Діти думають дощ

…діти ваші пішли від вас за власним бажанням, ніхто їх не примушував, ніхто не тягнув за комір. Вони пішли тому, що ви стали остаточно неприємними. Не хочуть вони жити більше так, як живете ви й жили ваші предки.

"Бридкі лебеді", брати Стругацькі

У романі братів Стругацьких "Бридкі лебеді" в одному місті, що загниває й розкладається, у країні, яка 20 років тому пережила страшну війну, останні кілька років безперестанку йдуть дощі. Їх принесли з собою дивні люди - "мокреці", чи "очкарики", прокажені з жовтими колами навколо очей, хворі на якусь генетичну недугу, які прийшли невідь-звідки. Вони не можуть жити без дощу й помирають без читання книжок.

Доросле населення мокреців боїться, вважаючи їх причиною всіх дивовиж у місті, але підлітки їх обожнюють. Мокреці не повчають і не читають нотацій, на відміну від батьків. І їм не все одно, що думають діти. Мокреці прийшли з майбутнього світу, який помирає і який вони намагаються змінити в минулому з допомогою дітей, сформувавши у них нове мислення.

Діти думають дощ - деградуюче сьогодення, котре їх не влаштовує, і виносять пануючому порядку остаточний і безжалісний вирок, пішовши з міста, що занепадає і гине, до своїх вихователів. Вони не хочуть жити так, як їхні батьки. Місія мокреців вдалася. І вони зникають, виключивши себе з майбутнього. Над містом знову з'являється сонце…

"…це життя мене не влаштовує, і, якщо я не можу нічого змінити в цьому світі, то мені краще піти..." - страшні слова з останнього листування 15-літньої дівчинки з Маріуполя, яка наклала на себе руки, з модератором "групи смерті". Діти думають дощ, навіть якщо ми, дорослі, цього не помічаємо. Вони борються з сьогоденням, яке не влаштовує їх, із жорстоким, психологічно болісним і несправедливим світом за інше майбутнє. Як можуть і як уміють. Вони сподіваються, що дорослі, дуже зайняті власними проблемами, їх усе ж таки помітять і почують.

Про те, як важливо, щоб у ролі провідника поруч із підлітком опинився уважний і люблячий батько, здатен вислухати й зрозуміти, а не куратор групи смерті, ми говорили з професором кафедри дитячої, соціальної і судової психіатрії НМАПО ім. П.Шупика, суиїцидологом Галиною Пилягіною.

- Галино Яківно, дехто вважає, що інформаційна хвиля, яку підняли навколо т.зв. груп смерті, - це певною мірою піар, спроба відвернути увагу суспільства від політичної ситуації в країні. Що ви думаєте про це?

- Піар, звісно, є. Це моя фантазія: цілком можливо, що, оскільки в нас не припиняються політичні чвари, людей намагаються відволікти. Це дієвий спосіб. У Росії хвиля випадків доведення до самогубства дітей гойднулася ще минулої осені. До нас же вона тоді не дійшла, а тепер раптом виникла. Хоча кластери таких дій виникають і поширюються за принципами самоорганізації. У цьому ж випадку - якось масовано і дуже стисло в часі. Тому, думаю, такий варіант можливий.

Проте, я вважаю, це добре, що в нас із цього приводу піднялася інформаційна хвиля. Інша річ, що робити це треба правильно й грамотно. Але це не зовсім піар. До мене вже приводять таких дітей. І це не жарти, коли бачиш 13-річну дівчинку, яка за два дні розписала собі лезом руки й ноги - цифри, специфічні фігурки. Дякувати Богу, що мама серйозно й адекватно забила тривогу і почала цим займатися, а дівчинка не замкнулася у внутрішньому протесті. Діти взагалі завжди хапаються за рятувальне коло, відгукуються на адекватні увагу й тепло. А такі страшні вчинки вони найчастіше роблять від самотності й розпачу.

У нинішній ситуації є дві проблеми, які необхідно розділити. Одна з них - соціальна складова, що її можна назвати умисними діями певної групи людей, яка почала цю зону збуджувати, піднімати. Це може бути. Але це не знімає головної проблеми, яку, можливо, просто витягли на світ божий ось таким, не найкращим чином. Однак без цієї ситуації й на головну проблему не звернули б такої уваги.

