За межею щастя і нещастя

Цей монолог видатного українсь­кого філософа записувався минулого року, в кінці травня. Припікало, тому балкон у квартирі Сергія Борисовича Кримського було відчинено. Кімнату наповнював шум завше гамірної вулиці Саксаганського, що жила своїм життям відразу за великими вікнами. Об коліна господаря терся чорний кудлатий пес…

За кілька днів Сергій Борисович відсвяткував свій восьмидесятилітній ювілей, а вже 30 червня його не стало. Текст цей, чи не останній в його житті, вичитати філософ так і не встиг…

Людину потрібно зрозуміти

Ми всі пережили дуже важливу і рідкісну подію - зміну тисячоліть. Рідко буває, щоб люди жили в двох тисячоліттях. Декретом XXI століття є ідея святості особистості та ідея діалогу. Як недавно заявив Ватикан: «Якщо ти кажеш, що правий, а хтось інший неправий, то це вже початок тоталітаризму». Діалог цікавий саме тим, що він ставить завдання доказати не те, що твій опонент неправий, а довести, що ми обоє належимо до деякої третьої царини істини, яка і є для нас верховною цінністю. Людину потрібно зрозуміти. А це означає, що її треба прилучити до власного досвіду, до самого себе. Це особливий стан, коли ви ставитеся до людини, як до частини самого себе. Дуже важливий педагогічний висновок зробив Гете: «Якщо ви будете ставитися до людини, як до такої, якою вона є насправді, то вона стане гіршою, ніж вона є. А якщо будете ставитися до неї, як до такої, якою вона повинна бути, то вона стане такою, якою може бути». Це особливий педагогічний напрям, який виходить з ідеї святості особистості. Людина в своєму житті проходить найдовший шлях - шлях до самої себе. Сучасна психологія стверджує, що лише 5% людей знають щось про самих себе, а в античності взагалі вважали, що про себе можуть знати лише боги. І тут виникає цікавий аспект: особистістю є не тільки індивід, тобто якась фізична особа, особистістю є насамперед нація. Кожна нація є неповторною.

Нація - це історична особистість. Етнос перетворюється на націю тоді, коли стає суб’єктом історичного розвитку. І Україна саме в XVII столітті, коли формується українська нація, стає суб’єктом світової історії. Козаки були головною військовою силою Європи в захисті проти турків. Майже при всіх європейських дворах в якості військової сили і охорони були козаки. У мене є прижиттєве видання Вольтера «Козаки при дворі Людовіка XIV». І хоча цей твір не перекладався, та моя дружина добре французьку знала. Вона й допомогла прочитати.

Так от, якось Людовіку донесли, що козаки випивають, гуляють і взагалі багато собі дозволяють, що пора привести їх до норми. І тоді французький король влаштував змагання для всіх військових, що були при його дворі. Найвправнішими вояками виявилися козаки. Вона завоювали всі перші місця! В результаті їх залишили в спокої і дозволили жити так, як вони хотіли…

Два способи жити

У нас модно зараз казати: «Ось економіка виведе нас із всіх криз…». Я нічого не маю проти економіки, але в жодну епоху, в жодній країні нація не виходила з кризи завдяки виключно економічним чинникам. Лише завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інте­ресів. Дивіться: XIV століття, найстрашніша епоха в історії Європи, чорна смерть (чума) викосила половину її населення, повсюди страшна продовольча криза - немає хліба… Чим відповідає людство? Ренесан­сом! Небаченим підйомом культури! Те ж саме і в Україні після війн Бог­дана Хмельницького. З Руїни як виходять? Організовується Києво-Мо­гилянська академія. В освіті здійс­нюється перехід на латину (її навіть в сільських школах викладають!). Коли до Тараса Бульби приїжджають сини з Києва, він каже: «І я Го­рація читав в оригіналі». У Котля­ревського інколи важко відрізнити, де українська мова, а де латина. От послухайте: «Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь блукав по світу, як циганус, ад те, о рекс, прислав нунк нас». Перехід на латину насправді був переходом на загальноєвропейську мову культури. І саме тоді набуває поширення концепція Феофана Прокоповича про синтез західно-європейської культури і слов’янської (потім цією ідеєю скористався Петро I).

