Точність останнього дюйма. Виповнилося 90 років Джеймсу Олдріджу

«...Успел сказать он и в этот раз: «Какое мне дело до всех до вас, А вам — до меня?..»

Є фрази-тести, паролі, пізнавальні знаки, які вірніше, ніж будь-які тривалі розмови, дозволяють відрізнити своїх. Якщо ви вже чуєте ту саму мелодію, якщо защемило, дряпнуло в душі щось головне, не затребуване майже в звичайному житті, — отже, ми з вами одне одного зрозуміємо. Отже, вам не треба пояснювати, що таке «Останній дюйм».

Взагалі це дивний фільм. Начебто старомодна, пафосна стилістика з наївними «спецефектами» й щедрою ідеологічною приправою, не повинен він переглядатися сьогодні. Але одначе переглядається. Бо важливо — не коли смішливий капіталіст перетворюється на хижу акулу, а коли батьківська шкіряна куртка на спинці крісла в літаковій кабіні перетворюється на самого батька. Такого ж дужого й мужнього, як у житті — але близького, усміхненого, розуміючого все. Льотчик Бен і його син Деві врешті-решт знаходять одне одного. Через мужність, рішучість, напруження, вище від людських сил. Через останній дюйм.

Свого часу неймовірний успіх стрічки забезпечили і карбований профіль Миколи Крюкова, і Слава Муратов, один із «зоряних хлопчиків» радянського кіно, і, звісно, пісня Мойсея Вайнберга про солдата Боба Кеннеді. Але головне тут усе ж таки — історія, тобто story у кінематографічному розумінні. Драматична, занадто жорстка й водночас вибудована з найтоншою психологічною точністю. Історія, яку вигадав англійський письменник і журналіст Джеймс Олдрідж.

Джеймс Олдрідж — із тих постатей, котрі настільки міцно асоціюються з минулою і давно минулою епохою, що з подивом виявляєш у ньому сучасника. В офіційній біографії — тільки одна дата в дужках після імені. Та й остання книга Олдріджа «Дівчинка з моря» побачила світ у серії літератури для підлітків видавництва Puffin at Penguin Books Australia зовсім нещодавно, 2002-го, і навіть увійшла в шорт-лист однієї з престижних літературних премій.

Ні у нас, ні в Росії її, звісно, не видадуть. «Письменник-комуніст, публіцист і борець, друг Радянського Союзу», як представляли Олдріджа анотації до радянських видань його книг, які перекладалися «з коліс» і виходили величезними накладами, після розпаду Союзу просто перестав існувати, випав із розсипаної обойми. А там, у себе, він ніколи не був автором тиражним і медійним, оточеним шанувальниками, який направо й наліво роздає автографи та інтерв’ю. «Олдріджа друкують у буржуазній Англії і навіть у США, бо у нього, звісно ж, є читач, — писала в післямові до двотомника «Вибраного» (1986 р.) знайома й перекладачка письменника Т.Кудрявцева, — але книги його виходять без реклами, із мінімальною кількістю рецензій, а либонь саме це і є мірилом успіху на Заході».

Народився він 10 липня 1918 року в Австралії, у Сванхіллі, штат Вікторія, де й минуло, за його словами, «том-сойєрівське» вільне дитинство, сповнене пригод. Про які можна й потрібно прочитати в повісті «Мій брат Том», у романі «Правдива історія Ліллі Стьюбек», в інших «австралійських» книгах Олдріджа, де автобіографізм не відокремиш від вигадки, та й не слід. У 14 років Джеймс пішов розсильним у редакцію однієї з мельбурнських газет, а у 18 вирушив підкоряти Лондон. Вступив до Оксфорду, відвідував льотні курси, а головне — розпочав журналістську кар’єру, співробітничаючи з кількома лондонськими газетами.

«Ти був таким зелененьким, таким захопленим, таким сором’язливим, страшенно невпевненим і водночас йоржистим, і з такою диявольською рішучістю будь-що домогтися свого...» Так колеги по редакції характеризують героя роману «Останній погляд», у вступному слові до якого автор попереджає читачів, що не варто купуватися на очевидний автобіографізм: «...вона найчистіший вимисел, а не підтасування фактів».

Цей роман, далеко не найвідоміший і, можливо, не найсильніший у Олдріджа, все ж таки заслуговує на увагу. «Останній погляд» — про дружбу двох великих письменників тієї епохи: Френсіса Скотта Фітцджеральда й Ернеста Хемінгуея, побачену очима молоденького журналіста, так навмисно списаного з автора. Проте Джеймс Олдрідж, немов не до кінця впевнений у своєму праві на цю тему, просить «поблажливості в безлічі людей, які близько знали цих письменників, але, можливо, не бачили драматизму їхньої дружби так, як бачу його я».

