Прифронтові будні

Слов'янськ, Краматорськ, Красноармійськ, Авдіївка, Піски, Сєверодонецьк, Семенівка, Костянтинівка, Кремінна, Попасна, селища Миронівське, Золоте... Про більшість цих населених пунктів ще півтора року тому я й не чула. А тепер майже два місяці живу між ними, досліджуючи тему захисту прав дітей в умовах збройного конфлікту. Парадокс: війни в Донбасі офіційно немає, а діти війни - є...

Поїздки прифронтовими містами Сходу України подарували мені, уродженці Карпат, яка півжиття прожила в Києві, десятки зустрічей із людьми - великими й маленькими, хорошими, світлими й неоднозначними. У кожного з них - свої історія, біль, радість і надії. Навіть у нелюдських умовах люди залишаються людьми. Вони бояться, ненавидять, люблять, сподіваються, страждають... і знову люблять. Мені неважко було знаходити спільну мову з місцевими жителями. Але несправедливе "нацик" на адресу наших солдатів, зізнаюся, краяло серце...

Весь цей час я записувала те, що бачила. Не могла не писати. Рано чи пізно війна закінчиться, але не можна забувати, якою дорогою ціною нам дається свобода...

* * *

- Коли стріляли, я ховалася в підвалі. А ти де? - запитала мене шестирічна Віка. - Ніде. У моєму місті не стріляли. - Чому?...

* * *

Сьогодні спільно з волонтерами та психологами була в смт Миронівське - за 6 км від лінії вогню і за 15 км - від Дебальцевого.

Потужні вибухи чути постійно. Але на вулицях - люди, у школі - заняття, у центрі - бабуся продає картоплю й редьку.

Проїжджаємо зону, яка повністю прострілюється, - відкрите поле. Там пасуться корови, а люди обробляють землю. Стріляють за лічені кілометри з боку Дебальцевого. А виходу іншого немає...

На крайньому блокпосту пропускати не хотіли. Мовляв, уночі диверсійна група "ДНР" прорвалася, і тепер триває переслідування.

- У нас диверсія. Вибачте, вимушені заходи. 6 поранених, один убитий...

- Розуміємо. Але нам треба. У нас там хліб, дитяче харчування. Нас чекають.

- Ну дивіться...

* * *

Оселилася в центрі для переселенців, як і всі звичайні переселенці. Тільки я тут - волонтер із Києва, а не як мої сусіди - біженці з Горлівки, Пісків, Макіївки.

Сьогодні чергувала по кухні. З 5.30 ранку по 20.00. Це умова проживання в центрі - підпорядковуватися правилам. А вони прості: чіткий розпорядок дня, позмінні чергування на кухні та в санчастині, нескладна робота на вулиці, гігієна й підтримання порядку. Плюс молитва (центр від протестантської церкви "Добра звістка").

За приготуванням 20 літрів супу та бідонів картоплі відволікаєшся від думок про безвихідь цих людей. Вони бідні й розорені, не можуть найняти квартиру, тут немає ніякої роботи. У них було просте і невибагливе життя там, а тут сидять на гуманітарці, не маючи навіть особистої чашки. І діти, діти...

…Ми разом готували сніданок. Вона - за "ДНР", а я - за Україну.

Зараз вона пече для нас торт. Її чоловік зайшов до нас у кухню й сказав, що американці вже тут "шастають", і Росія риє окопи. Йому телефонував брат із Росії.

…Її будинок розгромлений, а їй уже далеко за 50. Їй байдужа Україна. У неї немає домівки. І це - страшна для мене правда. Бо я знаю: програми щодо житла для переселенців - ще сумніша реальність. Їх просто-на-просто немає.

…Та яка різниця? Головне - щоб не стріляли: популярна думка. Але тут багато проукраїнськи налаштованих. Сьогодні ми молилися за Україну українською мовою! Взялися за руки. Може, це допоможе?

* * *

Коли тобі здається, що діти-переселенці із зони бойових дій уже все забули, нормально сплять, є апетит, є інтерес до гри; коли здається, що після двох місяців у тихому й мирному Слов'янську війна для маленької дитини, яка сприймає світ через ігри, вже в минулому, - ти раптом бачиш, як трирічний син твоїх сусідів по центру для переселенців кидається на руки до тата з криками: "Стріляють, стріляють!" Насправді ж за вікном - просто сильний грім і гроза.

