Підтримати
Одна з експертів у сфері захисту прав дітей два-три тижні тому написала в соцмережах, що навіть якби вона раптом заплуталася в календарі, то зі стрімкого збільшення кількості дзвінків від журналістів з проханням дати коментар, відразу зрозуміла б: наближається 1 червня - Міжнародний день захисту дітей.
День, коли всі раптом згадують про те, що в країні є діти. Причому не тільки свої, благополучні, для яких люблячі батьки готові майже на все. А й чужі, яких ніби й не буває. Напевно, тому, що вони завжди десь далеко - чи то в інтернатах, чи то на Сході України, під обстрілами, чи то деінде. Своїми вони стають на коротку мить свята, коли державні дядечки й тітоньки розпочинають паломництво в місця дитячих страждань і несвободи; "любити" дітей у мікрофони й на камери, називаючи їх "нашим майбутнім", яке завжди так і залишається в майбутньому. Адже ця невідомо ким і коли вигадана хитра словесна конструкція дозволяє забути про те, що діти - все-таки не янголи, які в точно призначений згори час красиво спустяться до нас з небес. Вони живуть тут і тепер, і в них є проблеми, вирішення яких вимагає від нас, дорослих, щоденних уваги й турботи.
Позначити п'ять ключових завдань/викликів у сфері захисту прав дітей в Україні, шлях їх вирішення, а також те, що робить (повинна робити) у цьому напрямку держава, ми попросили експертів з ЮНІСЕФ і громадських організацій, а також з департаменту захисту прав дітей і всиновлення при Мінсоцполітики.
Останні надіслали до редакції святковий звіт на дев'яти сторінках з офіційною статистикою, що вселяє оптимізм необізнаним із темою людям. Повністю ознайомитися з ним можна на сайті DT.UA.
А тут наведемо лише п'ять ключових завдань держполітики у сфері захисту прав дітей в Україні за версією департаменту захисту прав дітей.
1. Деінституціалізація виховання дітей в Україні.
2. Збереження сімейного середовища для дитини і запобігання вилученню дитини з сім'ї.
3. Розвиток і підтримка сімейних форм виховання.
4. Забезпечення соціального захисту дітей в умовах збройного конфлікту.
5. Захист житлових і майнових прав дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки.
Відповіді інших експертів, по суті, є оцінкою того, наскільки держава правильно бачить завдання, зокрема за пріоритетністю, і наскільки добре вона з ними справляється.
Джованна Барберіс, голова представництва ЮНІСЕФ в Україні:
1. Допомога дітям, що постраждали від конфлікту на Сході України. За даними ЮНІСЕФ, понад 200 тисяч дітей (тобто кожна четверта дитина у двох областях на Сході країни) потребують термінової та постійної психосоціальної підтримки для подолання травм, зазнаних внаслідок конфлікту, що триває понад три роки.
Торік ЮНІСЕФ надав таку допомогу близько 200 тисячам дітей - через громадські центри захисту, мобільні бригади, вчителів і шкільних психологів. Батьки, вчителі, директори шкіл і шкільні психологи продовжують повідомляти про разючі зміни в поведінці дітей, зокрема молодших - до трьох років. У них спостерігаються високий рівень тривожності, нічне нетримання сечі й кошмари, агресивна поведінка й відстороненість від життя своїх сімей і громад.
Більшість зі згаданих 200 тисяч дітей не отримують належної психосоціальної допомоги. Послуги для них не покривають усіх потреб і недостатньо фінансуються. Соцпрацівники, психологи й спеціально підготовлені вчителі працюють практично цілодобово. Однак зважаючи на те, що конфлікт триває, є потреба в додаткових ресурсах.
2. Впровадження системи раннього втручання може допомогти майже 250 тисячам дітей з ризиком або затримками розвитку. Раннє втручання - це міждисциплінарна сімейно-центрована комплексна допомога сім'ї з дитиною (від народження до чотирьох років), що має інвалідність, порушення розвитку або ризик їх виникнення. Така система підтримує всю сім'ю, даючи їй навички, необхідні для забезпечення найліпших умов для збереження здоров'я дитини, її розвитку й освіти. Це допомагає запобігти прогресуванню розладів та інституціалізації дітей. Завдяки ранньому втручанню, діти й батьки опановують знання й навички, які дозволяють їм ефективно інтегруватися в громади, а дитині - зростати в сім'ї.
У квітні ц.р. уряд України підтримав ініціативу ЮНІСЕФ і Всеукраїнського громадського об'єднання "Національна асамблея людей з інвалідністю України" з упровадження національної платформи раннього втручання, яка будуватиме діалог між громадянським суспільством і урядом щодо системного підходу до послуг раннього втручання в Україні. Ми сподіваємося на побудову ефективної державної системи надання послуг підтримки й запобігання розвитку розладів у дітей.
