Продовольча безпека... з відстрочкою

Менше ніж через 1,5 року майже 4,5 млн дрібних селянських господарств, що виробляють левову частку продовольства країни, втратять ринкову перспективу - на реалізацію та обіг їхньої продукції буде накладено заборону.

На шляху до світового лідерства у виробництві й експорті харчових продуктів, яке пророкують Україні, є чимало перешкод. Одна з головних - катастрофічний стан дрібних селянських господарств. Беззастережні досягнення у виробництві та експорті зерна, соняшникової олії з вітчизняної сировини, де Україна в числі світових лідерів, вигадливо поєднуються з важким станом справ у найбільш масовому секторі АПК. При тому, що господарства, засновані на особистій праці селян, за рівнем застосовуваних технологій застрягли приблизно в XIX ст., без них важко уявити як низку напрямів сільської економіки, де їм належить левова частка виробництва, так і соціальний розвиток сільських територій, який, власне, на них тримається.

Все б нічого, але час минає, а в селянських господарствах, які працюють немовби самі по собі, мало що змінюється. Тут тварин, як і раніше, утримують у примітивних умовах. Корів доять вручну, забивають та розбирають туші на м'ясо прямо у дворах. Підготовлена в такий спосіб продукція надходить на переробні підприємства, на ринки - і не тільки на внутрішні. Оскільки в умовах глобалізації вимоги до якості й безпеки харчових продуктів зростають, переоблаштування, модернізація селянських господарств стають не просто бажаними, а вкрай необхідними. Нині ситуація складається так, що ці сталі й ефективні осередки сільської економіки, яким вдавалося виживати навіть у найскладніші часи, вже найближчим часом можуть втратити ринкові перспективи. Причому в законодавчому порядку.

Проблема селянських господарств загострилася відразу після того, як Україна, вступивши в СОТ, взяла на себе цілком конкретні зобов'язання, пов'язані із забезпеченням безпеки харчових продуктів скрізь, де їх виробляють. Адже в умовах глобалізації вони можуть із внутрішнього ринку дрейфувати на зовнішній, несучи загрозу не тільки країні-виробникові, а й її партнерам по торгівлі. Тому, незалежно від того, де виробляється готовий харчовий продукт або сировина для переробки - на великих сільгосппідприємствах чи в селянських дворах, продукція повинна відповідати цілком визначеним стандартам і вимогам.

Та закон є...

У СОТ, як і в країнах ЄС, вимоги до товарної тваринницької продукції суворі й однозначні. З метою санітарної безпеки молочних продуктів корів мають доїти механічним способом, молоко піддавати обробці й охолодженню на приймальних пунктах, а тварин, м'ясо яких призначено для продажу, забивати в спеціально обладнаних м'ясних цехах. Ці, здавалося б, елементарні вимоги, виявилися складними для виконання. Селянські господарства, хоча переважна частина їх, крім самозабезпечення, виробляє товарну продукцію, до таких вимог не готові. І зрозуміло чому. Селяни, які утримують на власний страх і ризик у хлівах одну-дві корови, кілька свиней, десяток-другий свійської птиці, не користуються послугами допоміжних структур з тієї причини, що їх часто просто немає, і не в змозі ні замінити застарілі технології більш сучасними, ні розширити або спеціалізувати виробництво. Для модернізації важливого сектора сільської економіки потрібні великі кошти, допомога держави. Але вона надходить із запізненням, та й не в тому обсязі, який потрібен.

