Донецьк п’є: і погано, і мало

Поки деякі донеччани здійснюють політичний і аж ніяк не безкорисливий вояж на майдани Києва, в самому Донецьку нарешті всерйоз занепокоїлися якістю питної води. Втім, і кількістю теж, бо іноді навіть не вельми смачної, м’яко кажучи, води на всіх не вистачає. Ця проблема — звичайна для розташованих у степовій зоні південно-східних регіонів України. Однак саме зараз, вважають представники центральної та місцевої влади, ситуація вимагає вже невідкладних заходів. «Уже немає часу, треба щось вирішувати з водою», — лаконічно й просто висловив суть проблеми «комунальний» віце-прем’єр Володимир Рибак.

Про це вже мало хто пам’ятає, але останній візит прем’єр-міністра Віктора Януковича в До­нецьку область 29 березня був присвячений саме проблемі постачання свого «рідного» регіо­ну якісною питною водою. Це потім йому довелося, відповідаючи на запитання журналістів, робити політичні заяви, котрі стали основним інформаційним результатом його поїздки на малу батьківщину. Але взагалі-то Янукович приїхав у Донбас із наміром порадитися з регіональними чиновниками, як далі бути з водою, без якої, як відомо, «і ні туди, і ні сюди».

«Безумовно, це питання є одним із найболючіших у нашій державі. Створення такої системи, котра могла б вирішити це питання найближчим часом, нині на порядку денному для уряду та місцевої влади. Ми сьогодні вже провели аудит у кожному регіоні, щоб з’ясувати, в якому стані перебуває система водопостачання. У нас є величезний розрив між регіонами», — заявив після наради з чиновниками всіх південно-східних областей прем’єр-міністр.

Тоді ж він доручив Володимиру Рибаку розпочати розробку національної програми «Питна вода України», що складається з двох розділів. Перший міститиме невідкладні заходи, щоб проблемні регіони і зовсім не залишилися на «сухому пайку» (говорячи про це, Янукович дуже старанно уникав слова «антикризові»), другий буде присвячений стратегічному розвитку галузі водопостачання. Причому В.Рибак наполягає, що складатися ця програма має не згори, а знизу, тобто являти собою компіляцію відповідних регіональних програм. Ніби як федералізація в дії. І гроші з держскарбниці, запевнив віце-прем’єр, виділятимуть лише програмно-цільовим методом — під конкретні проекти. На таку форму надання фінансової допомоги українським водоканалам уряд, якщо нічого гіршого достроково не станеться, планує перейти вже при формуванні бюджету-2008.

Загальну стратегію прем’єр-міністр вбачає у нетрадиційному для пострадянських країн підході. На його думку, у галузь водопостачання час нарешті впустити приватний капітал. «Ми не зможемо самостійно вирішити це питання, як, напевно, жодна країна світу. Тому для нас дуже важливо створити таку систему, конкурентне середовище, в якому була б можливість змагання. І щоб така система була привабливою для інвесторів», — заявив В.Янукович під час свого візиту на Донеччину.

Донецька влада, зі свого боку, запропонувала найрадикальніший підхід до розв’язання проблеми з водою. На спільну думку обладміністрації та облради, корінь зла — у неефективній структурі управління галуззю водопостачання. «Водогінно-каналізаційне господарство Донецької області організаційно складається з багатьох підприємств різних форм власності. Технологічна схема виробництва та реалізації послуг водопостачання й водовідведення «від водозабору до споживача» у більшості випадків функціонально розірвана. Тобто в наявності конфлікт економічних інтересів і, як наслідок, відсутність солідарної відповідальності за якість послуг, що надаються споживачу», — пояснив суть проблеми голова Донецької облради Анатолій Близнюк.

