«Усі казали: так, це треба, але хто?»

Майже на всіх фото він у камуфляжі. Працівник МНС, людина екстремальної професії. Щороку він збирає добровольців, готових їхати в місця, про які до цього часу говорять із болем та відчуттям певного побоювання — до Чорнобильської зони.

У нього було одне з найбільш мирних людських занять: учитель, філолог, фольклорист. Маючи до того ж і музичну освіту, молодий учений спеціалізувався на вивченні пісенних форм українського фольклору. Саме він перший звернув увагу на те, що Чорнобиль — це не тільки техногенна катастрофа, а й втрачені пісні, обряди і звичаї, казки і замовляння, народна архітектура і одяг, промисли, ремесла, бортництво, і що зберегти все це не менш важливо, ніж ліквідувати матеріальні наслідки катастрофи.

Про парадокси зони, про те, що було до неї і що буде після, розповідає головний спеціаліст з питань культурології відділу науково-технічного розвитку Управління освіти і науки МНС України Ростислав Омеляшко.

Біла пляма і чорна пляма

— Я ніколи не шукав роботи, завжди робота мене знаходила. Після закінчення 1977 року філфаку Київського університету планував вступати до аспірантури, займався фольклористикою, давньою літературою. А якось приїхали знайомі вчителі з села Мар’янівки Васильківського району, батьківщини Івана Семеновича Козловського. Вони з великими труднощами «пробили» музично-естетичний експеримент: співи у школі викладали тричі на тиждень з першого по десятий клас, а Козловський організував при ній ще й музичну школу. «Подала на пенсію вчителька української мови та літератури, йди на її місце, допоможеш нам». Я ніч подумав і наступного дня, маючи можливість улаштуватися у будь-якій школі в Києві, та ще й із правом на отримання квартири, розвернувся і на п’ять років поїхав у Мар’янівку.

То була дуже цікава робота. Камертоном щодо репертуару і методики був Козловський. Ми показали, як можна з тими самими коштами і вчителями реформувати музично-естетичне виховання. Школа, в якій було 205 учнів, уся заспівала! Середні класи вчилися хорового співу і гри на сопілці, вони виконували на тих сопілках і Баха, і Моцарта. Був оркестр народних інструментів, ансамбль скрипалів, духовий оркестр, хор на шістдесят осіб. Старші класи приходили до мене на курс історії мистецтва та світової культури. Я теж маю музичну освіту...

— І чим скінчився той експеримент?

— Ми довели, що немає співучих і неспівучих дітей. Усі співали! За двісті років існування Большого театру в Москві вперше на цій сцені виступав сільський дитячий хор — це було 80-річчя Козловського. А через рік — великий зал Московської консерваторії. За три роки ми мали шість друкованих афіш! Це був успіх. Музичне виховання розвивало в дітей активну життєву позицію. Діти змінилися, змінили батьків, і все село почало змінюватися!

Але саме за це, а ще тому, що Козловський виступав тут не як «московский соловей», а як українець, нас і били. Книжку, яку ми підготували до друку в «Музичній Україні», зарізали... В 1982 році я поїхав з Мар’янівки.

— Повернулися до Києва?

— Так, працював у школі і готував дисертацію з пісенних форм українського фольклору. Коли виходило видання «Українська поезія XVII століття», до мене звернулися, щоб я зробив розділ «Українська поезія з рукописних пісенників». Це демократична українська поезія, написана народною мовою. Я тих збірників сотні переробив і вже інтуїтивно відчував, де фольклорний твір, а де — твір літературного походження, навіть якщо він фольклоризований.

— Ростиславе Андрійовичу, у вас така майже пасторальна спеціалізація, і раптом — Чорнобиль. Як це сталося?

— Я зібрав для дисертації великий матеріал, 30 тисяч пісень, і зробив етнографічну розкладку за регіонами України. І тут виявилося, що Центральне Полісся — майже суцільна біла пляма. Це був 1989 рік, квітень. На третій рік після катастрофи почали відкривати відносну правду про неї. І ось, розглядаючи в газеті карту забруднення території, я побачив, що на мою поліську білу пляму падає чорна пляма. І усвідомив, що регіон, унікальний в етнографічному, в історичному плані, який зберіг реліктові явища в усіх галузях народної культури, проте маловивчений, — просто зникає.

