«Я СЬОГОДНІ ОПЕРУВАВ ДУШУ...» ВІДОМИЙ НЕЙРОХІРУРГ ПРО КОЛЕГ І ПРО СЕБЕ

У середині 60-х років в Інституті нейрохірургії мали проконсультувати мою матір. Зрозуміло, ми хвилювалися. Що там виявить лікар на рентгенівських знімках? На щастя, нас прийняв один із кращих спеціалістів інституту Юрій Зозуля. Доброзичливий, інтелігентний, гарний. Я маю на увазі не просто правильні риси обличчя, хоч і їх також. Це було надзвичайне поєднання фізичної привабливості з інтелігентністю, що наклала відбиток на весь образ молодого хірурга. Наш візит виявився вдалим — діагноз було поставлено точно, лікування допомогло. І ось майже через 35 років я сиджу в кабінеті директора Інституту нейрохірургії імені А.Ромоданова, академіка АМН України, доктора медичних наук професора Юрія Панасовича Зозулі. На жаль, час не додає людям краси. Але тут він, здається, наважився зробити виняток. Той самий тихий голос, м’яка усмішка, надзвичайне вміння слухати. На думку колег (і хворих!) Юрій Зозуля — один з найкращих нейрохірургів країни. Я б додав: і, безумовно, один із найінтелігентніших — у найвищому сенсі слова. Наша сьогоднішня розмова про час, медицину, колег, людські стосунки, майбутнє — загалом про все, що входить у широке і ємне поняття «життя».

— Кажуть, хорошим хірургом слід народитися. Вважають, що якості, яких потребує ваша професія, виявляються ледь не з дитинства. Мовляв, дитина, а потім підліток вирізняється рішучістю, не вмліває, побачивши збитого машиною собаку чи, скажімо, капання крові з порізаного пальця. Тут щось є чи все це повна нісенітниця?

— Ні, чому ж, гадаю, не нісеніт-ниця. Якісь риси характеру на вибір майбутньої професії, хай навіть підсвідомо, впливати можуть. З одного боку, мене в дитинстві захоплювала біологія. Я відвідував гурток юних натуралістів, колекціонував рослини і метеликів. А з другого, мені легко давалися точні науки, наприклад математика і фізика. Очевидно, відтак на вибір життєвого шляху вплинуло і те, й друге. Адже нейрохірургія, крім усього іншого, професія досить окреслена, конкретна, що потребує швидких рішень. Та, мабуть, десь у глибині свідомості відкладалися й побажання близьких людей, найяскравіші дитячі враження. «Якби ти став лікарем…», — мрійливо казала моя мила, добра бабуся. Їй здавалося, що лікар у соціальній ієрархії посідає один з найвищих щаблів, що така професія дає людині міцну впевненість у завтрашньому дні. І це назагал так і було.

— Коли ви вирішили, що станете саме нейрохірургом? Адже в перші повоєнні роки ця галузь медицини, як мені здається, не належала до особливо поширених і популярних.

— Закінчуючи Вінницький мед-інститут, уже не сумнівався, що буду хірургом. Але цей фах має безліч відгалужень. Ось я й думав, який напрям вибрати. Головою державної екзаменаційної комісії в нашому інституті був відомий нейрохірург академік Арутюнов. А оскільки в Києві саме організовувався Інститут нейрохірургії, Олександр Іванович, присутній на екзаменах, підбирав для нього майбутніх співробітників. До числа кількох випускників, на яких він, як то кажуть, поклав око, потрапив і я. Але, чесно зізнаюся, коли отримав запрошення працювати в столиці, спочатку навіть розгубився. Нейрохірургія бачилася мені чимось недосяжним, ледь не науковою фантастикою. Хоча сьогодні, оцінюючи її рівень тих років, можу лише іронічно посміхнутися. Мені пропонували переїхати до Києва, малювали привабливі перспективи. Чи міг молодий, честолюбний, повний нерозтрачених сил чоловік від цього відмовитися? Всі ми, на кому академік Арутюнов зупинив свій вибір, були щасливі і вважали, що нам нечувано поталанило. По суті, так воно й було. Я працюю в Інституті нейрохірургії від дня його створення — рівно 50 років. У моїй трудовій книжці лише один запис.

