Приниження в законі

Інцидент, що стався між Юрієм Луценком та Леонідом Черновецьким, окрім усього іншого, має один важливий аспект — він повинен вкотре привернути увагу фахівців та громадськості до однієї «чорної діри» вітчизняної криміналістики. Мається на увазі те, як реагують правоохоронні органи на злочини, котрі зазвичай кваліфікуються за статтею 125 Кримінального кодексу України — умисне нанесення легких тілесних ушкоджень.

Удар в обличчя — ще не хуліганство

Стаття 125 ККУ складається з двох частин. Перша стосується поранень, що мають незначні скороминучі наслідки тривалістю не більше шести днів, як-то садно чи синець. Таке карається штрафом до 850 гривень або громадськими роботами на строк до 200 годин, або виправними роботами до одного року. У другій частині йдеться про ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більше трьох тижнів. За це вже, окрім громадських та виправних робіт, передбачений ще арешт на строк до шести місяців.

За якою саме частиною кваліфікувати злочин — першою чи другою — залежить від висновку судово-медичної експертизи. Причому лікарі пишуть його не як кому заманеться, а відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17.01.1995 р.

На умисне нанесення легких тілесних ушкоджень дуже схожі такі злочини, як побої та мордування, котрі кваліфікуються статтею 126 того ж кодексу. Поряд з іншим у її першій частині згадується зокрема умисне завдання удару, який не спричинив ніяких тілесних ушкоджень, але викликав фізичний біль. Утім, карається він так само, як заподіяння згаданих вище саден і синців: 850 гривень штрафу або громадські чи виправні роботи.

Слід зауважити, що ні умисні легкі тілесні ушкодження, ні умисне завдання удару не слід плутати з іншим протиправним діянням — дрібним хуліганством. Хуліган може нікого не бити — лише нецензурно лаятися у громадському місці чи образливо чіплятися до громадян, а його вже можна на 15 діб запроторювати до буцегарні, згідно зі статтею 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. А тут, бач, вдарив людину, залишив їй синці та садна — і за це тільки штраф чи роботи. Чому ж така різниця? Та тому що хуліган зазіхає на весь громадський порядок у цілому, а не на одну конкретну людину.

Статті 125 та 126 існують саме для тих випадків, коли зловмисник не є хуліганом і потерпілого він ударив лише після того, як між ними виникла якась сварка. Хоча б через те, що один одному наступив на ногу. Іноді буває, що в цьому конфлікті важко знайти винного, а тому заподіяння легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання навіть не тягне за собою кримінальної відповідальності. В законі, правда, про це нічого не сказано, зате про це сказано в Науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України, який був розроблений фахівцями Національної юридичної академії України і яким у своїй роботі керуються судді, слідчі та інші правоохоронці.

А от що таке стан сильного душевного хвилювання, вже сказано і в законі, і в постановах Пленуму Верховного суду України. Його причиною може бути, зокрема, тяжка образа з боку потерпілого, тобто його явно непристойна поведінка, що особливо принижувала гідність та ганьбила честь. Тож для того, щоби в законний спосіб уникнути кримінальної відповідальності за удар кулаком в обличчя, треба зуміти переконати суддю, що потерпілий справді принижував або ганьбив тебе. Тут багато залежить від красномовства чи то самого підсудного, чи його адвоката, але це ще не та «чорна діра», про яку йшлося вище. Люди переважно скаржаться не на те, як правоохоронці кваліфікують удар в обличчя, а як у ході розбирання їх футболять з однієї установи в іншу. Говорячи мовою фахівців — проблема в особливостях процесуального провадження за цими статтями.

Митарства побитого потерпілого

Річ у тім, що нанесення удару чи легких тілесних ушкоджень належать до тієї рідкої групи злочинів, за якими кримінальна справа порушується не інакше як за скаргою потерпілого, котрий під час судового процесу сам (а не прокурор замість нього) підтримує звинувачення. Про це сказано у статті 27 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК).