Для виконання взятих країною зобов'язань при вступі в СОТ, ВР у 2009 р. ухвалює закон "Про безпеку і якість харчових продуктів". У січні 2010 р. закон набирає чинності, але низку його положень і норм, дотриматися яких без переоблаштування та модернізації всієї структури дрібнотоварного виробництва неможливо, було відстрочено до січня 2015 р. Передбачалося, що цього часу вистачить для виконання узятого країною зобов'язання підтягти дрібнотоварний сектор до необхідного рівня санітарної безпеки. Уряду було доручено розробити й реалізувати програму створення інфраструктури, яка забезпечувала б дрібні господарства послугами, сприяла б їхньому розвиткові, перетворенню кращих з них на сімейні ферми. Як перші кроки пропонувалося створити й налагодити роботу тих-таки пунктів приймання молока та спеціалізованих м'ясних цехів. За підрахунками експертів, на все це було потрібно близько 2 млрд грн. Але таких грошей у держбюджеті ні на 2011-й, ні на 2012 р. не знайшлося. Немає їх і зараз. Турботи про створення необхідної для селянських господарств інфраструктури уряд і профільне міністерство, власне кажучи, перекинуло на місцеву владу й мізерні обласні та районні бюджети. Кабмін і профільне міністерство обмежилися проведенням інформаційно-пропагандистських заходів. Зокрема, було проведено всеукраїнські громадські слухання, матеріали яких використовувалися при розробці концепції розвитку й підтримки дрібних сільгоспвиробників. Але самої концепції, яка визначає бодай напрям майбутньої роботи, так і не було затверджено.

Якщо селяни-господарі і працівники обслуговуючих кооперативів, що з'явилися, могли чимось керуватися, то тільки добрими побажаннями, що з перебором надходять від чиновників. За більш ніж три роки, які минули після ухвалення закону про безпеку харчових продуктів, у селянських господарствах і навколо них мало що змінилося. Якщо завдяки зусиллям місцевої влади та переробних підприємств в окремих регіонах зайнялися створенням пунктів приймання молока від приватників, то зі зведенням для них м'ясних цехів, які вимагають набагато більших фінансових вкладень, взагалі не відбулося жодних зрушень. І це при тому, що менш ніж через 1,5 року відстрочка введення в дію найбільш болючих для дрібних виробників норм закону про безпеку харчових продуктів закінчується. А це означає, що на реалізацію та обіг необробленого молока, сирів домашнього виробництва, як і м'яса подвірного забою, буде накладено заборону. З усіма економічними й соціальними наслідками. Наслідки відсікання від ринку цілого сектора сільської економіки (близько 4,5 млн селянських господарств), що забезпечує до того ж виробництво левової частки продовольства країни, включаючи м'ясо і молоко, навіть складно уявити. Неважко припустити, що основним засобом невиправданого зволікання з вирішенням питання стане ініціювання чергової відстрочки. У ВР уже з'явився законопроект, який це передбачає. Заморожування норм закону, які вимагають постійної системної роботи для реалізації, може,
й полегшить життя чиновникам, але не допоможе справі. Оскільки в результаті нічим не виправданих зволікань внутрішні проблеми можуть істотно ускладнити зовнішньоекономічні. Під удар, власне, ставиться й без того невисокий рівень конкурентоспроможності українських товарів.

Кооперація чи комерція?

Частка селянських господарств у виробництві продовольства країни залишається надто істотною, щоб їхніми потребами можна було нехтувати. Навіть при тому, що влада більшою мірою дбає про великий бізнес, субсидіюючи будівництво великих тваринницьких комплексів, теплиць, овоче-, фруктосховищ, дрібнотоварне виробництво в низці секторів економіки продовжує домінувати. У майже 4,5 млн особистих селянських господарствах, за останніми статистичними даними, виробляється 70,1% загальної кількості виробленого в країні молока, 45,9% м'яса. У дворах селян з березня нинішнього року перебуває 68,9% загальної чисельності ВРХ, у тому числі 77,6% корів; 52,3% свиней.

Ясно, що сектору, який виробляє левову частку тваринницької продукції, потрібна модернізація, створення сучасної інфраструктури, тих-таки м'ясних цехів, молочних пунктів. Але досі не зовсім ясно, яким чином, на які кошти (комерційні, державні, кооперативні) це робити.

Посередницький бізнес давно проявляє інтерес до роботи селян-одноосібників. Але взаємовигідного співробітництва в більшості випадків не виходить. Націлені на максимальний прибуток комерсанти-посередники, користуючись роз'єднаністю селян-господарів, при закупівлях занижують ціни, а при наданні послуг - роздувають їх. І, таким чином, більша частина доходів від виробленого в селянських дворах осідає в комерсантів. Навчені гірким досвідом, селяни часто зовсім відмовляються від посередницьких послуг, перебираючи їх на себе.