Не думала, що таке побачу. Здавалося б, усе вже має забутися. Але ні. Війна назавжди залишиться частиною їхнього дитинства.

* * *

- Донецьк обстріляли по повній програмі... С..ки, скотини! - істерично верещить жінка на вулиці Краматорська.

Товариш мені казав, що Інтернет переповнений повідомленнями про обстріли Донецька. Я за цим не стежила. Дізналася щойно... Вона вилетіла з під'їзду. Огрубілими руками, які ніколи не знали манікюру, закривала обличчя, мокре від сліз, і верещала. До неї підійшла, напевно, подруга. Проклинала всіх. Як вона переживе цю неділю, не знаю...

* * *

А запах... Його не передати. По-домашньому так - 35 порцій. Тьотя Лєна смажить дуже смачні котлети. Душевна й добра жінка. Але наших солдатів не любить. І цього не виправити. Її будинок розбомбили. Вона каже, що вони грабують і "навіть двері цуплять, не те що все цінне".

У мені переплітаються сотні емоцій. Але все-таки я щаслива, що не любити тьотю Лєну в мене не виходить. Хоча знаю: вчора ті ж таки солдати, яких вона сильно не любить, везли в розбомблене село ліки її односельчанці. І що щодня котрась дитина за сотні кілометрів звідси дізнається, що її батька тяжко поранили в боях у тому ж таки селі.

Тут багато різних правд. Тут кожна людина - зі своїм мішком горя. І роздати його нікому. Хіба що ось так, на чужій кухні - за смаженням котлет чужим людям, в одязі з гуманітарки. Заповнювати порожнечу й радіти, що котлети вдалися. Недовго радіти...

* * *

- Як передаси ліки, клацни, будь ласка.

- Кого клацнути?

- Ну сфотографуй бабусю.

- Ти уточнюй, а то так можна когось клацнути.

Обов'язково треба все уточнювати в розмові з солдатом...

* * *

Здавалося б, барбовал, валеріана, альмагель і т.д. - у кожній аптеці. Але для цієї бабусі ми передавали їх майже тиждень. Бо це - у Піски. В неї "на руках" дорослий син - інвалід I групи. Сама стара й слабка. Без сина не поїде, з ним - непід'ємна.

Пам'ятаю її очі. Вона плакала. Коли ми віддали їй ліки та хліб, плакала невтримно.

* * *

Звідси до Донецька - якихось 50 км, півгодини їзди. От би сісти в рейсовий автобус, вони тут ходять регулярно. Вже третій оголосили. Не можна. Окупація. Це дивне відчуття: чути оголошення про посадку в автобус у паралельну для тебе реальність. На кожному автовокзалі - багато рейсів на Донецьк. Люди їздять сюди. Всі вже звикли.

І найболючіше: тут є досить багато тих, хто, бачачи всю руйнівну силу сепаратистських рухів, живучи в Красноармійську, який не постраждав від обстрілів і не переживав тривалої окупації, все ще чекає "ополченців"... Здається, комусь бракує гострих відчуттів. Наприклад, м'яса втридорога. Спрямували б свою енергію на впорядкування кімнати матері та дитини на вокзалі. Я так і не зрозуміла, де вона.

* * *

У Попасній у мене з'явився новий товариш - Сергій. Цей другокласник пережив бойові дії влітку, окупацію - восени, реальну війну - взимку. Ми з ним, як нормальні жителі зони АТО, ходили вулицями й збирали осколки. Точніше, він і збирав, і розповідав, і показував. Сергій розрізняє міни і Гради. Вони з братом ретельно вивчили й дослідили місця, куди поцілили з важкого озброєння. Діти війни...

За кілька кілометрів звідси - окуповане місто Первомайськ. Там залишилися його мама й тато. Розділена лінією вогню сім'я...

Усім серцем полюбила цього хлопчика. Сьогодні ми разом ішли зі школи. Я його зустрічала після уроків. Він показав мені їхню секретну "точку", де вони збираються з друзями, - куточок на одному з розбомблених приватних дворів. Малювали, їли, пили, розмовляли, гуляли. Такого ніколи не сплануєш. Такі зустрічі не випадкові. І не в тому річ, що йому бракує друзів або мами, і він тягнеться до інших. Та й я зустрічаю щодня десятки дітей. Просто інколи трапляється хтось, особливо милий серцю, і відразу знаходиш спільну мову.