Я вже не міг відступитися від цієї проблеми. Почав звертатися в різні установи: і в університет імені Шевченка, на кафедри української мови та фольклористики, у Пирогівський музей, до міністерств культури та освіти. Усі казали: «Так, це проблема, але хто туди поїде, це небезпечно...». Я шукав шляхів, як вивести цю проблему на державний рівень. 10 серпня 1989 року опублікував у газеті «Сільські вісті» статтю «Дзвони Чорнобиля не змовкають», де була сформульована вся проблематика: що робити, як робити, який має бути результат. Відтоді минув рік, і 1 серпня 1990 року з’явилася постанова ВР «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи», де окремим пунктом було задекларовано створення історико-культурологічної експедиції.

«Я прийшла до вас в експедицію»

— Невже вам вдалося самотужки пробити нашу бюрократичну систему?

— Мені дуже допомогли фізики з Інституту ядерних досліджень, там була лабораторія, яка досліджувала забруднення цієї території. Її керівник Віталій Чумак запропонував мені: «Зараз їдемо в Овруцький район. Беріть магнітофон, фотоапарат, сідайте з нами в машину». Я кажу: «Що ж я один зроблю? Це має бути державна програма». Зібрав підписи десяти науковців під зверненням до Мінатоменерго СРСР: у принципі той, хто є винуватцем цієї трагедії, мав би знайти кошти не тільки на ліквідацію її наслідків в екологічному, технічному плані, а й на рятування культурної спадщини. Фізики дали мені адресу Мінатоменерго в Москві (вона була засекречена, будівля без жодної вивіски). Коли я туди прийшов, вони не хотіли скаргу з України навіть реєструвати, та й до сьогодні так і не дали відповіді.

Тоді я почав виходити на різні конференції, міжнародні симпозіуми, домігся, щоб усе це прозвучало з трибуни Верховної Ради. Фізики-ядерники запропонували виступити на Всесоюзній конференції до четвертої річниці Чорнобиля. Саме її рішення і вплинули на ту постанову ВР, зокрема щодо пункту про створення експедиції.

Ми планували, що це буде науковий центр, натомість у новоствореному Мінчорнобилі було виділено три штатні одиниці — сектор, який назвали «Історико-культурологічною експедицією». Зрозуміло, що троє — це не експедиція. А попервах вона взагалі була в одній особі.

Перший міністр Георгій Готовчиць, коли брав мене на роботу в міністерство, сказав: «Вас тут багато хто не зрозуміє з вашими культурологічними проблемами, але якщо потрібна підтримка — завжди звертайтеся до мене, бо переконаний: треба не тільки тіло рятувати, а й душу».

— Знаю, що саме ви зупинили бульдозери, якими почали закопувати заражені села...

— Я дізнався про це від Олександра Неживого з редакції журналу «Пам’ятки України». Він теж піднімав чорнобильську тему і навіть організував у зону дві експедиції-розвідки. Я саме шукав напарників, однодумців. Він розповів, як бульдозерами виривали величезні котловани, «згортали» туди села, залишалися тільки кургани, могили закопаних сіл. І тоді ми разом з Григорієм Андріановичем Гончаренком — дуже цікавим чоловіком, біологом, екологом, головою Київської міської організації «Зелений світ», написали листа на Раду Міністрів УРСР: поки етнографи не вивчать цієї території, поки там не будуть врятовані пам’ятки, які становлять надзвичайну цінність, ніхто не має права закопувати ці села! Навіть якщо вони радіоактивно забруднені і фонять. І нам прийшла відповідь, мовляв, проблему порушено правильно, але ж туди можуть їхати тільки добровольці... Усе повисало в повітрі. Усі казали: так, це треба, але хто?

— Як же ви шукали добровольців?

— За понад десять років роботи мені вдалося залучити десь понад 250 осіб. Через саму зону пройшло більш як сотня! Дехто був один раз і вилітав на третю добу, а є такі, що всі експедиції відпрацювали від дзвінка до дзвінка.