Такий принцип в юриспруденції ще називають приватним обвинуваченням. Якщо, наприклад, у вас поцупили гаманець з однією тисячею гривень, і сищики одразу ж спіймали злодія на гарячому, його можуть посадити, навіть коли ви як потерпілий категорично відмовитеся писати заяву про крадіжку, — правоохоронці мають право порушувати кримінальну справу і без заяви потерпілого (вони, щоправда, рідко цим правом користуються, залюбки дотримуючись правила «немає заяви — немає злочину», але формально таке право у них є). А от якщо вас ударили в обличчя, то справу можна порушувати лише в тому разі, коли ви згодні написати скаргу.

Наступний момент, згаданий у тій же статті КПК полягає у тому, що слідство за такими злочинами не провадиться, а кримінальну справу за ними порушує тільки суд. І з цього моменту починаються митарства побитого потерпілого по різних правоохоронних установах. Звичайна логіка нам підказує, що у випадках, коли кримінальну справу порушує лише суд, краще за все і звертатися безпосередньо до суду. І тут ми потрапляємо до першої пастки.

Згідно з вимогами статті 251 КПК скарга потерпілого повинна відповідати певним вимогам, яких потерпілий часто фізично не може дотриматися.

По-перше, вона має складатися з описової і резолютивної частини, однак мало хто з нас розуміє значення цих слів.

По-друге, потерпілий має навести відомості про особу кривд­ника, а це щонайменше прізвище, ім’я, побатькові, рік народження та домашня адреса. Інформація на кшталт того, що «мене побив Вася з водокачки», суд не влаштує. Але ж буває, людина десятки років знала вантажника магазину, сторожа автостоянки чи сусіда по гаражу, але ніколи не цікавилася його анкетними даними і дістати їх власними силами ніколи не зможе.

По-третє, заявник має у своїй скарзі зазначити статтю Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинений кривдником злочин, проте більшість наших співгромадян раніше ніколи в житті не тримали в руках ніякого кодексу.

А якщо ці вимоги дотримані не будуть, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її заявникові. Цікава дилема, погодьтеся. З одного боку, згідно зі статтею 97 КПК суддя (так само як прокурор, слідчий чи дільничний інспектор міліції) зобов’язаний прийняти заяву про вчинений злочин. А з другого, згідно зі статтею 251 того ж кодексу, він має право повернути її без розгляду. Чи велика різниця для потерпілого: не візьмуть його скаргу або візьмуть і нічого не зроблять.

Утім, і це ще не найстрашніше. Бо коли ви прийдете зі своєю заявою до суду, дівчата з канцелярії, не забиваючи вашу голову зайвими премудрощами, доступно пояснять, що вам її спочатку треба подати. Ніби не відмовляючись її прийняти, вони однаково зроблять так, що відвідувач сам зрозуміє: йти все-таки краще за вказаною ними адресою.

А вже там відбувається найцікавіше. В райвідділі міліції заяву приймуть без зволікань і сумлінно проведуть усі заходи щодо її перевірки. Насамперед заявникові дадуть направлення на безкоштовне проходження судово-медичної експертизи. Потім встановлять особу зловмисника — якщо потерпілий правильно вкаже, де той працює, мешкає чи де його можна знайти — це для міліціонера не проблема. Можуть ще й опитати свідків, якщо вони були. Проте результат цієї роботи виявиться цілком для заявника неочікуваним. Навіть коли експертиза виявить легкі тілесні ушкодження і навіть коли зловмисник чесно зізнається, що він справді бив потерпілого, інспектор міліції однаково винесе постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину, хоча всі складові злочину будуть детально викладені в описовій частині його постанови.

Дурниця чи хитрий маневр?

Для багатьох, зокрема й фахівців з правознавства, це загадка. Аби розгадати її, слід ще раз уважно перечитати статтю 97 КПК України. Там сказано, що за заявою про злочин орган дізнання (тобто райвідділ міліції) зобов’язаний протягом десяти днів прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.

Порушити кримінальну справу інспектор не може, оскільки за такими статтями, як ми вже знаємо, її порушує лише суддя. Отже, правильний вихід —надіслати заяву з усіма матеріалами перевірки до місцевого суду, і нехай суддя чинить з нею згідно з законом. Потерпілий, мовляв, людина далека від криміналістики і правильно написати скаргу не вміє, зате я замість нього усі папери зібрав і все що треба написав. Так ні ж! Інспектор замість цього правильного та логічного рішення приймає інше — неправильне і нелогічне: в порушенні кримінальної справи відмовити. А начальник райвідділу як керівник органу дізнання своїм підписом це неправильне рішення затверджує.