3. Потреба реформувати систему освіти стала особливо невідкладною в умовах конфлікту, що триває.
Понад 740 шкіл (кожна п'ята у постраждалих районах) було зруйновано або пошкоджено. ЮНІСЕФ бере участь у реформуванні загальної середньої освіти "Нова українська школа" 2017–2020. Ми надаємо технічну підтримку в створенні нового змісту освіти, орієнтованого на формування ключових компетенцій для життя, так званих життєвих навичок.
ЮНІСЕФ також працює на Сході України для впровадження концепції "Безпечна школа" - як сприятливого середовища для розвитку дитини й захисту її від насильства й булінгу.
Крім того, у східних регіонах ми підтримуємо місцеві департаменти освіти, відбудовуємо школи і збільшуємо кількість місць у дошкільних та шкільних навчальних закладах.
4. Поліпшення якості й ефективності медичних послуг. Реформа охорони здоров'я, що нині відбувається, потребує широкої політичної й громадської підтримки і має завершитися якнайшвидше. ЮНІСЕФ надає тривалу експертну підтримку сектору охорони здоров'я. Ми також закуповуємо вакцини й препарати для ВІЛ-терапії на замовлення МОЗ, працюємо над підвищенням знань і навичок сучасних практик серед керівників сфери охорони здоров'я та медпрацівників; підвищуємо рівень знання щодо вакцинації серед батьків. Торік Україна мала один з найнижчих показників імунізації у світі. Спалахи поліомієліту в 2015–2016 рр. і нинішня ситуація з кором неприйнятні, і їм можна було б запобігти, підвищивши рівень імунізації.
5. Зміцнення захисту прав дітей, що перебувають у конфлікті з законом, - також один з головних пріоритетів ЮНІСЕФ в Україні. Ухваливши Стратегію прав людини в 2015 р., уряд України взяв на себе зобов'язання створити ефективну, що відповідає міжнародним стандартам, систему правосуддя для дітей. Ця система повинна містити ефективні механізми ресоціалізації й реабілітації дітей, які перебувають у конфлікті з законом; забезпечувати, щоб кожне рішення, ухвалене щодо дітей, відповідало найкращим інтересам дитини і враховувало її думку.
24 червня Кабмін затвердив міжвідомчу координаційну раду з питань правосуддя щодо дітей. Це результат багаторічного співробітництва між ЮНІСЕФ і урядом України, зокрема Мін'юстом. У координаційної ради попереду чимало складних завдань, таких як розробка стратегії запобігання злочинності, закону про справедливість для дітей і створення різноманітних механізмів і підходів у відновному правосудді.
Хоча пріоритетом сьогодні є діти, які перебувають у конфлікті з законом, усі уразливі діти мають право на захист, зокрема постраждалі в результаті конфлікту, позбавлені батьківської опіки, постраждалі від насильства й жорстокого поводження, діти з інвалідністю.
Дар'я Касьянова, національний програмний директор "SOS Дитячі села - Україна":
1. Я почну з того, що болить, - зі Сходу України й війни. Як на мене, крім самої війни, перебування дітей на неконтрольованих територіях, у сірих зонах, де небезпечно, нині є величезна проблема нескоординованості дій міжнародних і українських громадських організацій, а також держави у сфері надання послуг. З одного боку, організації надають колосальні фінансові, людські й сервісні ресурси. З іншого - абсолютно відсутній механізм, який дозволяв би оцінити потреби й структурувати цю допомогу: хто й чого саме потребує, хто надає послуги, і наскільки вони якісні. Величезний потік ресурсів абсолютно не контролюється, не моніториться і не координується.
Людей на місцях навчають, але куди зникає або подінеться потім цей підготовлений персонал - незрозуміло. Немає жодної системи, яка дозволила б вибудувати ефективну роботу після війни, коли така підтримка буде ще потрібніша, ніж зараз.
Наприклад, про трагедію в Авдіївці, коли в результаті обстрілу сиротами залишилися дві дівчинки (їхні мами загинули), написали всі ЗМІ й усі чиновники на своїх сторінках у соцмережах. Але за два тижні дітям усе ще не надали першої психологічної допомоги. Попри те, що психологи начебто масово працюють на Сході України, про що звітують і міжнародні, й громадські організації, тих, хто має досвід роботи з такими складними випадками, небагато. Дівчаткам потрібна тривала допомога - і щодо роботи з травмою війни, і у зв'язку із втратою рідних тощо. Тепер долучилися психологи з громадської організації "Промир". Однак у "Промиру" не так багато ресурсів, щоб постійно їздити в Авдіївку. Вони працюють у Слов'янську й Святогірську, де теж є чимало людей, які потребують їхньої допомоги.
