«Если б я был султан, я б имел трех жен»...

Підводні камені кодексу

Здавалося б, усе просто. Сімейним кодексом (СК) передбачено дві форми сімейного майна: 1) особиста приватна власність чоловіка або дружини, 2) спільна сумісна власність. У разі розірвання шлюбу особиста приватна власність залишається її власникові, а спільна — ділиться навпіл. Закон докладно розписав, що до якої категорії належить, але на практиці межа між ними розмивається.

Так, спільно надбане під час шлюбу (за винятком предметів індивідуального користування), стає об’єктом спільної сумісної власності.

До особистої приватної власності належить майно: 1) набуте до шлюбу; 2) нажите вже в шлюбі, якщо воно було подароване або дісталося в спадщину; 3) придбане чоловіком або дружиною в шлюбі, але за кошти, які особисто належать йому або їй.

На практиці це може виглядати так. Батько чоловіка подарував йому автомобіль, той його продав і за виручені гроші купив дружині шубу. Дружина отримала від матері в спадщину квартиру, продала її і на виручені гроші купила дачу. У разі розлучення за дружиною залишається і шуба, і дача.

Крім того, особистою приватною власністю є кошти, отримані в порядку відшкодування збитків за пошкоджену річ. Уявімо, що чоловік не зі своєї вини потрапив у ДТП. Поки він лежав у лікарнях і доводив, що він не верблюд, дружина за свої гроші оплатила і лікування, і ремонт авто. А суди можуть тривати роками. І раптом для неї бах: дві новини, гарна і погана. Гарна — суд виграли. Погана — чоловік пішов до іншої, подав на розлучення. І виграна в суді сума компенсації дістається невдячному зрадникові.

Вища математика починається зі ст. 57 СК: якщо в придбання майна подружжя вкладало не тільки спільні сімейні, а й свої особисті кошти, то спільна і особиста частка кожного в цьому майні визначається пропорційно його внескові. Тобто виходить приблизно так: якщо дружина вкладала свої гроші в молоко, ліки, одяг і взуття для дітей, а чоловік — у дохідний магазин, то йому після розлучення дістанеться дохідний магазин, а їй — почуття виконаного материнського обов’язку...

Словом будь-який закон може гарантувати тільки дулю з маком, якщо справу вестиме нікудишній адвокат.

Хочу зарплату губернатора

Широкій публіці відомо не так уже багато судових процесів щодо поділу майна та бізнесу між колишнім подружжям. Одним із таких обіцяє стати розлучення Євгена і Маргарити Червоненків. Як повідомила газета «Сегодня» від 25.07.2007р. Обухівський районний суд Київської області 24 липня 2007 року розірвав їхній шлюб, проте позовну заяву Маргарити стосовно поділу половини спільно нажитого майна й отримання 25% губернаторської зарплати колишнього чоловіка розглядати відмовився. Тому майновий спір між колишнім подружжям попереду, і він обіцяє бути заплутаним і цікавим. Адже Євген Альфредович, ідучи з бізнесу у владу, передав права на управління своїми підприємствами в концерні «Орлан» людям, яких тоді вважав найближчими і рідними. Яким боком це йому вилізе, поживемо — побачимо.

Зате вже зараз ми можемо спостерігати перипетії поділу добра між іншою відомою бізнес-парою: Дмитром і Марією Фірташами. Інформації в ЗМІ про це так багато, що тільки встигай аналізувати.

Чи легко шукати правди за океаном?

«Молоді» побралися у вересні 2001 року, коли в Марії було вже двоє дорослих синів, які мають прізвище Калиновський. У серпні 2005 року Солом’янський суд Києва оформив розлучення подружжя, а 26 січня 2006 року вони підписали мирову угоду про поділ майна. М.Фірташ отримала свою частку частково грошима, їй також дісталися три квартири, автомобіль типу «кадилак» і три паркувальні місця. Д.Фірташ залишив cобі цінні папери та корпоративні права, придбані сторонами в період шлюбу і які вважалися їхньою спільною сумісною власністю.

Усі були задоволені до того моменту, поки в червні 2007 року колишній чоловік не оголосив в одному з публічних інтерв’ю, що об’єднав свої активи в холдингову компанію під назвою «Група Дмитра Фірташа» з оборотом 4,6 млрд. дол. І тут колишня дружина, мабуть, дійшла висновку, що її безсовісно ошукали: кістку кинули, а м’яса навіть не показали. На початку липня вона подала дві позовні заяви. Одну — до Печерського районного суду Києва з вимогою визнати недійсним підписану нею угоду про поділ майна. Другу — до Вищого суду справедливості Британських Віргінських Островів із проханням надати інформацію про активи зареєстрованих там компаній колишнього чоловіка.

Нагадаємо, що за СК, з моменту розірвання шлюбу до подачі заяви про поділ майна термін позовної давності становить три роки. Але при цьому позовна давність може обчислюватися, починаючи з дня, коли один із колишнього подружжя дізнався про порушення свого права власності.

Про рішення Печерського суду відомо точно: 19 липня він відхилив позов М.Фірташ, постановивши, що укладання цієї угоди не порушило її прав. А от щодо відповіді через океан нічого конкретного немає: за одними даними позов було задоволено, за іншими відхилено. З чого логічно зробити висновок, що позовна заява складалася з кількох пунктів. Щодо одних суд дав позитивну відповідь, стосовно інших — негативну, щодо третіх ухвалив рішення задовольнити частково.

Взагалі, малоймовірно, щоб суд маленької колонії, на території якої зареєстровано близько 280 тис. офшорних компаній, став на бік жінки. Влада екзотичних островів реєструє бізнес у себе саме для того, щоб його фактичні власники не мали згодом ніяких проблем ні з боку податкових спецслужб своєї батьківщини, ні, тим більше, з боку колишніх дружин. Хоча, коли йдеться про мільярди, адвокатам, природно, доведеться посидіти над паперами.