Зараз «донецькі» отримують воду досить складним шляхом: місцевих джерел питної води в області немає, вода надходить по каналу Сіверський Донець — Донбас. Власник каналу й доданої до нього інфраструктури — підприємство «Укрпромводчормет» (УПВЧМ), яке завжди перебувало у власності держави, послідовно перейшовши в спадщину від Мінпрому СРСР до Мінпромполітики України. Це підприємство експлуатує 132 км каналу, 2000 кілометрів магістральних водопроводів і 17 фільтрувальних станцій, де здійснюється власне приготування питної води зі звичайної річкової. Таким чином, «Укрпромводчормет» сьогодні — монопольний постачальник питної води в Донецькій області. Її через цю махину щодоби жителям області перекачується півтора мільйона кубометрів.

Однак у містах воду споживачам розподіляють уже місцеві водоканали. Півтори сотні міст і селищ обслуговує обласне комунальне підприємство «Донецькоблводоканал» (власність Донецької облради). У цих містах діють єдині тарифи на воду та каналізацію. Ще ряд міст мають власні муніципальні водоканали — Донецьк, Маріуполь, Краматорськ та ін. Там роботою своїх підприємств розпоряджаються місцеві ради. Зі змінним успіхом.

Така структура системи водопостачання в області давно викликала дорікання. По-перше, держава проявила себе не вельми ефективним власником свого водопостачального підприєм­ства. Тарифи на відпускання питної води узгоджували довго і зі скрипом, у результаті «Укрпромводчормет» на сьогодні залишився з добряче зношеним устаткуванням і по вуха в боргах. Нічого дивного в цьому немає — Мінпром ніколи не відносив УПВЧМ до пріоритетних підприємств. Водночас для самої Донецької області головнішого за «Укпромводчормет» підприємства, мабуть, і немає: будь-який збій у роботі — і п’ять мільйонів чоловік залишаться без води. Що, як свідчить сумний досвід, практично неминуче тягне за собою спалах інфекційних захворювань. Не кажучи вже про «легкий запашок» на вулицях, оскільки каналізація працювати теж не зможе. Навіть на секунду зупинити подачу води по каналу не можна, адже іншого джерела води немає.

Колись канал Дніпро — Донбас хотіли дотягти до Донецької області, але потім вирішили не мучитися. Такий стан справ створює чимало незручностей: природний монополіст змушений витрачатися на передові технології ремонту русла свого каналу, щоб ізолювати добряче потріскане дно з допомогою водолазів і підводної техніки. За вартістю це порівняне з витратами на експедиції Кусто.

Боротьба за переформатування цієї структури почалася ще 2001 року. Щоб підвести під свої претензії наукову базу, «донецькі» запросили в область учених із Київського НДІ міського господарства. Головний висновок інституту: «необхідна зміна організаційно-правової структури водопостачання області, тобто об’єднання відомчо й економічно роз’єднаних водопостачальних підприємств».

«Ага!» — сказала донецька влада і рішенням сесії облради передала «Укрпромводчормет» у комунальну власність обласної громади. Після всіх бюрократичних процедур, які затяглися на три роки, Кабмін Януковича своєю постановою підтримав це рішення. Але наступний, «революційний», уряд поспішив дати по руках «донецьким» і повернути УПВЧМ державі. У березні цього року цей проект постанови знову потрапив у Кабмін, однак через плутанину з поділом Міністерства архітектури, будівництва та ЖКГ було повернуто на додаткове узгодження в Мінекономіки. В останній приїзд прем’єра глава Донецької облради Анатолій Близнюк знову нагадав йому про необхідність поквапитися з цим рішенням. Той обіцяв посприяти.

З технічної точки зору, логіка в об’єднанні підприємств у єдину структуру є. У містах Донецької області нерідкими є випадки, коли аварії на мережах трапляються через те, що у постачальника-монополіста і розподільного водоканалу різні гідравлічні режими водогінних мереж. Інше запитання: хто володітиме «водним монстром»? Відповідь очевидна — уже зараз обладміністрація «вибила» у міністерства, котре курирує підприємство, право регулювати тарифну політику.