Ми з Гончаренком розробили першу комплексну програму, вона пройшла апробацію в УТОПІКу та АН України. Її перший пункт полягав у пошуку інформації. Було створено великий творчий колектив із 95 осіб: 35 кандидатів наук, шість докторів, багато музейників, архівістів. Ми провели пошук за архівними та друкованими матеріалами, музейними фондами: що до 1986 року вивчалося в різних етнографічних напрямках на території зон відселення. Створили картотеку, то ціла шафа була. І коли ми звели увесь цей матеріал, виявилося, що територія вивчена дуже нерівномірно, комплексним дослідженням були охоплені хіба що окремі села, кілька точок. А решта потребувала ґрунтовного опрацювання, вивчення, збору матеріалу.

1993 року розпочалася робота з інвентаризації нерухомих пам’яток історії та культури. Це пам’ятки археології, історії, монументального мистецтва, кладовища. Понад п’ятсот населених пунктів обстежено, понад тисячу пам’яток інвентаризовано. А з 1994 року почалися вже комплексні етнографічні експедиції.

— Багато хто дізнався про експедиції до зони завдяки Ліні Костенко. Як ви з нею познайомилися?

— Ми з Ліною Василівною зустрілися в 1993 році на конференції в Київському університеті. Вона саме виступила з дуже критичною статтею: мовляв, гине культурна спадщина, а десь є якась експедиція, яка нічого не робить. Саме тоді я шукав людей, розбивався, але не міг нікого знайти! Я передав їй усі мої матеріали: «Ліно Василівно, ознайомтеся, якщо можете, допоможіть».

Навесні 1994 року ми з письменником Данилом Кулиняком організували до зони поїздку хору «Гомін» — на гробки, після Великодня. І коли вже стояв автобус на вулиці Свердлова, себто Прорізній, дивлюся: підходить Ліна Костенко. «Я прийшла до вас в експедицію». А вона до того сама їздила в зону, бачила, як горить Чорнобиль, багатьох людей там знає. Розповідала, як під колючим дротом пробиралася... Ліна Василівна каже, що, можливо, ця зона взагалі є моделлю майбутньої України, якщо ми будемо так жити і господарювати.

Ми зробили коло по десятикілометровій зоні, по кладовищах проїхали. А вже з 1995 року Ліна Костенко працювала в усіх наших експедиціях від початку до кінця. В експедиції її найбільше цікавило створення архіву. Збирання матеріалів, розкиданих на підлозі в покинутих хатах, сільрадах, медичних амбулаторіях, — це її захоплення. Вона має глибоку інтуїцію, завжди знає, що можна відкинути, а що взяти. Колись показувала мені історії хвороб — до і після 1970 року, коли збудували ЧАЕС. Тут є колосальний матеріал для соціологічних досліджень, написання мікроісторії кожного села. Дуже багато фотографій... Пригадую, як Ліна Василівна знайшла архів Старошепелицької сільради: несе цілу гору паперу, і така щаслива...

— І що далі з тими експонатами?

— У нас є три сховища: кінотеатр у Чорнобилі, зал у краєзнавчому музеї в Іванкові та триста квадратних метрів у Києві. Там зберігаються ці експонати. Але ж треба за ними доглядати! Особливо тканина, вовна потребує постійного догляду, щоб міль не завелася. До того ж усі матеріали вимагають архівного впорядкування. Стало очевидно, що на засадах тимчасових творчих колективів далі працювати не можна. 2001 року мені вдалося створити Центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій. Його штатні працівники вже могли планомірно працювати з тими матеріалами. Центр координував і подальшу експедиційну роботу.

«Потім я вимкнув дозиметр, щоб не дратував»

— Наскільки велика різниця між звичайними етнографічними експедиціями та роботою в уражених катастрофою районах?