— Напевно, за п’ять десятків літ через ваші руки пройшли тисячі хворих. Але, кажуть, першого пацієнта забути неможливо…

— Що правда, то правда. Першою була жінка з Житомира, котра хворіла на посттравматичну епілепсію. Для мене як лікаря-початківця самі клінічні прояви її хвороби стали цілою подією — ще б пак, епілептичний напад із порушенням притомності і судомами всього тіла. На невтаємниченого він чинить гнітюче враження. Але далі — більше. З’ясувалося, що травма стала лише якимсь провокуючим моментом, а безпосередньою причиною була доброякісна пухлина менінгіома. Річ у тім, що діагноз тоді спирався головним чином на дані неврологічного обстеження. Про сьогоднішні методи, які гарантують стовідсоткову діагностику, природно, не було ще й гадки. Хвору оперував сам О.Арутюнов. Мені, новачку, під час операції доручили тримати її за голову і... з нею розмовляти: тоді в аналогічних випадках застосовували не загальний наркоз, а лише місцеве знеболювання.

— Що вам довше не йде з пам’яті — перемоги чи поразки? Яке своє досягнення вважаєте найбільш значущим? Що для вас важливіше — перемоги, здобуті за операційним столом, чи успіхи в керівництві інститутом?

— А ви гадаєте, що тут неодмінно має бути альтернатива?

— Мені доводилося зустрічатись із дуже неординарними людьми, які вважають адміністративні досягнення важливішими, ніж їхня безпосередня фахова діяльність.

— Насамперед я нейрохірург. І, звісно, основних зусиль докладаю, щоб домагатися успіхів за операційним столом. Що довше не йде з пам’яті? Напевно, все ж таки перемоги. Втім, іноді й поразки надовго вкарбовуються в пам’ять. Адже бувають жахливі ситуації, коли бачиш, що допомогти неможливо. Особливо гірко, якщо приреченою виявляється молода людина, якій ще жити та й жити. Іноді я, загалом людина невіруюча, готовий молитися. Наприклад, коли під час операції на мозку виникає малоконтрольована кровотеча. У такі хвилини заклинаєш: «Боже, все зроблю, лише допоможи!» Безумовно, найбільшу радість відчуваєш, якщо людину вдається врятувати. В такий момент навіть неймовірна фізична перевтома сприймається як щось приємне — знаєш, за що страждав. Потім, коли пацієнт, який був на межі смерті, одужує, подумки собі кажеш: «А ти й справді щось можеш». Повірте, це ні з чим незрівнянне відчуття.

— Юрію Панасовичу, ризикну поставити не зовсім коректне запитання. Чи є серед близьких вам за духом людей, інакше кажучи, у вашій команді людина, якій ви готові були б вручити віжки правління інститутом?

— А що ж тут некоректного? Запитання як запитання. Такі люди, безумовно, є. Наприклад, мій заступник з науки професор Віталій Цимбалюк. Він набагато молодший від мене, хороший хірург. І, що особливо важливо, я не менш ціную його суто людські риси. Втім, є й інші, ще молодші співробітники. На щастя, за півстоліття роботи в інституті я підготував понад 30 док-торів і кандидатів наук. Багато моїх учнів сьогодні вже завідують клініками.

— Ви не осуджуєте своїх колишніх співробітників, які залишили Україну, щоб знайти щастя за кордоном?

— Осуджую. Хоча суто по-людськи таких людей цілком розумію. Далеко не всіх задовольняють наші сьогоднішні реалії, ситуація, що склалася в науці та практичній охороні здоров’я. Проте мені їхній вибір не до душі.

— Наскільки я знаю, окремі наукові співробітники інституту, котрі посідали у вас провідне становище, виїхали за кордон і не змогли там затвердитися на таких самих позиціях. Чим це пояснити — примхами фортуни, конкуренцією чи тією ж таки прикрою для нас обставиною, що фахова підготовка дослідників і лікарів у розвинених країнах вища, ніж в Україні?

— Ви маєте рацію, мої колишні колеги обняли за кордоном менш престижні посади, ніж у нас. Гадаю, тут зіграли роль і конкуренція, і той неприємний для них факт, що спочатку слід було підтвердити свій лікарський диплом, а потім довести, чого вони варті як фахівці у своїй конкретній галузі. Все це потребувало багато сил і часу.

— Не ходитиму манівцями. Серед ваших співробітників, які вирішили залишити країну, був мій близький товариш — доктор медичних наук, досвідчений нейрохірург (я назвав Юрію Панасовичу прізвище). На жаль, його кар’єра в далеких краях склалася не настільки добре, як того хотілося б. Але в суто матеріальному плані, порівняно зі мною і навіть із вами — академіком, директором інституту, — він живе без проблем.