- Ти обіцяєш мені не піднімати з землі підозрілих незрозумілих предметів? Та й взагалі, поменше всякого брати, від гріха подалі...

- Обіцяю. І ти мені пообіцяй!

- Обіцяю. А ти обіцяєш не розмовляти з незнайомцями на вулиці й нікуди з ними не ходити?

- Так. А ти?

- Обіцяю.

- Лєн, ти як моя мама...

- А де твоя мама?

- У Первомайську.

- Їй не страшно там?

- Ні. Вона в мене смілива.

- А хочеш, я тобі щось на пам'ять про себе залишу?

- Звісно, давай.

- А що?

- Ну подумай.

- О! А давай я тобі назбираю осколків. Їх тут багато. А в Первомайську так взагалі - на вулиці стільки патронів!

- Ну давай.

- А ти забереш їх із собою. На пам'ять про мене.

- Гаразд. Сергійку, мені треба нагодувати обідом своїх друзів, і поїдемо назад, у Слов'янськ.

- Що, вже? Так скоро...

- Ну я ж казала, що тільки два дні тут.

- А давай ти покладеш їм великі порції, щоб вони їли до вечора...

- ...

- А коли ти приїдеш?

- Скоро.

Скоро. Наразі читаю в соцмережах: "За сукупністю інформації, якою володію, тери готують наступ на Артемівськ і Попасну. Це очевидно".

У Попасній теж чула розмови, що знову будуть стріляти, бомбити, брати, здавати... Напруга страшна.

І я вам скажу: краще не їздити туди, не знайомитися з Сергійком, не знати його брата, не мати там друзів і знайомих, бо майже фізично відчуваєш, як більшає сивого волосся на голові. І вдіяти нічого не можеш. Хіба сподіватися на Бога. Якийсь кошмар в уповільненій зйомці.

* * *

Війна і мир. У центральному парку Маріуполя повно дітей та дорослих. Доміно, пісні на лавках... За моєю спиною бабці затягли "Мамину вишню в саду", а ще співали "Пане полковнику, мій синьоокий..", "Ой ти, Галю...", ну й російські якісь. Уже годину щось сильно гримить. Кажуть, у Широкіному. За 20 км звідси, чути дуже. Після десятої збилася з ліку. По-моєму, я єдина, хто звертає на це увагу.

* * *

Коли ми були у Станиці Луганській кілька днів тому, нас запевняли, що люди змінилися на краще й хочуть лише миру. Я повірила, бо взагалі вірю в добро, у людей, у краще. А потім ми сиділи вдома в однієї багатодітної сім'ї, гралися з дітьми, їли паску, яку спекла господиня. А на наших машинах прокололи колеса...

Доки водії їх міняли, до нас підійшов сусід. Казав, що земля ця - "казачяя". Складно все тут...

* * *

26 січня він їхав у справах із Горлівки до Єнакієвого. Почався обстріл. Хутко вискочивши з авто, сховався за бетонними блоками, які стояли літерою П прямо скраю дороги. Пощастило знайти укриття. Разом із ним туди побігли пасажири з інших машин. Серед них був семирічний хлопчик. Він дуже плакав, захлинаючись від сліз, і кричав: "Мене вб'ють! Я помру!". Його мама та інші жінки безперервно на повний голос молилися. Так вони просиділи під обстрілом 15 хвилин. І ще 30 хвилин - після. Потім розійшлися по машинах і повернулися додому. Вже ніхто нікуди не їхав у справах.

(Історія з автобуса "Слов'янськ-Маріуполь")

* * *

Я про це знала, однак зворушує неймовірно. Зустрічаю тут багато своїх земляків-галичан. Не тільки в Маріуполі, а й в інших гарячих точках. На блокпосту під Лисичанськом нас привітав солдат: "Христос Воскрес!" І стало так добре на душі. Ми, львівські, так вітаємося навіть через тиждень-три після Великодня. І не потрібно було уточнювати, звідки ми.

У Пісках свого земляка, 19-річного солдата, я впізнала з акценту. Старий Самбір, Сокольники, Східниця, Золочів, - усі мої земляки захищають свій народ тут, на Донбасі. Це така відповідальність, коли через тебе передають вітання дружині, дітям...