— Саме таких комплексних експедицій раніше, кажуть учені, взагалі не було. Уявіть собі: виїжджає 20—25 осіб, кожен бере одну-дві наукові теми. Спектр наших досліджень: народне мистецтво, музичний фольклор, словесний фольклор, народна медицина, вірування, родинні обряди, календарні обряди, промисли, ремесла, народний одяг, їжа, архітектура, транспорт, господарство, бортництво... Після суцільних комплексних експедицій-розвідок виявляли місця, які справді є унікальними, скажімо, у плані народної музики, і туди їхали музикознавці, записували на цифрову техніку матеріали до фонохрестоматії «Традиційна музика Полісся». Фільми зняли...

— У чому специфіка експедицій до зони відчуження?

— До зони не поїдеш з наметами, як інколи їздили в етнографічні експедиції. Треба захистити людський організм від впливу радіоактивного пилу: це відповідний одяг, рукавиці, респіратори, пов’язки марлеві. Радіаційний гамма-фон сьогодні не дуже високий, порівняно з 80-ми роками, але є радіоактивний пил: альфа-частинки, бета-частинки, — і вдихати його небажано. Коли люди лізуть на горище, оглядають покинуті будівлі, у них завжди є захисні засоби.

Їдучи в зону, ми закуповуємо провіант на два тижні, беремо з собою кухаря. Закон такий: люди, які працюють у зоні, повинні добре, якісно харчуватися і нормально відпочивати. Ми зупиняємося в гуртожитку НАНУ, там є тепла вода, душ. Максимально комфортні умови для проживання, харчування і безпеки людей.

А що стосується нашої роботи в зоні — у різних умовах працюємо, у різних фонах. Десь, як у Чорнобилі, 30 мікрорентгенів на годину, десь, як у Машеві чи Усові, — 800, десь за тисячу... Ми ж маємо з собою дозиметри, я завжди дивлюся, куди веду людей. Я можу сам піти туди, де вищий фон, а інших не пущу.

Пригадую, колись ми знімали одне кладовище метрів за триста від саркофагу. Розповідали, що це був хутір Підлісний, поряд невеличке кладовище, там люди навіть рушники вивішують кожної весни на Провідну неділю. Ми поїхали його відзняти. Я всіх залишив у машині, пішов сам. Сказав: «Хто хоче, може йти». Пішов Микола Семиног із камерою, за нами — Надя Ковальчук... Я ввімкнув дозиметр, і пішло: дві тисячі, три, чотири, п’ять... потім я вимкнув його, щоб не дратував. Відзняли це кладовище — і нічого, все нормально.

— Як, до речі, ваше здоров’я?

— Живем (усміхається). Все-таки стільки років працюємо в зоні. Коли хтось говорить, що поїхав у Чорнобиль, де 30 мікрорентгенів, або в південну частину зони, де є села набагато чистіші, ніж сам Київ, — бо природний фон граніту 25 мікрорентгенів, на Хрещатику підвищений радіаційний фон! — і кажуть, що від цього щось комусь сталося... Це байки. У зоні тепер не те страшне.

— А що саме?

— Зона перетворюється на дикі, подекуди непролазні, хащі. Там, де були людські городи, тепер ліс. Уявляєте, як бамбук росте? — отак вишня або сливка частоколом покриває той город. Меліоративна система заростає, відновлюються болота, до деяких сіл узагалі вже не пройти, тому що вода стоїть. У деякі села ми пробиралися взимку, знаходили обхідні шляхи. Пригадаю дорогу в Бовище: спочатку пустили КАМАЗ по засніженому болоту, рубали дерева, щоб спершу він пройшов проклавши дорогу, а за ним уже наш автобус. Унікальні матеріали там знайшли... Або як ходили на хутір Альохівка у Ладижичах, у лісах, у болотах, тільки взимку змогли його обстежити.

Експедиція в зоні, як правило, працює, коли ще або вже немає листя. Літо — це поїздки до переселенців, на інші забруднені території. Бо ці хащі не дають можливості ні сфотографувати, ні пролізти. По п’ятдесят кліщів на себе назбираєш у тій зелені, гадюк не видно під ногами, кабанів у хащах. Нині небезпека в чому — дикі тварини по зоні ходять. Рись з’явилася, кабани, вовки. Можна наскочити на злочинців, які переховуються в покинутих хатах. Якщо експедиція їде в далекі села, ми завжди беремо з собою міліціонера, озброєного автоматом.