Колишній чеський президент Гавел висловився таким чином: «За сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили - і ми опинилися в джунглях». Як подолати оці джунглі? Лише високою духовністю. Духовність я розумію не лише як розвій культури. Духовність - це створення свого власного внутрішнього світу, своєї особистості, тому що Бог розмовляє з людьми через їх особистість. Духовність на трьох китах базується - це віра, надія і любов. Віра тут розуміється не лише в релігійному сенсі. Була така росіянка, що емігрувала у Францію, її звали мати Марія. Вона зараз дуже відома. Її сини воювали з німцями і загинули. Вона теж воювала, її посадили в Освенцім. Замість однієї молодої жінки Марія пішла в крематорій. Добровільно. Сьогодні багато хто вважає її святою… Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший - ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб - ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри - і ти ідеш під воду!». Ось в такому розумінні віра. А надія - це спосіб бачити себе в дзеркалі майбутнього. Апостол Павло писав, що найстрашніший смертельний гріх - це втратити надію. Він писав: «над надією надія». А Леся Українка повторювала: «Без надії сподіваюсь».

І третя основа - це любов. Людина завжди виходить зі своїх егоїстичних інтересів, вона не може вистрибнути з самої себе. І це не є недолік - така її природа. Вона інакше не може. Єдиний спосіб вийти за межі самого себе - це любов. Тому що любов - це завжди пошук абсолютного центра за межами самого себе. Як писав Соловйов, «любов існує не лише для продовження роду, хоча вона і освячує його, це - спосіб розвитку особистості людської».

Архетипи української нації

Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи - це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед. Якщо говорити про архетипи української нації, то це насамперед кардіоцентризм, тобто філософія серця. Вся аргументація персонажів і героїв української історії базується на аргументах серця. Саме серце розглядається П.Кулішем, як джерело національної ідеї, як джерело премудрості Божої. Премудрість Божа іде тільки через серце людини. Ця аргументація спостерігається ще в «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор перед тим, як здійснити свій похід, «нагострив мужністю серце». Аргументація філософії серця була постійною в українській літературі, духовності, менталітеті. І це є архетип, тобто наскрізна символічна структура. Ще однією такою структурою є ідея софійності. У греків ідея мудрості була пов’язана з Логосом, з головою. В українській ментальності мудрість зв’язана не тільки з головою, є ще й мудрість самих речей. Ця мудрість речей і зветься софійністю.

Православна релігія - теїстична, в її центрі не субстанція, не енергія, не якась матеріальна основа, як, скажімо, у індусів, а особистість Бога. Бог є особистістю православ’я, такою ж особистістю, як кожен із нас. Він має біографію (Євангеліє). Він має характер. Скажімо, Ісус плакав, але ніколи не сміявся. Але якщо Бог особистість, а не субстанція і не енергія, то, в такому разі, як Його зв’язати зі світом? Тоді й згадали про античну концепцію софійності. Виходили з тієї ідеї, що речі і світ - це текст Бога. Це Божі слова, якими були створені усі ці речі. Вони зберегли інформацію про Боже слово. Тому вивчення речей зовнішнього світу прилучає нас до Божествен­ної мудрості. Цей світ є книгою Бога, мовою Бога. І треба тільки зуміти дійти до цих божественних смислів. Звідси й така дуже рідкісна (відмінна від інших націй) наша особливість. Всі народи обожнюють зовнішній світ і природу. В Україні інакше. Зовнішній світ і природа акомпанують людині, відповідають на її запити, на її бажання, на її молитву. Пам’ятаєте, пролог до «Гайдамаків» Шевченка?

Заспіваю, - море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю,- розвернулась

Висока могила…

Тобто світ відповідає людині. А у Лесі Українки Мавка, тобто сила природи, взагалі закохується в людину!..

Як відомо, грішним світ роблять люди. Кант стверджує, що чиста совість - це вигадка диявола. Тому що ми живемо в грішному світі і на кожному кроці вимушені робити якісь компроміси. І думати при цьому, що в тебе чиста совість - це забувати про те, що ми живемо в грішному світі. Християнство виробило віртуозну техніку визнання власної провини, признання власної гріховності. Отож, людина - гріховна. Христос засудив фарисея, який зовсім не мав гріхів. Засудив за те, що він не ніс відповідальності за гріхи інших людей. Християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже в такому разі людина впадає в найтяжчий гріх - гріх гордині. В християнстві навіть думки можуть бути грішними. Так що властива для українського менталітету ідея софійності цілком християнська.

Ще однією особливістю українського менталітету є розуміння слова, як духовної зброї. В XVII столітті видатний український релігійний і громадський діяч Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того - відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнення слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. І він створює молитву слова:

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

(…)

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.