І хоча ми тут з нашими хлопцями зустрічаємося через війну, ми тут - щоб жити. Це наше життя таке. І це моя мить. Я її люблю. І нікому не віддам.

* * *

Узбіччям ішов хлопець із відром. Точно хлопець, точно йде, точно з відром - переконувала я себе. Бо це були Піски. Майже зрівняне з землею село. І лінією фронту неспішно йшов 15-річний хлопець, тримаючи в руках відро, на дні якого - кілька картоплин.

Дитяче населення цього передмістя Донецька на сьогодні - один 15-річний підліток. Сказав, що ніколи й нізащо не залишить рідне село...

* * *

Сьогодні - у Станиці Луганській. Розмовляю по телефону з близькою людиною, місцевою.

- О, - кажу, - град пішов.

- Тобто?

- Ну град іде.

- Звідки?

- Тобто?

- Ну, з неба град чи стріляють?

- З неба...

Градом обстріляли Станицю в суботу. А сьогодні було тихо. Ішов дощ із градом. Тільки десь за обрієм гриміло.

* * *

Піски на вигляд - як масштабна декорація до фільму-катастрофи. Усе розбомблене, перемелена гусеницями танків земля, мертві двори...

Жило собі село під Донецьком, а стало лінією фронту. Війна вигнала людей із будинків. Ми їхали абсолютно порожньою вулицею навмання, шукали дитину. Навіть якби була сонячна погода, мертві двори однак дихали б холодом. За 2 км - аеропорт. Там живуть люди. Кілька десятків. Навіть якщо ви їх не бачите, про це буде написано на паркані.

* * *

Авдіївка. Наташа робить уроки. Вона ходить до школи. Школа відкрита, але Наташа в класі - одна. І її старша сестра - одна в класі. Всі однокласники роз'їхалися.

* * *

- А хто це тут зі Львівської області? - запитує солдат на блокпосту під Попасною, дивлячись у мій паспорт.

- Я, - відповідаю з глибини нашого буса.

- Земляки, я з Сокільників Пустомитівського району, - каже всміхаючись.

Їм тут непросто. У першому ж магазині продавщиця називає Нацгвардію нациками і просить їх не бомбити. "Що ви тут знімаєте? Як тільки тут телебачення з'являється, то нас відразу бомблять. Що, Росія в усьому винна? Бузину вбили - знову Росія винна? Ми за те, щоб жити в Україні. Але заберіть армію. Навіщо вони тут? Як так можна - бомбити свій народ?" - каже вона.

Я не знаю, чим себе мотивують солдати - стояти на смерть за людей, котрі тебе проклинають. Пустомитівський район майже під Польщею. Закинуло солдата... Велика наша Україна. І неймовірної сили народ.

* * *

Пройшли порожніми вулицями Попасної. Хоча й весна надворі, хоча й канікули скоро, а людей на вулицях немає. "Вийдеш із подружками після школи у двір?" - запитую в дівчинки на вулиці. "Ні, мало що..." - каже дитина. Мало що - означає "щось може прилетіти".

...Все-таки прилетіло. На дитячому майданчику в Авдіївці поранило хлопчика. У селищі Луганському в будинку зачепило осколком малюка...

* * *

Дві найбільш масові хвилі евакуації були минулого літа і цієї зими. Сьогодні більшість жителів повернулися додому. У покришені снарядами будинки потихеньку повертається життя, яке, правда, й життям назвати не можна. Мабуть, більше вбиває невизначеність. Смертельна втома, звикнути до якої, як до гуркоту важкої артилерії, неможливо. Рік війни. Снаряд убиває швидко. А втома від постійного очікування "повернення війни", від туги за рідними, які залишилися "там", на окупованій території, від страху щодня відпускати свою дитину до школи за 5 км від фронту - все це вбиває повільно.

У дворі двоповерхівки копирсається бабуся. Її квартиру рознесло прямим влученням снаряда. Завали вже акуратно розібрані, каміння й цегла складені біля гаражів, на грядках посаджені тюльпани, у квартирі поруч живуть люди. Життя триває...

