Капітальний рефреш Марини Соколян

Вона в нас така одна. Якби українську літературу нарешті структурували й розставили по поличках, Марині Соколян довелося б виділити окрему — настільки вона інакша, відмінна від інших.

Практично всі літератори її покоління ліплять автобіографію з варіаціями (моє радянське дитинство, мій перший секс, мій другий секс тощо) — а вона конструює світи, культури і міфи. Практично всі літераторки того ж покоління роблять ставку на свою жіночу сутність — а вона зухвало оголошує себе андрогіном. Практично всі ровесники-колеги по клавіатурі з труднощами натягують сотню-півтори сторінок на книжку — а вона видає повновагий роман на чотириста із зайвим сторінок, від яких неможливо відірватися.

Торік Марина здобула премію «Відкриття себе» на київському конвенті «Портал» і приз за найкращий національний дебют на «Євроконі» в Москві. Щоправда, інші ладні зламати безліч списів з приводу того, що книжки Соколян — ніяка не фантастика, а натуральний інтелектуальний мейнстрим...

На початку цього року Марина Соколян на місяць вирушила до Прибалтики за програмою Будинку письменника і перекладача, що в маленькому латвійському містечку Вентспілс. Нещодавно повернулася і ділиться враженнями з читачами «ДТ».

— Марино, розкажіть про Будинок письменника і перекладача у Вентспілсі. На що це було схоже, яка обстановка, які люди?

— Схожий він на «шевченківську хатинку», тільки з вежею: насправді це стара міська ратуша. Єдине — на вежі немає годинника, і годинник там поставили окремо. Будинок розрахований на сім осіб, на той момент там були люди з Грузії, Латвії, Швейцарії... ну і з України теж.

Письменники взагалі колоритні персонажі. Один із резидентів — нас резидентами називали, не просто ж так! — казав, що цей будинок не завадило б прикріпити до місцевої психіатричної лікарні, позаяк усі письменники, цитую, «ударені». Звати його Андріс Кольбергс, він із Риги, пише детективи. А вирізняється тим, що, крім усього іншого, мисливець, я його називала «латиським стрілком». Траплялося, ішов у ліс із гвинтівкою і повертався з диким вепром. І потім увесь наш будиночок їв смачну смажену дичину.

Ще мені особливо сподобався латвійський поет Улдіс Берзіньш, Берізка, якщо перекласти. Чоловік трохи старший, красень, поліглот, у нього дуже своєрідні вірші. А крім того, відомий як перекладач з турецької, арабської, івриту, безліч інших мов знає, а зараз, зокрема, перекладає Коран.

— От зустрічалися ви на кухні під смаженого вепра, семеро письменників із різних країн. Про що говорили?

— Та про що завгодно. Наприклад, говорили з «латиським стрілком» про те, чи потрібно, щоб зброя була у вільному продажу; він, природно, вважає, що так. А найчастіше розмовляли про Європу — це питання, виявляється, не тільки в нас мусують, а й у самій Європі теж: що це таке, навіщо, кому це потрібно, добре воно чи погано і що буде далі? Берзіньш якось висловився, що Європа, на його думку, імперія без імператора. Слово «імперія» має конотації не особливо позитивні. Вважається, що імперська культура перекриває решту («провінційних»), іде інтеграція, розмиваються кордони, втрачаються особливості кожної окремої культури. Взагалі Латвії теж не дуже щастило в історичному плані, вона увесь час перебувала між двома силами. Європейськими, котрі були свого часу досить агресивні: німецька Реформація, Тевтонський орден, та кого там тільки не було, — і Росія з іншого боку. Перебуваючи між двома великими силами, як же їм, маленьким, не втратити себе, вижити і, більше того, жити добре?

Багато, природно, розмов велося про поточну політичну ситуацію. Я ж туди потрапила якраз під час заворушень...

— Як вони сприймалися «зсередини»?

— Оскільки ми перебували досить далеко від Риги, не було такого, щоб люди сильно нервували, боялися на вулицю виходити чи, навпаки, носили бутерброди організаторам заворушень. Радше деяке здивування було. Складалося враження, що вони не очікували від себе, від свого народу, такого сплеску темпераменту. Латвійці вважають себе спокійним, врівноваженим нордичним народом. Вони навіть казали: ви, мовляв, темпераментні українці, постійно влаштовуєте всілякі хаотичні події — але ми, як у нас таке могло статися?!

— Ну і як могло статися, на їхню думку? Суспільство більше вітало чи засуджувало ці події?

— Не можна сказати, що було різко негативне чи різко позитивне ставлення, скоріше обговорювали, що з цього вийде доброго, що поганого. Позитивний момент — нехай уряд усвідомить, що народові, навіть спокійному і нордичному, не байдуже. Негативний — якщо розбити кілька вітрин, навряд чи раптово закінчиться економічна криза. А влада, замість боротися з економічними проблемами, починає впадати в паніку, влаштовувати якісь дебати, йти у відставку.

Сталося ж це, як мені пояснили, тому що в кожного масового явища є свого роду драматургія. Коли в Ризі пройшов запланований марш протесту, ця подія нічим не закінчилася, у ній не поставили крапки. Люди вийшли, попротестували — і все. Не було кінця, пропозиції подальших дій чи ще чогось. І через відчуття недомовленого народ вирішив якщо не договорити, то бодай доробити. Розбили вітрину з ризьким бальзамом, підзаправилися й пішли трощити далі...