Це молитва слова. Мова - не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить - і спосіб діяння.

Уже в Київській Русі була мова, схожа на нашу… Академік Булаховсь­кий, видатний мовознавець, провів експеримент. Він проаналізував помилки в написах старо­слов’янською мовою періоду Київсь­кої Русі і довів, що їх могли зробити тільки люди, які мислили українською. Мова не виникає менш, ніж за 500 років. Кажуть, що Шевченко створив українську мову. Це ж не так! Уже Котляревський писав українською!.. Це така ж дурниця, як і те, що українська культура селянська. Українці є чи не єдиною нацією, яка витримала натиск степу. Навіть китайці його не витримали. Україну називали Гайдарикою, країною городів, себто міст. Чому? Витримати натиск степу могли тільки укріплені міста-фортеці. Українська культура народжувалася в містах.

Про кілька умов щастя

Вище ми казали про високу духовність, яка базується на вірі, надії й любові. Але не тільки на цьому. Едгар По виділив кілька умов людського щастя. Перша - це спілкування з природою. У «Тріумфальній арці» Ремарка якийсь російський емігрант каже: «Всі наші нещастя від чотирьох стін». Якщо у вас депресія і ви залишитесь дома - вона у вас посилиться. Вийдіть у ліс, у поле, до моря… І перед тим, що вище вас, що є абсолютним, перед чим ви можете преклонити коліна, вам стане легше. Це розмагнічує і дає вихід. Друга умова - це кохання (про це ми говорили вище). Третя умова - це пов­на відсутність марнославства. Марнославна людина не може бути щасливою. Вона постійно ставить собі все нові й нові цілі. Як сказано в Біблії, «сила жаждет и только печаль утоляет сердца». Марнославна людина - раба бажань своїх. Вона робить кар’єру, а всяка кар’єра описується відомим у соціології принципом Пітера. Людина бажає все нових і нових посад, поки не досягає рівня своєї некомпетентності. Всяка кар’єра закінчується розчаруванням. Тому марнославна людина не може бути щасливою.

І, нарешті, потрібно мати духовні цілі. Щастя від цього також залежить. Чим масштабніші духовні завдання ви собі ставите, тим більше у вас умов для щастя. Це напряму пов’язано з питанням смислу життя людського. І це не складно, а, навпаки, дуже просто. Сенс людсь­кого життя полягає в тому, щоб зробити щасливою хоч одну людину. І тоді ви виконаєте своє призначення в цьому світі. Один польський ксьондз був в Парижі. І коли він опинився на мосту Самогубств (так його прозвали парижани, бо з нього часто кидаються в Сену самогубці), побачив людину, що, перехилившись через перила, приречено дивилася у воду. Було зрозуміло, що чоловік хоче стрибнути вниз. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас змушувати відмовлятися від вашого бажання, це ваша справа. Але у вашій кишені, напевно, є якісь гроші, вони вам більше непотрібні. Он там на розі стоїть жебрак - віддайте гроші йому». Людина пішла і більше не повернулася. Вона зробила маленьке добро іншому, і це врятувало її.

Сенека пише: «Якщо хочеш бути доброчинною людиною, зроби якомога більше добра багатьом людям. Якщо не можеш багатьом - зроби частині людей. Якщо й цього не можеш - зроби ближнім. Якщо й це важко - зроби добро самому собі». Якщо ти не полюбиш самого себе, якщо не сформуєш самого себе - ти не зумієш полюбити й інших. Треба працювати над собою постійно. Як вважав Сковорода, треба щодня самого себе формувати. Щовечора звітувати, у чому ти сьогодні себе подолав. У цій роботі над собою, у формування добра в собі полягає велика мета нашого життя. Людина зроблена так, що все погане вона відносить до інших людей. Не до себе. Але коли вона зазирне собі всередину, то може зустріти таке, від їй чого моторошно стане! Бо зло в ній самій ховається…