Це нове явище — етнографічна робота в екстремальних умовах, зокрема в зоні. Ми виробили свої методики. Начитуємо інформацію на диктофон, щоб не витрачати часу на записи. До хати ніхто не має права заходити один, тільки групою. Двадцять років минуло, ті хати вже напіврозвалені, можна провалитися в якусь яму, може стеля поїхати. Можна впасти в зарослу криницю, звідки ніхто не витягне, не почує і не побачить. Оце небезпеки, які чигають у зоні, особливо коли є листя. Дуже добре по снігу працювати, тоді бета-частинки прибиті, зовсім безпечно.

Оглядаємо хату — якщо бачимо якісь цікаві речі в інтер’єрі, фіксуємо їх. Предмети, які мають етнографічну цінність, виносимо. Радимося: беремо — не беремо. Ось, наприклад, кадуби — суцільно довбані посудини для зберігання зерна, прекрасні, старовинні, на початку ХХ століття вже таких сосон не було, у метр діаметром... Дивимося, а кадуб поточений шашелем, для музею не годиться.

Підкова на щастя

— Якісь знахідки запам’яталися особливо?

— У 2004 році так склалося, що експедиція отримала кошти на проведення робіт тільки наприкінці листопада. Ми повинні були реалізувати ці кошти, виконати заплановану роботу. На третій день помаранчевої революції експедиція поїхала в зону. І в перший день (ми в селі Лельові працювали, недалеко від Чорнобиля) — одна з перших знахідок, підкова! Я повідомив Ліні Василівні: «Ми підкову знайшли на щастя!». Вона каже: «Обов’язково перекажу Віктору Андрійовичу!». Коли він через рік до нас приїхав, ми йому показали у сховищі в Чорнобилі ту підкову. А він, дивлячись на неї, знімає з пальця перстень і кладе поряд: «Це мідний перстень, якому триста років, він мені від прадідів дістався, на ньому мій символ — я у своїй символіці нічого не вигадував». А на персні — підкова з хрестом.

— У Чорнобилі, наскільки мені відомо, ведуться й археологічні розкопки?

— Так. Чорнобиль нагадує Київ у мініатюрі: є гора, історичний Поділ, два узвози, які на нього сходять, і широка річка Прип’ять. І ось на тій кручі три роки тому було відкрито Чорнобиль ХІ—ХІІ століть. Як свідчать археологічні знахідки, в ХІ ст. це ще було сільське поселення, потім воно горіло, а вже у ХІІ ст. маємо яскраво виражене місто, дружинний форпост, який контролював гирло Прип’яті. Там багато роботи, треба розкопати це городище. Парадокс: якби не катастрофа, можливо, середньовічного Чорнобиля ніхто ніколи б не знайшов. Бо там були городи, садки — хто б у них колупався? І ще більший парадокс: до катастрофи таких експедицій комплексних не проводилося.

— Ви вже дослідили майже всю територію Полісся. Яким бачите кінцевий результат своєї роботи?

— Має бути створений музей-архів історії і культури тієї території, який би змоделював культурно-історичний образ втраченої Поліської землі. Щоб це був справді банк даних для наступних поколінь — і вчених-етнографів, і навіть колишніх мешканців, які могли б там знайти матеріал про своє село, про дідів-прадідів, їхні звичаї, пісні, фотографії. Відтворити той регіон, який назавжди зникає з обличчя землі. Нам потрібне приміщення в Києві для створення цього музею.

— А чим займатиметеся далі?

— Уже є постанова Кабміну про реорганізацію нашого центру в бюджетну установу. Можливо, вже з наступного кварталу він називатиметься Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Це не тільки Чорнобиль! Це взагалі проблема, яка має загальнонаціональне значення, оскільки безпека історичних і культурних надбань народу є складником національної безпеки України. Адже в нас іще є чимало загроз — інші атомні станції, небезпечні зони навколо різних заводів, численні штучні моря, які становлять небезпеку затоплення території. Треба працювати над програмою превентивних заходів, щоб у разі чого не довелося їхати до якоїсь нової тридцятикілометрової зони.