А в Авдіївці немає навіть базових фахівців - дитячого окуліста, невропатолога. На все місто - всього три-чотири педіатри. При цьому під обстрілами працюють школи, діти займаються танцями, ходять до музичної школи. Така от паралельна реальність…
На національному рівні має бути координатор, який не просто збирав би інформацію статично, а й міг би її аналізувати і проводити моніторингові візити. У цьому могли б допомогти громадські організації.
2. Децентралізація. Цей процес активно розпочався в різних регіонах, районах, громадах, але теми дітей у ньому немає. Діти залишилися в дитсадках, школах, однак сфера захисту їхніх прав, прав сімей з дітьми випала. І якщо, приміром, голові ОТГ доведеться вибирати - спрямувати кошти на дорогу до лікарні чи на розвиток сервісу з профілактики сирітства, то я дуже сумніваюся, що він надасть перевагу другому. Не можна віддавати все на відкуп місцевій владі, громадам. Треба постійно нагадувати про те, що соціальна робота з сім'єю і дитиною має бути обов'язковою. Це проблема, про яку потрібно думати сьогодні, органічно вбудовувати, бо інакше
3. Деінституціалізація не розпочнеться. Ці процеси взаємозалежні. Система реформування інституціонального відходу передбачає розвиток послуг у громаді. А для цього потрібно на щось орієнтуватися, чітко розуміти, які потреби мають сім'ї і діти, які в них проживають. На жаль, нині процеси децентралізації і деінституціалізації розглядаються окремо. І поки не буде розуміння, що між ними є чіткі причинно-наслідкові зв'язки, деінституціалізація викликатиме неприйняття по всій країні.
4. Сімейні форми виховання й інтернати. В інтернатах України перебувають 104 тисячі дітей, 90 тисяч з яких мають батьків, не позбавлених батьківських прав. Чому це так? Звідки й що це за діти? Чи є можливість підтримати їх і повернути в біологічні сім'ї, і якщо немає, то чому ці діти роками перебувають в інтернатах без статусу, чому не працюють суди?
Система прихованого сирітства зростає, і оскільки немає альтернатив, немає підтримки сімейних форм виховання (прийомних сімей і ДБСТ), дітей в інтернатних закладах знову більшає. Чому діти потрапляють туди, і як зробити так, щоб їх улаштовували в прийомні сім'ї, під опіку тощо, мені здається, це зараз велика проблема, дуже актуальна й пов'язана з процесами децентралізації й деінституціалізації.
5. Відносини громадських організацій і держави. Попри те, що весь цей час у деяких ситуаціях громадські організації перебирали на себе функції держави, намагаючись вирішити проблеми, іноді виникає відчуття, що свою допомогу, апробовані нами в Україні практики у сфері забезпечення захисту прав дітей ми нав'язуємо. Ми не відчуваємо запиту. А хотілося б, щоб між державою і громадськими організаціями були, наскільки це можливо, рівноправні партнерські відносини. Щоб був діалог, і щоб найліпші практики ми шукали вже не за межами, а всередині України, бо вони є. Тоді, мені здається, всі задекларовані зміни й реформи відбувалися б набагато швидше, ефективніше, і кожен усвідомлював би свою відповідальність за інтереси конкретної дитини.
На жаль, поки що цього немає. Зараз процес трохи поліпшився. Сподіваюся, не тому, що День захисту дітей і потрібно підігнати документи для святкової звітності.
Людмила Волинець, експерт у сфері захисту прав дітей:
1. Неправдива статистика. Багато неправди й вигадок, коли бажане видається за реальне.
Наприклад, країна не знає кількості загиблих внаслідок війни дітей. Уже рік тиражують інформацію, що загинуло 68 дітей і поранено 123. Усі правозахисні організації стверджують, що цих дітей мінімум утричі більше.
Згідно з офіційною статистикою, дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки в Україні поменшало на 20 тисяч порівняно з останнім довоєнним роком, хоча, за логікою, їх побільшало.
МВС оптимістично заявляє про зменшення дитячої злочинності, порівнюючи при цьому цифри 2012–2013 рр. з усіма подальшими, вже не враховуючи окупованих і тимчасово не підконтрольних Україні територій.
Статистика щодо дітей, які стали жертвами злочинних дій, або проблемна, або не ведеться взагалі.