Правда, слід віддати належне міліціонерам, повідомляючи заявника у письмовому вигляді про результати перевірки його заяви, вони завжди дописують фразу приблизно такого змісту: «В разі незгоди з прийнятим рішенням ви можете звернутися до суду». Якщо кому-небудь із читачів випадало нещастя звертатися з такими заявами, він обов’язково чув від працівників міліції, що ми, мовляв, маємо повне право в порушенні кримінальної справи відмовити, зате ви маєте повне право звернутися до суду в порядку приватного звинувачення.

Найсмішніше у цій ситуації те, що міліціонери — від дільничного інспектора і до начальника райвідділу — самі свято вірять у неправду, яку кажуть. Бо те, що вони називають «приватним звинуваченням», є нічим іншим, як оскарженням у суді постанови про відмову в порушенні кримінальної справи згідно зі статтею 236¹ КПК України.

І коли невдоволений потерпілий все-таки звернеться до суду, то йому там доведеться писати не ще одну скаргу на зловмисника, котрий його побив, а скаргу на постанову органу дізнання. А вже тоді суддя витребує матеріали відмовної справи і, якщо знайде для цього підстави, скасує постанову про відмову в порушенні кримінальної справи і постановить її порушити. І сам же її потім розгляне, не передоручаючи це слідчому.

Те, що робить у цьому разі орган дізнання, тобто міліція, — на перший погляд дурниця, спрямована на те, аби познущатися з людей, котрих уже й так образили й скривдили. А насправді це дуже хитрий маневр, мета якого — відсікти від судів основну масу заявників, інакше суди були б завалені такими справами. А так, поки мине десять днів на перевірку, поки пошта донесе заявникові відповідь у письмовій формі — дивись, він уже й охолоне, заспокоїться і не піде далі по інстанціях шукати справедливості.

А міліціонерові за неправильно винесену постанову ніяке дисциплінарне стягнення не загрожує, якщо він тільки провів перевірку якісно й у визначений законом термін. Головне, мовляв, факти зібрані правильно, а те що з них зроблені неправильні висновки — нічого страшного. Зрештою, знайдеться, кому виправити помилку рядового інспектора, коли, звичайно, заявник попадеться надто настирливий.

Така ганебна практика зневаги правоохоронців до людей давно стала неписаним законом, що передається міліціонерами з покоління в покоління. Але, крім того, цей звичай ґрунтується ще на чиїйсь вказівці згори. Про це свідчить один досить показовий випадок. Майже рік тому на спільній колегії керівництва МВС та Генеральної прокуратури, котру проводили Василь Цушко та Олександр Медведько, тему статті 125 ККУ зачепив тодішній начальник УМВС в Донецькій області Михайло Клюєв. «Люди не хочуть розуміти, чому їх з одного державного органу посилають в інший, і чому вони повинні платити сто гривень за послуги адвоката, який правильно напише за них скаргу до суду», — обурювався він. Тож якщо цій проблемі не можна було дати ради навіть на рівні керівника міліції області, отже, негласна вказівка надходила з дуже високої інстанції.

Нині, щоправда, Михайло Михайлович уже не працює начальником донецької міліції. Зате він працює першим заступником міністра внутрішніх справ, а, зважаючи на ту обставину, що нині чинний міністр базової фахової підготовки не має, то в таких суто професійних міліцейських питаннях саме генерал Клюєв має грати першу скрипку. Тож йому й карти в руки.

І останній момент, котрий може стосуватися тих, з кого ми починали — з панів Луценка і Черновецького. У кожному правилі, як відомо, є винятки, і в нашому випадку він є теж. Згідно зі статтею 27 Кримінально-процесуального кодексу України з приводу легких тілесних ушкоджень кримінальна справа порушується лише судом, а слід­ство не провадиться взагалі, що і створює незручності для пересічних громадян. Але цією ж статтею передбачений випадок, коли органи прокуратури все-таки і порушують справу, і ведуть слідство — це тоді, коли справа має особливе громадське значення. Чи має таке значення бійка між мером і міністром, саме і має вирішити прокуратура міста Києва.