Крім того, регіональна влада запевняє, що створення такої надструктури дасть змогу забезпечити інвестиційну привабливість галузі водопостачання і залучити в неї позабюджетні кошти. Україна в цьому плані являє собою феномен: у країнах Європи водопостачання — один із найприбутковіших видів бізнесу, але наша держава, посилаючись на горезвісний «соціальний чинник», дуже неохоче впускає приватний капітал у комунальне господарство. Мало не єдиний прецедент функціонування приватного водоканалу створено поки лише в Одесі. За даними експертів, до подібного розвитку ситуації готуються в Луганську та Харкові.

Однак один із основних чинників, які гальмують процес роздержавлення водогінного господарства, — неявний, але суттєвий опір муніципальної влади. Утримання водоканалу для будь-якого міста — справа досить витратна. Але, з іншого боку, житлово-комунальне господарство і ціни на його послуги — питання політичне. Наприклад, досить поширеною є практика притримування зростання тарифів перед виборами, попри всі економічні передумови. Тому «своє» добро мери міст без бою не віддадуть. Це характерно не лише для Донбасу. «Прихід інвесторів завжди зустрічають у багнети. Причин я не коментую, ми всі тут дорослі люди», — поділився своїми спостереженнями губернатор Запорізької області Євген Червоненко.

Скептично оцінив новаторські ідеї обласної влади і мер Донецька Олександр Лук’янченко. «На сьогодні Донецьк звик працювати на своїх ресурсах і має свій водоканал. Щоб прийняти таке рішення (про роздержавлення та входження в якусь регіональну структуру. — Є.Ш.), потрібно сім разів відміряти й один раз відрізати. Країна уже впустила іноземних інвесторів в електричні мережі обленерго в більшості регіонів країни. Ми від цього серйозні зміни отримали? Якщо не рахувати щомісячного підвищення цін на електроенергію», — зазначив донецький градоначальник.

Директор міського водопостачального підприємства шахтарської столиці — КП «Донецькміськводоканал» — Михайло Моїсеєв теж не в захваті: «Гадаю, що входження підприємств комунальної форми власності в якусь структуру може розглядатися лише на договірних засадах».

Зате керівники обласних підприємств водопостачання — постачальника («Укрпромводчормета») і основного розподільника («Донецькоблводоканалу») — ініціативи з владних кабінетів сприймають із радістю. «Це загалом-то виправдано. Менше проблем у держорганах, гроші будуть зосереджені тільки в одній організації», — вважає заступник генерального директора УПВЧМ Олександр Аліпов. Щоправда, відповідь на запитання про інвестиційну привабливість свого підприємства він дати не зміг.

Директор обласного підприємства КП «Донецькоблводоканал» Віктор Маслак, навпаки, сумнівів із цього приводу не відчуває. «Галузі монополії завжди були привабливими для інвесторів», — упевнений він. За словами керівника обласного водоканалу, інтерес тут обопільний: інвестору потрібен простір для вкладень, водопостачальним підприємствам — гроші. «Тариф не можемо підняти, у бюджеті грошей немає. Нам потрібно взяти гроші — у Світового банку, у приватного інвестора, у кого завгодно», — уже менш оптимістично заявив В.Маслак.

Донецьку модель управління водопостачальною галуззю, не виключено, можуть запозичити інші регіони, також залежні від внутрішнього імпорту питної води. Це, передусім, Крим, котрий посідає останнє місце в Україні за запасами водних ресурсів. Більш як тисяча сіл у Криму та південних регіонах узагалі не мають централізованого водопостачання і «перебиваються» привізною водою. Якщо Донецькій області треба напоїти й вимити «усього лише» п’ять мільйонів земляків, то для Криму якісне водопостачання, окрім розв’язання соціальних проблем, — це один із найважливіших чинників привабливості для інвесторів і туристів. Без води, загалом, самі розумієте...