Таких прикладів можна навести багато. Не маючи достовірної статистики, неможливо правильно планувати подальші дії. Наприклад, у концепції Національного плану дій воєнного аспекту, що значно погіршує становище дітей, узагалі торкнулися лише по дотичній. Хоча на найближчі п'ять років, як мені здається, це буде визначальним.
2. Відсутність досліджень щодо зміни соціальних явищ: їх суті й проявів.
Наприклад, ми не знаємо, скільки дітей сьогодні перебуває в стані бездоглядності й безпритульності. У середині 1990-х це явище було наслідком процесів, що відбувалися після відокремлення України від СРСР: соціально-економічних проблем, розгубленості сімей тощо. Сьогодні - це, зокрема, наслідки війни й зубожіння населення. Але, на жаль, ніхто не говорить про те, що це явище є, не проводиться досліджень. А немає досліджень - немає роботи з реального подолання їх причин, зокрема законодавчої.
3. Багато законодавчого спаму - норма заради норми. Нові норми між собою не взаємопов'язані, погано поєднуються в долі дитини, їх виконання нелогічне в діях держслужбовців.
Коли виникає парламентська криза, то зазвичай вносять законопроекти щодо дітей. У результаті ухвалюють норми, які практично нічого не змінюють і не вирішують. Наприклад, нещодавно ухвалили норму про взяття дітей на житловий облік у тих регіонах, де вони зареєстровані як ВПО. Чудова норма! Але якщо врахувати, що будівництво державного житла в країні зведено практично до нуля, кошти на придбання комерційного житла в бюджет не закладають, а в житловій черзі стоїть величезна кількість людей, зокрема пільгових категорій, то перспектива для цих дітей отримати житло видається доволі туманною.
Багато всіляких вказівок і методичних листів, що суперечать законодавству, активізувалося "телефонне право"…
Наприклад, Мінсоцполітики нині активно пише листи про те, як визначати місце походження позбавленої батьківської опіки дитини або сироти. Часто такі листи ґрунтуються не на тому, як це визначено законом, а на підставі міркувань держслужбовця високого рівня з цього приводу. Це призводить до того, що діти втрачають право на статус позбавлених батьківської опіки, їх не включають до бази даних, а отже, надалі вони не можуть отримувати виплати від держави.
4. Керівництво Мінсоцполітики пишається результатами, але не поважає співробітників, які їх приносять, - тяжіє до каральних заходів.
Мало не двічі на місяць ВР ухвалює той чи інший закон з додатковими функціями для органів опіки та піклування. На папері все виглядає прекрасно. Однак на місцях органи опіки та піклування - це служби у справах дітей як структурний підрозділ, який розглядає і готує ці питання. Їхнє кадрове забезпечення - менше ніж 70% від передбаченого законодавством. Фактично в багатьох місцях ці служби скорочено до того мінімуму, коли вони втрачають здатність діяти. Особливо в умовах постійного збільшення функцій. Законодавець зобов'язаний розглядати ситуацію до самого низу - чи є кому взагалі виконувати цю функцію. Інакше все це зависне на рівні відсутності виконавця.
При цьому Кабмін готується внести проект закону, де передбачено, що держслужбовець, якщо він не виконує доручення центральних органів виконавчої влади, платитиме за це штраф. Начебто норма правильна. Але каральний захід у сфері дитинства зазвичай дає малий результат, часто паралізуючи дії держслужбовців, а не поліпшуючи якість їхньої роботи. Завжди слід шукати золоту середину й розбиратися у причинах.
5. Дитячу тему не бачать" і не вважають важливою губернатори, голови районних адміністрацій, міські голови. Ба більше, постановою Кабміну заборонено активізувати процеси захисту прав дитини - бо матимеш низькі рейтинги роботи регіону. Так, 57-й пункт положення говорить: якщо в районі велика кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, виходить, ви погано працюєте. Можливо, це добре звучить для вуха непрофесіонала - всі хочуть, щоб дітей-сиріт було менше. Але для експерта це виглядає так, що фактично Кабмін забороняє містам і районам надавати дітям статус позбавлених батьківської опіки.
За три роки жодного указу президента на дитячу тему. Країна, яка до цього щороку мала указ щодо дітей, розгубилася і розгубила тему.
Галина Постолюк, директор представництва благодійної організації "Надія і житло для дітей":
1.У нас зберігається ставлення до дитини як до об'єкта виховання, а не як до людини, наділеної правами. Дорослі частіше постають у ролі людей, що мають над дітьми владу, а не захисників прав дитини, яких вона через свій вік самостійно захистити не може.