…Агресія сидить всередині людини. В людині дуже великі запаси зла. Герцен писав: «Жорстокою є дитина в своїй невинності. Обриває мусі крила, бо не розуміє, що робить. Жорстоким є піп в своїй святості. Жорстокими є вчені в своїй науці. Всі ми жорстокі, і особливо жорстокі, коли праві. А м’якосердя приходить з обпаленими крилами. Коли, просипаючись вночі від думки, який ти поганий, ти шукаєш виправдання собі і, не знаходячи його, знаходиш іншим людям. Після цього всяка жорстокість стає неприпустимою для тебе». Завдання полягає в тому, щоб загнуздати бісів у самому собі. А для цього треба сформувати свою особистість. Коли в тебе є опонент, то, сперечаючись з ним, ти повинен усвідомлювати в собі частину зла, яке є в ньому. Бо воно в тобі теж є. А в опоненті бачити ту частину доб­ра, за яке ти борешся. Тоді виникає оця третя правда життя. І ти підіймаєшся над сущим, і бачиш всю ситуацію панорамно. Апостол Павло каже: «Поки ми живемо, ми через каламутне скло на своє життя дивимось». Ми не маємо справжнього уявлення про себе. Це поняття третьої правди я у Буніна взяв. В нього є оповідання «Сни Чанга». Там описується життя людини очима собачки по кличці Чанг. ЇЇ подарували капітану судна. Чанг був свідком, як його господар був у фаворі, жив у розкішній каюті, до нього приходили дві красиві жінки, дружина і донька… А потім Чанг бачив свого господаря, коли той спився, став жебраком і, врешті решт, помер. І ось ця собака, чекаючи зустрічі зі своїм останнім хазяїном, Богом, приходить до висновку: не можна життя людини охарактеризувати в термінах щастя і нещастя. Є якась третя правда, вона вища цих понять.

Пам’ятаєте знамениту актрису Любов Орлову? У неї було все: і любов, і гроші, і слава! Але актриса себе так і не реалізувала. Коли Орлова пішла працювати в московський театр ім. Моссовєта, то виявилося, що в ній загинула геніальна драматична акторка. Протягом усього життя вона грала ролі, на які сьогодні соромно дивитися… Так у її житті що було: щастя чи нещастя?

Колись люди жили в середньому 50 років. За цей час людина народжувала дітей і ставила їх на ноги. Тобто вирішувала всі свої зав­дання, після чого помирала. Вона свою місію виконала. Сьогодні середній вік 75 з лишнім років. І тому постає питання про смисл життя. Чи до тієї стіни була драбина поставлена? Може в мені великий актор сидів, а я все життя бухгалтером працював… Своє призначення не так легко визначити. Як правило, це хтось інший повинен побачити.

Між поразкою і перемогою

Винниченко писав, що без брому українську історію читати неможливо. Це й дійсно так. Але, попри все, українці знайшли щось середнє між поразкою і перемогою. Це - залишатися непереможеними. Щоб не було. Веллінгтон, що переміг Наполеона під Ватерлоо, сказав, що після поразки найгірше - це перемога. Тому що тоді людина впевнюється навіть у своїх недоліках. Я ж переміг! Перемога все спише. Переможців не судять. І бачимо: Японія і Німеччина, що зазнали поразки і критично оцінили свою історію, вийшли зараз на передній план, а ми, завдяки «великій» перемозі, залишилися далеко позаду… Це ж була варварська перемога, коли на кожного загиблого німця припадало по десять наших. Це ж скіфське ведення війни… 40 мільйонів загиблих людей, ви можете собі уявити?!

Так от, українці знайшли третє: залишатися непереможеними. Почитайте «Слово о полку Ігоревім». Князь Ігор зазнав нищівної поразки. Загинуло все військо, його самого в полон взяли… Але коли він утік, готські діви співали за Дунаєм і всі гради веселилися. Бо все ж таки він виконав свою клятву. Він поклявся Божій матері, що не змінить віри, що втече з полону й організує нове військо. Він залишився непереможеним. І це оспівується в «Слові…». Українці мають такий масив історичного досвіду, який мають хіба що римляни та греки. Це ж тисяча років української історії і культури! Починаючи з Київської Русі… Греки можуть бути переможені? Чи римляни? Вони назавжди ввійшли в героїчну історію людства. Після «Іліади» і перемоги над Троєю наступає «Одіссея», тобто освоєння світової культури. Це настільки великий масив історичного досвіду… Можна тягнути коріння з сивої давнини.

От кажуть про Трипілля. Але ж трипільці - це не українці. Це середземноморська раса… Якось я запитав у антропологів: «Як же вони виглядали, ці трипільці?». І вони мені сказали: «Ти дивився фільми Рязанова? Там є акторка Лія Ахеджа­кова. Так вона типова трипілька». Саме так виглядали трипільці: маленькі, чорняві, худенькі… Це не українці. Але наше коріння там…