— А в нашій ситуації, як вам здається? Теж, як видно, крапки не поставлено. Чи можливий аналогічний сценарій, із поправкою на темперамент?

— Якщо так, то краще не треба: у них розбили кілька вітрин, а в нас може вилитися в усе що завгодно. Але особисто в мене немає відчуття, ніби бродіння в суспільстві може вилитися в якісь організовані дії. Народ дещо розчарувався в масових виступах, зрозумів, що можна вийти на вулиці і щось поскандувати, але в результаті нічого не змінюється. Не бачу у своїх знайомих бажання піти й попротестувати — який сенс?

— Це не перша ваша письменницька поїздка. Як вони впливають на «життя і творчість»?

— Письменницька — друга. Першого разу я їздила до Кракова за програмою «Люди і міста», відомою серед наших діячів культури. Хто там тільки не побував! Минулої осені програма святкувала десятиріччя, запрошували всіх стипендіатів, і туди приїхали буквально всі наші, особливо львів’яни. Краків — наша маленька Мекка.

Впливають такі поїздки, звісно, позитивно. Мені здається, будь-якому авторові треба час од часу відключатися від побуту, щоденних подій і вражень, робити такий капітальний «рефреш». Інші обличчя, інша архітектура, інше повітря — усе інше. Тому, як на мене, їздити треба регулярно, і не тільки на стипендії.

— Де ви побували ще?

— Найперша моя далека поїздка була до Штатів, за програмою студентського обміну. Я була ще маленька, 15 років, перелякана, не знала, що на мене чекає, та й письменником себе не вважала, але вже було бажання пізнати щось нове. Далі — чудова поїздка за часів студентських по відомству AEGEE, європейської студентської організації. Ми з’їздили на Новий рік до Голландії та Німеччини. Це був геть екстремальний тур, ми ночували в автобусі, на вокзалі, під церквою, у спальниках у спортзалі... Зате побачили багато чого цікавого.

Ще можна згадати чудовий Ізраїль, куди я їздила на семінар на тему жіночого лідерства. Мені було все одно, на яку тему семінар — вирощування картоплі, жіноче лідерство, та що завгодно. Хоча жінки-лідери теж вражаючі персонажі. Окремо можна писати книжку про цих дамочок і про те, що з ними відбувається, коли в той-таки кібуц приїжджають чоловіки — і не звідкись, а з Аргентини, справжні латинські мачо! Зустрічаються два лідерства і...

— До речі, кілька років тому на одній з літературних акцій ви прилюдно й аргументовано відмовилися... від статі. Відтоді не повернули?

— (Сміється) Стать — поняття розтяжне, від статі фізичної спробуй-но відмовитися, це грошей коштує: щось відрізати, щось пришити! Скоріше це відмова від гендеру. Є таке поняття в соціології — агендер, тобто особистість, яка не хоче підпорядковуватися правилам рольової поведінки, стереотипно чоловічої чи стереотипно жіночої. Мені так зручніше.

А ідея того виступу, такого собі демаршу, полягала в тому, що творча особистість, письменник передусім, має не лише про свою стать думати, а намагатися розібратися й у тому, що інша стать про себе думає, — хто ж іще, якщо не письменник? Моїм опонентом був Юрій Макаров, і я з подивом дізналася, що є люди із досить жорсткою позицією: жінки й чоловіки ніколи одне одного не зрозуміють. Мовляв, вони настільки далекі одне одному, Марс і Венера, люди з різних планет, зелені чоловічки. Мені про це було навіть неприємно дізнатися: невже є люди, яким подобається така ситуація?

— Торік ви здобули дві престижні нагороди від цеху фантастів. А це ж теж ніби інша планета, у нас так склалося: окремо фантасти, окремо письменники...

— Мені здається, це не надто добре, коли починають ось так розділяти, причому пристрасно, аргументовано, сваряться, списи ламають: хто до кого належить, кого на яку полицю ставити. Гарна книжка — це гарна книжка, незалежно від того, на якій полиці вона стоїть. Недарма ж стали з’являтися, особливо останнім часом, суміжні жанри, починаючи з магічного реалізму, а зараз вже й назв немає для таких напрямів, де гарна реалістична проза поєднується з елементом ірраціонального. Тож мені така дихотомія геть не імпонує.

— Ви соціолог за освітою, як гадаєте, що станеться з нашою літературою в результаті кризових чинників — економічних, психологічних? Настане оновлення чи все буде зовсім кепсько?

— Ну, я оптиміст. Чому ж усе кепсько, усе добре буде, тільки от коли і як? Я, звісно, соціолог, а не економіст, і тут, як я розумію, наші проблеми передусім грошові. Видавати стануть менше, але от за яким принципом вибиратимуть цей менший відсоток? За якістю — друкувати найкраще чи видаватимуть, наприклад, тільки замовні книжки? Хотілося б, звісно, думати, що вибиратимуть за принципом якості, що у видавців з’являться думки з приводу того, як просувати книжки, робити бізнес. Є ще гранти. У нас і так досить великий відсоток літератури на грантах з’являється. Напевно, слід подумати в цьому напрямі: можливо, Сорос нас урятує? Інший, сумний, варіант — коли взагалі перестануть щось видавати. Тоді — самвидав, Інтернет... Писати люди навряд чи перестануть тільки тому, що криза. Трохи накопичиться матеріалу, а там, дивись, у видавця більший вибір з’явиться... Загалом, позитивно треба мислити. Занепадництво — воно збиткове, так я вважаю.