А проблема є, і від того, яким чином її підняли, не змінюються її суть та значущість. Полягає вона насамперед у тому, що дорослі надто зайняті собою, своїми проблемами: безгрошів'ям, війною, політикою і чим завгодно ще. А діти, незалежно від соціального статусу батьків, рівня школи та місця проживання, почуваються покинутими, самотніми від того, що дорослі (через обставини, реалії, в яких ми живемо) психологічно переключаються в основному на себе. Дорослі часто самі не можуть дати раду своїм переживанням і стражданням - реальній необхідності практично виживати, тривозі з приводу того, яким буде майбутнє в нашій країні. Через це батькам часто не до внутрішніх переживань дітей: ситий, одягнений, взутий, у школу ходить - і гаразд.

Так і раніше було. Просто тепер так склалися умови нашого життя, що ця проблема (коли діти й підлітки не можуть поладити зі своїм внутрішнім світом, впоратися зі своїми почуттями) стала більш очевидною. Верхівка айсберга спливла на поверхню, а медійники сфокусувалися на очевидному.

Звісно, не варто це мусувати до такої міри, щоб тільки про це й думати. Не так усе катастрофічно. У нас чудові, розумні діти. Розмовляючи з батьками та підлітками, я бачу, що багато дітей досить адекватно, критично і з гумором ставляться до ситуації. Але є частина дітей, які справді перебувають у стані психологічної покинутості.

- Такі випадки почастішали?

- Сумніваюся, що з цього приводу є якісь реальні статистичні дані. Але, спілкуючись із дуже різними категоріями людей - від дітей до дорослих, від переселенців до атовців, від просто невротиків до психопатів і божевільних, я бачу різні проблеми й різні патології. У цьому сенсі в мене досить широка палітра. Хоча з кількісної точки зору - вона маленька. Проте крапля відбиває океан, і я можу сказати, що запити людей на допомогу змінюються.

В останні рік-два, у зв'язку з подіями в країні, підлітки частіше опиняються в ситуації повної екзистенційної розгубленості та покинутості. І тема ця не пов'язана з нинішніми групами смерті. Підліткові проблеми, депресивність, суїцидальні ідеї в дітей почалися не два-три тижні тому.

Звісно, зараз це торкнулося насамперед мирних територій. На прифронтових: там, де виживають, не до цього. Як і завжди. У Другу світову війну, наприклад, рівень самогубств у СРСР був одним із найнижчих - майже таким, як до революції, на початку ХХ ст. На прифронтових територіях, у переселенців багато психологічних проблем. Але інших.

Я постійно згадую роман Стругацьких "Бридкі лебеді" - "діти думають дощ". Діти реагують на те, що відбувається. Просто не так прямо, як дорослі. Опосередковано, але занадто болісно.

І дуже добре, що зараз на це звернули увагу. Гнійник розкрився. А далі треба просто правильно лікувати.

- А як лікувати?

- Як завжди. Є кілька рівнів. На загальний соціальний, на те, що в країні війна, лікарі, на жаль, вплинути не можуть. Як і на те, що відбувається в нашому громадському житті. Є рівень суто медичний. А є й інший соціальний рівень - родин та самих батьків.

Діти залежні від батьків соціально. Батьки організовують їхнє життя, відповідають за них формально - до 18 років, реально - відповідно до умов життя і внутрішньої моралі. Але інколи батьки, переграючи в демократію, не створюють дітям рамок - не дають їм адекватного розуміння обмежень і можливостей. Наприклад, граються у гру "ну ти ж розумний і дорослий" з 9-10-літньою дитиною і таким чином ніби знімають із себе психологічну відповідальність: "сам вирішуй, як жити". І діти залишаються сам на сам із відповідальністю, до якої вони не готові. Це дуже специфічна й нехороша гра. Це одна група.

Інша - реально покинуті діти. Ну, наприклад, у випадку з 13-літньою дівчинкою, про яку я згадувала вище, - мама мусить дуже багато працювати, оскільки сама виховує трьох дітей. Вона просто фізично не в змозі приділяти багато уваги дітям.

Третя група - це справді конфліктні сім'ї, де є якісь свої конфліктні ситуації й переживання, і дитина стає об'єктом маніпуляції при з'ясуванні стосунків між батьками.

Варіанти можуть бути різні. Дитина, яка з тих чи інших причин стає самотньою, опиняється наодинці зі своїми, часто депресивними, психологічно болісними, тяжкими переживаннями, дає собі раду як може. І, на жаль, коли поруч із такими дітьми з'являється людина, котра починає розповідати про те, як їм буде добре і як вони зможуть усіх покарати, всім помститися, - діти на це ведуться.

- Що в цій ситуації можна порадити батькам?