— У нас цей чоловік завідував клінікою і справді багато досягнув, а за кордоном далеко не все вийшло так, як він розраховував. Вашому товаришеві і ще кільком колишнім співробітникам інституту, котрі залишили Батьківщину, щиро співчуваю, але… — мій співрозмовник скрушно розводить руками. — Гадаю, їх там не особливо чекали. На Заході конкуренція значно гостріша, ніж у нас (а те, що вона зараз існує і в рідних пенатах, поза всякими сумнівами). Крім усього іншого, фахівці, про яких ми говоримо, люди далеко не молоді. Резерву часу в них немає. Поступово входити в нове життя і робити кар’єру їм, вважайте, вже просто ніколи. Отож справа тут зовсім не в нижчій кваліфікації…

— Науковці й лікарі знають дуже багато про фізіологію мозку, роботу його окремих структур. Але чи може сьогодні хоч одна людина — фізіолог, біохімік, нейрохірург, будь-хто сказати, що вона розуміє, як, на якому етапі, в результаті яких механізмів народжується думка. Чи не здається вам, що наші думки, відчуття, надії — це вже зовсім інша «матерія»?

— Уявіть собі, не здається. Так, ці механізми ще до кінця не з’ясовані. Але, боюся, повністю їх ніколи й не буде усвідомлено. Не тому, що тут перед нами щось ідеальне. Причина в іншому. Це надзвичайно складна галузь. Однак нещодавно реалізована міжнародна програма «Десятиліття нейронаук» значно розширила наші уявлення про механізми інтелектуальної діяльності. Тут напрошується порівняння з найбільшим досягненням науки ХХ століття — розшифруванням генома людини. Розшифрувати його то розшифрували, однак уявлення про функції й механізми дії окремих структур усе ще далеко не повні. Мені здається, чим далі ми заглиблюватимемося в сутність явищ, іменованих людським розумом, тим більше запитань може виникати. І, як на мене, така ситуація цілком природна. Наука настільки ж нескінченна, як і матеріальний Всесвіт.

— На початку 70-х років мені пощастило взяти інтерв’ю у відомого американського нейрохірурга Роберта Уайта, який незадовго до того здійснив пересадку голови однієї мавпи на шию іншій, і тварина протягом певного часу жила з двома головами. Уайт вважав, що пересадка людського мозку не за горами. Як ви гадаєте, коли це може статися? Чи не можна таким шляхом зберігати дуже довго, скажімо кілька століть, мозок якоїсь геніальної людини, наприклад майбутнього Ейн-штейна або Толстого?

— З Робертом Уайтом я добре знайомий. Він кілька разів був у нашому інституті, виступав із лекціями. Ми і зараз підтримуємо з американським ученим тісний зв’язок. Ідея трансплантувати мозок виникла у нього не відразу. Спочатку йшлося лише про методичний прийом дослідження фізіології ізольованого мозку. Чим Уайт обгрунтовує необхідність пересадок? У житті трапляються ситуації, коли внаслідок нещасного випадку серйозно ушкоджуються багато важливих органів людини і вона гине. Але мозок залишається майже неушкодженим. Крім того, існує ряд хвороб, при яких мозок зберігається, а відновити функції організму вже неможливо. З другого боку, часто буває так, що серце працює, тіло майже не зазнало ушкоджень, а голова дуже травмована, мозок загинув. Технічно пересадити голову на чужий тулуб сьогодні можливо. Невирішеною проблемою залишається відновлення нейронів і нейронних провідників, які реалізуються через спинний мозок. Відповідно до наших теперішніх уявлень, вони не відновлюються.

— А в майбутньому цю перешкоду усунути вдасться?

— Певні передумови існують. Трансплантологія невпинно розвивається. Гадаю, проблему відновлення нейронної провідності в принципі можна розв’язати. В цьому напрямі зараз проводяться дуже серйозні дослідження. Проте продовжити життя на кілька століть шляхом пересадки мозку мені видається неможливим. Час життя клітин і структур організму закладено в геномі людини. Це стосується і клітин мозку. Більше, ніж відміряно природою, не проживеш. Скільки мозок не пересаджуй (навіть на молоде тіло), він усе одно приречений старіти.

— Ким буде людина після пересадки мозку — тим, кому належала голова, чи донором, у якого взяли тіло?