В усьому цьому безглуздому кошмарі неодмінно почуєш прокльони президентові. Я за своє життя не чула стільки страшних прокльонів жодному президенту, як тут. Найбільше їх ображає, що "свої по своїх стріляють". І якщо президент далеко, то солдати - тут, у Попасній. Беруть усе на себе.

Перемішалися в одному місті місцеві та люди з різних куточків України. Їх усіх життя примушує звикати до ненависті. І по-справжньому, Богом, а не людьми, будуть прокляті ті, хто перемішав цих людей в одному, здається, бездонному котлі жорстокості та страху. А поки що, коли виживеш, врятуєшся - добре. Ні - дедалі менше людей, котрі тобі поспівчувають.

* * *

Сім років Каріна з чоловіком молили і просилив Бога дитину. Чекали. Вагітніла - викидень. Знову чекали - і знову викидень. Знову й знову. Вона ще молода - 30 немає. Вірила, що одного разу все-таки пригорне до серця свого малюка, такого бажаного й вимоленого. І точно не думала, що станеться це під вибухи снарядів.

Коли Попасна горіла під обстрілами в січні-лютому, їхній крихітці було всього два місяці. Вони лежали у ванній і власними тілами закривали новонароджену. Боялися придушити й не вберегти. Не було їх, не було їхніх життів, була тільки крихітна істота, яка повинна жити. Інакше й бути не могло...

Їхня квартира - одна з небагатьох, уцілілих у цьому будинку. Навколо - війна, але, переступивши поріг їхньої квартири, впираєшся поглядом у напис на всю стіну: "Спасибо за дочь. Муж". Вони так чекали. Тільки б не втратити...

* * *

Так приємно бачити стрічку Фейсбуку, що ряхтить фотками вишиванок із Києва. У мене ж все ще "київська" стрічка. Я знаю, який Київ патріотичний. Навіть якби ніхто не вдяг вишиванку.

Але я не могла навіть подумати, яка маса людей у Слов'янську просто перечікує, сподіваючись на повернення "ополченців". Знімати рожеві окуляри - перша порада всім, хто приїжджає на день-два з Києва. Ось і колега з Красноармійська ділиться: "Хочете дізнатися, скільки проукраїнських людей живе в містах Донецької області? Вдягніть вишиванку і прогуляйтеся вулицями самі. Відчуйте спиною настрої жителів цих міст. І вам усе стане зрозуміло"...

* * *

Сьогодні дивилася відео, як "новороси" посвячували в піонери школярів із Макіївки. А вранці до мене підбіг маленький сусід із центру й подарував синьо-жовтий браслетик. Він теж із Макіївки...

Діти дивляться на дорослих, шукають собі авторитетів. Вони неодмінно нам повірять, якщо це буде з любов'ю. І підуть за нами. Не можна залишати дітей ленінським бабусям...

* * *

У суботу я повернулася з-під Дебальцевого, і мене запитали: "Які враження"? Спочатку я взагалі не зрозуміла запитання, а потім стало страшно: я звикла до війни. Немає "вражень". Картинки розбомблених будинків, танків та іншої техніки, солдати, зброя - все це так звично. Людина до всього може пристосуватися.

Пам'ятаю, як ішла Майданом наступного дня після розстрілів, і в мене підкошувалися ноги. На асфальті все ще була кров. Неможливо було вмістити в голові весь жах тих днів і ночей. Тепер здається, що то було своєрідним щепленням від страху крові, смерті, людських страждань. Тут кров'ю залите все. Її не видно, але вона є. Тикни пальцем у будь-який двір - і там буде людське горе. Заговори з будь-яким солдатом - і почуєш про смерть товариша. Розгромлені будинки так і стоять по півроку й більше. Око звикає, але це обман. На серці однак залишаються тріщини. Мені соромно, що я навіть не відразу згадала історію розгромленого будинку позаду мене. Їх стільки - цих історій...

Узимку, коли під Дебальцевим точилися жорстокі бої, в коридорі цього будинку спала школярка. Земля здригалася від важкої артилерії. Обстріли зазвичай перечікують у коридорах чи у ваннах. Подругам перечекати вдалося. Їй - ні. Прийшла до тями вже в реанімації. Витягли з-під завалів, ледве врятували, прооперували. Але період реабілітації триватиме довго...

Не треба забувати про це писати. Не можна забувати, якою дорогою ціною нам дається свобода...