- Розмовляти. Не нотації читати, а вести діалог зі своїми дітьми в будь-якому віці. Вік впливає на якість цього діалогу. З п'ятилітнім не треба розмовляти як із п'ятнадцятилітнім, і навпаки. Але важливий діалог. Головне, щоб батьки розуміли: крім того, що дитина сита, одягнена, ходить до школи, важливо, щоб вона не залишалася сам на сам зі своїм життям і своїм світом. Інакше драматичні, а іноді й трагічні наслідки не забаряться - у вигляді депресії з відмовою вчитися і взагалі щось робити, втеч із дому, алкоголю, наркотиків, груп смерті...

- Як зрозуміти, що в дитини - депресивний стан? Ніби вона приходить додому, як завжди. Ніби сідає робити уроки. І настрій у неї нормальний.

- Ну, хорошого настрою в дитини в депресивному стані точно не буде. Батьків має насторожити, коли дитина різко змінює свою поведінку, і це абсолютно не відповідає тому, як вона поводиться зазвичай. Це, до речі, може бути не тільки замкненість і небажання щось робити, а, наприклад, різка і якась незрозуміла, не дуже адекватна веселість, т.зв. усмішлива депресія. Чи агресивність, вочевидь не характерна для дітей у їхньому звичайному стані.

Це серйозний привід для того, щоб дізнатися, про що думає дитина, що її цікавить, турбує, що для неї важливе і що вона переживає. У принципі, кожен люблячий і думаючий батько знає, як ставити такі запитання.

- У зв'язку з галасом, який зчинився, з'являється багато закликів оглядати дитину, перевіряти її листування в соцмережах. Це нормально?

- Ми не можемо вберегти дітей від інформації, що є скрізь, що доступна. Будь-які заходи, які виходять за межі звичайного, в цій ситуації не просто неефективні, але можуть призвести до протилежного ефекту. Заборонений плід солодкий. Але, на жаль, підлітки ще погано розрізняють, чим варто займатися і що досліджувати, а де інтерес може скінчитися дуже кепсько.

Не потрібно перегравати в демократію. Я вважаю, що про спосіб присутності в соцмережах із підлітком можна домовитися, якщо, звісно, діалог із батьками є. І підлітки на це йдуть. Якщо є діалог із дитиною, завжди можна знайти правильний формат, як прояснити ситуацію, як чемно, адекватно, не принижуючи, не гіперконтролюючи, поговорити і спробувати зрозуміти, що коїться з дитиною. Як із прямих, так і з якихось непрямих ознак. Це не означає, що тепер треба читати все листування дітей. Чи жорстко вимагати від дитини щоденних звітів, про що вона сьогодні думала. Ні, звичайно. Якщо такий діалог є, то він є. Якщо його немає, тоді це може набувати якихось досить потворних форм у вигляді або гіперконтролю, або "мені по цимбалах". Але таке "розмаїття" у стосунках із дітьми і було, і є, і буде.

Просто не треба плутати дві проблеми - ту, яка є верхівкою айсберга, і ту, яка реально була, є і, на жаль, буде. Світ такий. Певна егоїстичність людини певною мірою ще й соціально потенціюється: займайся собою. Це проявляється або в конкурентному розвитку, щоб більше заробити, отримати вищий статус, або, навпаки, "у мене нічого не виходить, я нічого не можу, від мене ніщо не залежить". І те й інше - специфічні форми егоїзму.

Проблема розкрилася. І батькам варто звернути адекватну, повноцінну увагу на своїх дітей, на те, що відбувається прямо зараз. Наші діти просто відображають, віддзеркалюють те, як живемо ми, дорослі. Вони думають дощ, вони реагують. Просто інакше, ніж нам хочеться або уявляється. Але реагують дуже сильно, а іноді - непередбачувано й страшно. Вони примушують батьків, дорослих не тільки занурюватись у власні проблеми, а й згадувати, що поруч є близькі, яким життєво необхідні любов і турбота, а не "загодовування" можливостями чи обов'язками, заняттями чи обмеженнями й порожнечею. Особливо якщо це діти, за котрих дорослі відповідають.

Довідка DT.UA

За даними Держкомітету статистики України, на 100 тис. чол. припадає 22 самогубства (середній показник у світі - 14,5 чол. на 100 тис.). Більшість самогубців - підлітки віком до 14 років. Причому в цю статистику не входять випадки невдалих самогубств, які, за оцінками психологів, становлять 6-7 випадків на 100 тис. чол.