— Особистість визначається тільки мозком. Серце — лише насос, що забезпечує життєдіяльність. Надзвичайно складний, який реагує на безліч механізмів і чинників, та все ж лише насос. Роберт Уайт розповів про свої дослідження й плани під час аудієнції в Папи Римського. І первосвященик благословив розвиток цих робіт. Обговорюючи питання, де після трансплантації буде душа, співрозмовники зійшлися на тому, що пристановище людської душі — наш мозок. Тож, виконавши складну операцію, можу сміливо сказати: «Я сьогодні оперував душу».

— Вам, напевно, видасться цікавим сюжет одного з романів відомого американського письменника-фантаста Айзека Азимова. Щоб врятувати геніального науковця, у його судини посилають мініатюризований до розміру молекули... підводний човен. Він пробирається в мозок, і лазерна гармата руйнує тромб. Здавалося б, чистої води вигадка? Але нещодавно в одному з журналів я прочитав, що за кордоном з допомогою лазера створюється наноробот, який зможе автономно оперувати в судинах і органах. Як ви ставитеся до такої перспективи?

— Зараз багато що з цієї фантастичної фабули наближається до реальних рішень. Фахівці в галузі електроніки творять воістину дива. Вже створено віртуальну реальність, яка дозволяє хірургові ніби переноситись ну, скажімо, в кровоносну судину і, рухаючись із течією крові, на власні очі побачити вогнище хвороби та супутні їй зміни. Але специфічні проблеми, що виникають, приміром, при тромбах чи атероматозних бляшках, які звужують судину зсередини, розв’язуються сьогодні інакше, ніж у романі Азимова. В експерименті проводиться внутрішньосудинне опромінення ексімерним лазером. Вплив квантового генератора певних характеристик, скажімо, на атероматозну бляшку поступово призводить до молекулярних змін. У результаті вона ніби зморщується, і в такий спосіб відновлюється нормальний кровообіг. Спроба ж просто зруйнувати тромб чи ту саму бляшку, як з’ясувалося, проблеми не вирішує. А ось до широкого використання наноробота, мені здається, ще далеко.

— Нещодавно провідний співробітник одного з київських НДІ медичного профілю чесно зізнався, що, на його думку, їхня інститутська клініка досить швидко перетворюється на звичайну міську лікарню, ну, можливо, обладнану трохи краще за інші. Ви у своєму інституті такої тенденції не помітили?

— Якщо це лікарня високого класу, то нічого страшного не бачу. Наш інститут — наукова установа клінічного профілю. Навіть ті сектори і лабораторії, що займаються теоретичними, фундаментальними питаннями, все одно беруть участь у розв’язанні якихось клінічних проблем. Такі традиції інституту, що склалися за часів моїх попередників — академіків Олександра Арутюнова та Андрія Ромоданова. Водночас існують суто технічні питання, які потребують клінічної апробації. Цим займається, скажімо, відділ експериментальної нейрохірургії. Крім усього іншого, як і в решті медичних установ нейрохірургічного профілю (а їх у країні понад сотню), в інституті ведеться повсякденна клінічна робота. Коротше кажучи, поки в керівників наших підрозділів голова на плечах, небезпеки опустити планку і перетворитися на рядову, посередню лікарню не існує.

— Однак далеко не все залежить від самого інституту. Як підтримувати його високу репутацію в умовах гострої нестачі коштів? Без обладнання, реактивів, можливості платити висококласним спеціалістам пристойні ставки і проводити наукові дослідження не можна.

— Якщо нинішня ситуація не зміниться на краще або, не дай Боже, погіршиться, українську науку взагалі і медичну зокрема можна довести до повної деградації. Мені боляче про це говорити, але до такої катастрофи не дуже й далеко. Знищити напрацювання й пріоритети, якими ми по праву пишаємося, на жаль, дуже просто.

— Після багатогодинної операції, що тримає хірурга в постійній напрузі, йому, як нікому іншому, потрібна розрядка. Юрію Панасовичу, чим ви знімаєте стрес — спортом, прогулянками, алкоголем, їздою в автомобілі, музикою, спілкуванням із друзями, колекціонуванням?

— Ви перерахували майже всі засоби.

— У тому числі й алкоголь?

— А чому не випити в хорошій компанії чарку-другу коньяку? Що ж до прогулянок, то протягом багатьох років ми з одним моїм товаришем у вихідні проходили по 20 кілометрів пішки. Влітку підтримую форму роботою на дачі. До всього іншого, серйозно захоплююся живописом. У мене непогана колекція картин — переважно пейзажів і натюрмортів. Але це в основному речі сучасних авторів. Твори класиків, хоч як сумно, поза межами моїх фінансових можливостей.