - саме мистецтво. Вона - лебідь умираючий. Вона - білий і чорний лебідь. Вона - лебідь, що лине у височіні… Коли днями вона й полинула - туди, різні ЗМІ, ніби вжахнувшись, пригадали її цікаві висловлювання, одкровення. Тепер, коли це все читаєш, знову розумієш, що розум і мудрість людська, виявляється, можуть пластично співіснувати і з художнім генієм, який іноді межує з якоюсь потойбічною відчуженістю… Уже під завісу, кілька "принципів" і життєвих кредо (можливо, придасться комусь) від неї.

"Не упокорюйтеся, до самісінького краю не упокорюйтеся… До останньої миті боріться… Мої перемоги тільки на тому й трималися… Характер - це і є доля".

"Люди не поділяються на класи, раси, державні системи. Люди поділяються на поганих і хороших. Тільки так. Хороші - завжди виняток, подарунок неба".

"Не впевнена, що вищий прояв розуму - це доброта. Добряки бувають і набитими дурнями".

"У мистецтві байдуже "що". Найважливіше - "як". Треба, щоб дійшло до кожного, щоб душу торкало - тоді це справжнє, інакше ніяк".

"Не люблю метушні. Ні на сцені, ні в житті. Зайві слова непотрібні. Все життя люблю нове, все життя дивлюся в майбутнє. Мені завжди цікаво…"

Так казала вона, велика балерина Майя Плісецька (1925–2015).