Нещодавно 7-річній дитині одного з наших проектів учителька в школі розбила вказівкою брову. Опікун заявив у міліцію, відкрили провадження. Учителька негайно опинилася в лікарні, нібито в передінфарктному стані. І для всіх залучених у цей процес дорослих - директора школи, співробітників поліції, лікарів - винною виявилася дитина, яка не слухалася, крутилася і довела вчительку до передінфарктного стану. Всі вони почали вмовляти опікуна забрати з поліції заяву.
Таке відбувається повсюдно. Багато батьків не надають значення тому, що на їхніх дітей кричать у школі - буцімто так і треба. В інтернатах до дітей узагалі ставляться як до неживих предметів. Які почуття при цьому в дитини, яких травм вона зазнає, нікого не турбує. Мені здається, все починається звідси.
2. Права дітей і їх захист - у нас політично неприваблива тема. Піару на фото з дітьми серед політиків достатньо. Але змінювати правила й процедури в цій темі їм нецікаво. Нині потрібно змінити основи, щоб через п'ять років ми не знаходили дітей на смітниках. Але це не робиться за один день, щоб зробити якийсь крок і відзвітуватися перед електоратом.
А якщо ще й зачеплено інтереси дорослих, і, щоб захистити права дитини, потрібно обмежити їх у якихось правах, то такі рішення ухвалюватися точно не будуть. Бо діти не голосують.
3. Децентралізація. На національному рівні ми говоримо про прагнення до світових стандартів і практик. Однак між цими словами і тим, що ми сьогодні маємо на місцях, - велика прірва. Чи знають люди, які керують ОТГ, що вони повинні захищати права дітей, працювати з сім'ями в складних життєвих обставинах? На місцях немає таких послуг і потрібних для цього ресурсів. Ми залишаємо це на потім, розраховуючи, що все вирішиться якось само собою.
4. Деінституціалізація. Нарешті звернули увагу на те, що діти в інституціях страждають. Після 10 років розмов про інклюзію до закону про освіту ухвалять зміни і вживуть якихось заходів, щоб перейти до практики.
Проте залишається забагато гасел і двоїстості суджень. Так, міністр, говорячи про потребу деінституціалізації, водночас заявляє, що інтернатів для дітей з інвалідністю ми не чіпатимемо, бо для цих дітей немає жодних рішень. Але ж саме ці діти в інституціях страждають найбільше. Але замість робити якісь конкретні кроки і планувати результати, ми поки що просто перейменуємо спецінтернати на пансіонати.
Ми весь час працюємо за принципом "краще щось, ніж нічого". Замість сісти й напрацювати принципи, як повинна виглядати й працювати система, залучити експертів, зокрема міжнародних, якщо бракує своїх, ми 10 років говоримо про соціальні послуги, про реформування системи захисту прав дітей, а потім за два дні нам треба щось написати. У результаті виходять якісь уривки, які пришивають до старої системи, замість того, щоб кардинально її змінити. Політичної волі, щоб це змінити, немає.
Проект Світового банку щодо модернізації соцпослуг існує ніби сам по собі. Під час обговорення Національного плану дій його до уваги не беруть. Для виділених мільйонів доларів міжнародної позики є якийсь окремий план. І чим закінчиться цей проект - незрозуміло. Складається враження, що ніхто не зацікавлений ефективно витрачати як ці кошти, так і кошти міжнародної допомоги.
5. І головна проблема - наявність і якість кадрів, що працюють у системі, а також оплата їхньої праці.
В ідеалі мають бути кадри з певними цінностями, має бути зрозуміла система з усіма рівнями відповідальності на кожному етапі, з певними принципами і методами роботи, стандартами якості й зовнішнім моніторингом. І починати, по-моєму, слід знизу, з ОТГ - зрозуміти, які різновиди послуг потрібні, які люди, порахувати, скільки це коштує. Що має бути з місцевого бюджету, а на що потрібна субвенція держбюджету.
Я, наприклад, переживаю за рух прийомних сімей і якість їхньої підготовки. Їх кількість збільшилася, назріла потреба змін - у програмах підготовки, підтримки й супервізії. Але це залишили й захопилися патронатом і наставництвом.
Знову ж, у питанні правильного перерозподілу ресурсів конструктивного діалогу немає. Я не знаю, що ще треба зробити для того, щоб Мінфін перестав фінансувати будівлі інтернатів і почав розвивати послуги для дітей.
Я б заборонила всі програми з загальними словами й порожніми гаслами. Щоб були конкретні плани з конкретними діями, термінами й ресурсами. Тільки тоді щось працюватиме, змінюватиметься. А гасла про те, що ми зробимо все від нас залежне, вже давно не гріють. Потрібні якісь конкретні дії, і щоб хтось брав на себе за них відповідальність.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google