Адже паралель із Хемінгуеєм переслідувала Олдріджа завжди. Запаралеленими є вже їхні біографії: журналістика на початку кар’єри, до того ж екстремальна, воєнна журналістика, що поступово переходить у літературу. (До речі, в «Останньому погляді» Фітцджеральд уїдливо каже другу Ернесту, що той занадто гарний журналіст, щоб стати гарним письменником.) У творчості — паралельний інтерес до одних тих самих тем, колізій, характерів. Стилістична схожість, а головне — однакова система цінностей, яка так добре й безвідмовно працює на війні або в крайніх екстремальних ситуаціях на кшталт «Старого і моря» або «Останнього дюйма», але чомусь провисаюча й незатребувана в нормальному мирному житті.

Хемінгуей зрештою не зумів із цим жити, поставивши у своїй біографії страшну й ефектну крапку. Олдрідж — зміг, обравши спокійне довге життя із родиною в невеличкому будинку на околиці Лондона. Перший варіант, безсумнівно, більш виграшний і яскравий в очах нащадків, другий — радше спонукає залишатися в тіні. Порівняння книг Хемінгуея й Олдріджа не виходить коректним: тінь відкидає той міф, який перший створив зі свого життя. Що, погодьтеся, геть окремий талант, який зовсім не обов’язково додається до літературного.

Біографія Джеймса Олдріджа теж починалася захоплююче. Як військовий журналіст він дебютував у 21 рік на Фінській війні й незабаром був висланий із країни за неприйнятні для фінів симпатії до СРСР (принаймні така офіційна радянська версія). В роки Другої світової встиг побувати в Норвегії, Греції, Єгипті, Лівії, Ірані, а 1944—1945 рр. провів у Радянському Союзі. Т.Кудрявцева згадує, що іноземні журналісти жили в Москві в готелі «Метрополь», звідки ходили по засніженому Кузнецькому мості на прес-конференції в МЗС по зведення з фронтів, на основі яких і писалися кореспонденції. Звісно, були й старанно організовані групові відрядження країною, на нещодавно визволені території (в одній зі статей 80-х років Олдрідж із певною ностальгією пише про поїздку в Севастополь і Херсонес, де щойно закінчилися останні бої).

У СРСР уміли працювати з іноземною пресою. У журналіста Олдріджа зав’язалися тут дружні й робочі контакти, які тривали після війни і вилилися як у співробітництво з радянською періодикою, так і в переклади та видання масовими накладами його книг. Джеймс Олдрідж став одним із тих письменників, яких друкували і пропагували лише тому, що він був «наш». Він виголошував правильні промови перед радянськими інтелігентами, давав правильні настанови радянським школярам, писав правильні статті про загниваюче капіталістичне суспільство і робив правильні акценти, порівнюючи його з нашим, радянським:

«Ваша молодь буває веселою, буває і сумною. Іноді вона мусила йти на жертви. Однак ніколи мені не доводилося бачити у радянських парубків і дівчат безнадійно згаслого погляду, настільки характерного для нашої безробітної молоді» («Смена», 1985).

Його статті та нариси друкували журнали «Смена» та «Огонек», «Иностранная литература» і «Проблемы мира и социализма», газети «Правда» і «Вечерний Ленинград», «Литературная газета». Читаючи їх, важко розібратися, наскільки автор був щирим, а якою мірою «відпрацьовував» свій літературний успіх і визнання тут, на одній шостій. У всякому разі, там значно більше публіцистики, аніж агітки, живої невимушеної розмови, аніж догматичної риторики, а романтична наївність прослизає радше зворушливою, аніж фальшивою нотою:

«Хтось сказав мені, що в номері, де я мешкав у готелі «Національ», жив Ленін, коли він уперше приїхав із Петрограда в Москву. ...І хоча я не знаю, правда це чи ні, мені дуже приємно думати, що це було саме так. У душі я романтик, і отримую величезне задоволення, сидячи в цій сонячній кімнаті й уявляючи, що думав 1918 року Ленін, коли він дивився з вікна на ці дахи, на кремлівську стіну...» («Вечерний Ленинград», 1954.)

«Якщо буде створено товариство Сонячно-Радянської дружби, я з великим задоволенням вступлю в нього. Після запуску космічної ракети друзяка Сонце стало якось ближчим». («Литературная газета», 1959.)