Оскільки шукати правди у Вищо­му суді справедливості Британсь­ких Віргінських Островів — справа малоперспективна, адвокати М.Фірташ знайшли темну пляму у відповідача тут, в Україні. Виявляється, у серпні 2005 року процедуру розлучення було проведено з такими порушеннями, які ставлять під питання правосудність рішення.

По-перше, на думку колишньої дружини, було порушено принцип територіальності. М.Фірташ мешкає на вул. Шовковичній, розташованій у Печерському районі, а в позовній заяві її чоловіка було зазначено вул. Академіка Тутковського, що в Солом’янському районі.

По-друге, розгляд справи відбувався без участі самої М.Фірташ, хоча її, на думку суду, повідомили про місце і час розгляду, про що свідчить розписка з її підписом. Як випливає з висновку №1211 Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, цей підпис належить не їй, тобто його підроблено.

По-третє, квитанція про сплату держмита за розгляд справи датована 9 вересня 2005 року, тобто коли минув майже місяць після того, як Солом’янський суд виніс рішення про розірвання шлюбу. А відповідно до вимог Цивільно-процесуального кодексу, суддя не може розглядати позовну заяву, якщо не сплачено належне мито.

Можливо, у діях сторони Д.Фір­таша не було умисного обману: просто, щоб усе закінчити швидше, адвокати одним махом обминули складні бюрократичні процедури, а потім усе оформили заднім числом. Але, цілком можливо, що справа відгонить шахрайством.

У моїй практиці був випадок, коли один відповідальний співробітник Шевченківської райдержадміністрації Києва, у віданні котрого був розподіл житла, якось видав заміж свою племінницю й оперативно прописав «молодого» за адресою батьків «молодої». Щоб її батько, тобто рідний брат чиновника, отримав зайву квартиру.

Тим часом сама дівчина вже кілька років мешкала разом із матір’ю в Америці, нікуди звідти не виїжджаючи і про заміжжя навіть гадки не маючи. Просто дядько без неї розстарався отримати на її ім’я ще один паспорт і свідоцтво про шлюб із печаткою відділу РАЦС одного з райцентрів Кіровоградської області. Загалом, якщо на рівні середньої ланки цілком можливі афери на кшталт «без мене мене женили», то на рівні мільярдерів цілком можливі шахрайства штибу «без мене мене розлучили».

Обтяжуючі обставини

І от, як на зло, на цей судовий позов наклався трагічний збіг. 30 травня 2007 року один із синів М.Фірташ, Сергій, керуючи автомобілем «БМВ», потрапляє в ДТП, внаслідок якого гине двоє людей: дівчина, яка сиділа поруч із ним, і водій автомобіля «Жигулі», в який урізалася його машина. У молодого Калиновського були всі шанси теж лежати в могилі, але оскільки вже він, на превелике щастя матері, залишився живий, то тепер має відповісти перед законом за те, що трапилося. Якщо це порушення ПДР, яке спричинило загибель кількох осіб, отже, він винний відповідно до ст. 286 Кримінального кодексу і має відбути покарання у вигляді позбавлення волі строком від семи до дванадцяти років. Якщо ж трагічний випадок — виходить, справу закриють через відсутність складу злочину. Тут кожному зрозуміло: встановлення істини цілковито залежить від слідства і суду.

Незрозуміло інше: чому саме в цей момент на світ божий було витягнуто історію дворічної давності, пов’язану із С.Калиновським. Він обвинувачувався у тому, що в травні 2005 року через неправильно припаркований біля Бессарабського ринку автомобіль поліз у бійку зі співробітником ДАІ. За що отримав кулю. Добре, що вона пробила тільки автомобіль.

Тоді справа гучно почалася, але дуже тихо закінчилася. Восени того ж року на допиті в прокуратурі Печерського району потерпілий співробітник ДАІ змінив свідчення, заявивши, що Калиновський ударив його ненавмисно. А він відкрив вогонь, неправильно оцінивши обстановку. Чи то даїшник отримав достатню компенсацію за моральну шкоду, чи то через півроку прозрів — це вже справа десята. Факт у тому, що коли 5 листопада 2005 року справу закрили, ніхто не заперечував, і всі були задоволені.

І от саме в той момент, коли адвокати М.Фірташ знайшли очевидні неузгодження в матеріалах шлюборозлучної справи, які зберігаються в архіві Солом’янського суду, Генеральна прокуратура скасовує постанову слідчого прокуратури Печерського району про закриття кримінальної справи і доручає міській прокуратурі Києва продовжити розслідування. Під категорію планової перевірки законності закриття кримінальних справ нижчими за рангом ланками прокуратури це ніяк не підходить — надто багато часу минуло.

Логічно було б припустити, що після трагічної автокатастрофи правоохоронні органи вирішили всебічно вивчити особистість Калиновського, і серед іншого зацікавилися «бессарабською плямою» у його біографії і виявили грубе порушення в діях слідчого районної прокуратури. Таке пояснення було б бездоганним, якби постанова про закриття старої справи була скасована на початку, у середині або кінці червня, але не в середині липня, коли почалося провадження у справі Фірташів. Зрештою, дорога від Генеральної прокуратури до прокуратури Печерського району не така вже й далека: від вулиці Різницької до бульвару Лесі Українки не більше ніж півгодини ходу.

Залишається припустити, що ГПУ просто виконувала замовлення сторони відповідача у майновому спорі М.Фірташ з її колишнім чоловіком. Адже змусити жінку відмовитися від своїх законних претензій найпростіше, якщо натиснути на її найболючіше місце — на дітей.