Більшість експертів, які відслідковують хід експериментів з модернізації дрібних господарств і шляхів створення для них необхідної інфраструктури, думають, що головними дійовими особами в цій справі мають стати не комерсанти, а кооператори. Ерік Блайх, керівник проекту USAID "Агроінвест", який займається фінансовим забезпеченням доступу дрібних і середніх сільгоспвиробників України до ринків, в інтерв'ю DT.UA зауважив, що не слід думати, ніби бізнес автоматично все відрегулює. В економіці, особливо сільській, є напрями, які, крім власне економічного, мають соціальну складову. І тому не є суто комерційними. До таких, крім оптових ринків, належать й сільські обслуговуючі кооперативи (СОКи), і все, що з ними пов'язано.

Країни, які гармонійно розвивають ринкову економіку, беруть на себе значну частину витрат зі створення інфраструктури, надання послуг селянським господарствам, сприяючи становленню сучасних сімейних ферм і великих кооперативних підприємств та об'єднань. Експерти вважають, що основними дійовими особами в переоблаштуванні селянських господарств мають стати СОКи, а облаштування забійно-санітарних цехів для дрібних приватників є їхньою естетичною функцією. Вони переконані, що без СОКів цієї проблеми, як і багатьох інших, пов'язаних зі становленням дрібнотоварного виробництва, не розв'язати. Комерційні структури заламують за послуги забійно-санітарних цехів таку ціну, що остаточно віднадять селян від самостійного господарювання.

Однак усупереч усьому кооперативні структури пробивають собі дорогу. Навіть при тому, що центр передоручив облаштування СОКів регіонам і спонсорам, кращі з них розширюють сферу діяльності. Успішно йдуть справи там, де кооперативи давно працюють і встигли добре зарекомендувати себе, заслужити довіру селян. СОК "Балковська плюс" із Запорізької області за п'ять років поширив свій вплив на кілька сіл, створив солідну матеріально-технічну базу, що дає змогу не тільки заготовляти та обробляти 5-10 т молока щодня, а й надавати послуги з оранки земельних ділянок, заготівлі та зберігання кормів. Керівник кооперативу В.Доля вважає, що саме СОКи, які завоювали довіру селян, домігшись доступу до кредитування, за відповідної підтримки держави можуть істотно розширити діапазон послуг, узятися за облаштування тих-таки м'ясних цехів. Біда лишень у тому, що СОКів дуже мало, а таких, що вже встигли проявити себе й демонструють потенціал зростання, ще менше.

Низка кооперативних об'єднань, особливо в Криму, на Волині, у Вінницькій області, на додачу до вже надаваних послуг зайнялася впорядкуванням продажу живої худоби, створенням м'ясних цехів. Справа доходить до створення типових підприємств такого спрямування, найбільш вдалі з яких цілком можуть стати зразками для поширення. Ось який вигляд матиме один з кооперативних забійно-санітарних цехів, який спроектовано і будується на базі одного з СОКів Херсонської області. Підприємство розраховане на надання послуг селянам низки сіл у радіусі 25 км. Щодоби на ньому здійснюватиметься забій двох десятків ВРХ або 40-50 свиней. М'ясо передбачається не тільки охолоджувати, а й фасувати, а за необхідності формувати партії для відправлення в роздрібний продаж або на оптові ринки. Найголовніше - не люди зі сторони, а самі селяни разом з кооператорами визначають розцінки за послуги, контролюють роботу переробників. А це дає надію, що продукти в результаті стануть не тільки безпечнішими, а й смачнішими.

У підконтрольних селянам-господарям кооперативах у боротьбі за безпеку харчових продуктів більше шансів, ніж у комерсантів, не перегнути палицю й зберегти, удосконалити стародавні технології виготовлення продуктів. Тоді можна сподіватися, що з ринку не зникнуть гуцульська овеча бринза, полтавське сало з підсмаженою скоринкою та інші натуральні, без хімічних добавок, делікатеси під брендом "домашні".