Та якщо свої враження від радянської дійсності Джеймс Олдрідж викладав переважно в жанрі, як це зараз називається, авторської колонки (де, за визначенням, за блиском стилю криється певна необов’язковість) чи майже художнього нарису, то про «капіталістичну дійсність», тобто про проблеми та біди країни, де жив зовсім не в номері готелю «Національ», він пише серйозну аналітику. Про подвійну й потрійну мораль у політиці, про викривлену ідеологію «ядерної парасольки», про технології комерційної преси, про розмивання орієнтирів у суспільстві, спрямованому на споживання. Звісно, у радянській країні такі викриття йшли на ура. Та річ не в тім.

Щире обурення і біль простежуються, наприклад, в опублікованому в «Иностранной литературе» есе «Опошлення свободи» (1976). Наведу кілька цитат, втім, без шкоди для контексту. Почитайте. Щось знайоме, чи не так?

«Наше сучасне життя на Заході багато в чому програмують так звані «споживчі товари» — товари масового попиту. І всі вони мають бути нам продані, тобто нас потрібно переконати, що вони нам необхідні. ...Під час «продажу» будь-який товар, хоч би яким він був, неминуче вкривається густим шаром непристойності. Рівень телевізійної реклами миючих засобів, шоколаду чи консервованої квасолі, як правило, досить високий. Але вона не залишає жодного сумніву в тому, що її пристосовують до нижчого загального духовного знаменника, до найпримітивніших прошарків нашого суспільства, які не звикли самостійно мислити».

«У нашій історії ще не було часу, коли насильство такою мірою панувало б у мистецтві, у кіно, на телебаченні. Сексуальна аберація кіно та телебачення досягла тієї межі, за якою, на думку багатьох і багатьох, усякі межі взагалі закінчуються».

«З’являється ще один, більш зловісний товар — тепер поряд із сексом і насильством таким товаром стає сама «свобода», — щоправда, товар, який не приносить прямих прибутків, проте відмінно розрекламований. Нас переконують, що наша «свобода» — найкраща у світі, так само, як наші миючі засоби, шоколад, сигарети чи туалетний папір».

«Що більше наші засоби масової інформації і можновладці торочать нам про особисту свободу, то більше ми втрачаємо відчуття реального змісту цього поняття, тим більше воно опошлюється і перетворюється на ширму. Потроху за цією ширмою «особистої свободи» нашу істинну свободу обмежують дедалі жорсткіше й жорсткіше».

Чи могла людина, настільки нещадно й точно аналізуючи рідну дійсність, настільки райдужно помилятися в оцінці дійсності радянської? У принципі, чому б і ні. В тій полярній та визначеній системі етичних цінностей, яка вчувається в його книгах, явному злу неодмінно мало бути протиставлене адекватне добро. Зло західної системи він бачив наскрізь. Добро радянської — щиро хотів бачити, і йому, напевно, вдавалося.

В офіційних біографіях Джеймса Олдріджа писали, що саме його прорадянська позиція стала причиною скромного успіху його книг на Заході. Певною мірою, мабуть, так воно і є. Свої політичні симпатії Олдрідж формулював гранично чітко, не розуміючи, як може бути інакше: «Ми на боці або правих, або неправих» (з есею про холодну війну «Вірність дружбі», «Иностранная литература», 1985). З іншого боку, його романи зібрали чимало літературних премій (у радянських біографіях згадується лише міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», але англомовний список нагород досить довгий), тобто своє навкололітературне середовище письменника приймає й гідно оцінює. Але згадаймо: «Книги його виходять без реклами, з мінімальною кількістю рецензій, а либонь саме це і є мірилом успіху на Заході». Просто не затребуваний ринком. Ми ж знаємо, як воно відбувається.

Письменницька доля — контрапункт, у якому мають щасливо перетнутися безліч різноспрямованих ліній. Страшно уявити, скільки по-справжньому гарних книг або взагалі не знаходять видавця, або проходять непоміченими, загубившись в дедалі потужнішому інформаційному потоці. В контрапункті Джеймса Олдріджа ключову роль зіграло його так спірно сприймане нині захоплення Радянським Союзом. Але ж якби не це, ми, напевно, ніколи не прочитали б «Справу честі» і «Морського орла», «Дипломата» і «Мисливця», «Останній погляд» і «Правдиву історію Ліллі Стьюбек»... Не почули б таке просте й точне: «Вся річ у останньому дюймі».