Щоб політати на гусаку. Виповнилося 150 років від дня народження Сельми Лагерльоф

«Вона рішуче пориває з нездоровим і фальшивим реалізмом нашого часу», — сказав у привітальній промові член Шведської академії Клаес Аннерстедт того дня, коли Сельмі Лагерльоф, першій жінці-лауреату у світі, вручали Нобелівську премію. «Як данина високому ідеалізмові, яскравій уяві і духовному проникненню, що вирізняють усі її твори».

Зверніть увагу: не за актуальну проблематику, не за портрет епохи і чуйну відповідь на віяння часу. За уяву, фантазію, фантастику.

У радянській літературній енциклопедії 1932 року Сельму Лагерльоф назвали «однією з найреакційніших письменниць кінця ХІХ — початку ХХ ст.». Поряд зі зрозумілими класовими претензіями — обвинувачення в «елементах грубої містики й забобонів», які пронизують її твори. Проте «Чудову подорож Нільса...» видавали, тиражували й екранізували навіть у країні, де реалізм у літературі вважався єдино здоровим, правильним і справжнім.

За Сельмою Лагерльоф прийшли Астрід Ліндгрен, Туве Янссон — дивовижний скандинавський феномен жінок-казкарок, майстринь цілком іншої, несподіваної, фантастичної й водночас близької, достовірної реальності. Прийшли й перемогли, примусивши світ повірити собі. Визнати життєву істинність і необхідність дива.

Вона народилася 20 листопада 1858 року в провінції Вермланд на півдні Швеції. Стародавній, але зубожілий дворянський рід. Родовий маєток Морбакка: після смерті батька Сельми, офіцера у відставці Еріка Густава Лагерльофа, він піде за борги, а дочка викупить його, коли заробить літературою великі гроші. Сельма Оттіліана Ловіза — четверта з п’яти дітей. У трирічному віці її розбив дитячий параліч, відібрало ноги, знову ходити дівчинка почала тільки в дев’ять, після лікування в Гімнастичному інституті Стокгольма, а кульгавою залишилася на все життя.

Із хворих дітей часто виростають мрійники й письменники. У дитинстві та юності Сельма писала вірші, запоєм читала, проте принцесою-мрійницею, відірваною від життя, їй стати не дали: дівчині з небагатої, хай і аристократичної сім’ї потрібна професія. Незважаючи на кульгавість, Сельма їде вчитися в Стокгольм, спочатку в ліцей, а потім — у Королівську вищу жіночу академію. І саме закінчує її, коли давній затишний світ остаточно валиться: батько помер, Морбакка, яка належала родині Лагерльоф із XVI століття, пішла з молотка.

Сельма стає вчителькою у школі для дівчаток у Ландскроні. Учениці її люблять, керівництво дивиться косо через надто демократичні заняття і неформатну подачу матеріалу, але нічого, терпить. А вона вечорами пише книжку, майбутній свій перший і найвідоміший у нас (якщо не брати до уваги, звісно, «Подорожі Нільса...») роман «Сага про Йесте Берлінга». Поки що це тільки окремі розділи, що їх 32-літня вчителька наважується послати на літературний конкурс журналу «Ідун» — буквально в останній день конкурс-
них термінів. Перша премія, плюс пропозиція видати роман, ще навіть не дописаний до кінця.

Щоб завершити його, Сельма Лагерльоф бере в школі тривалу відпустку: в ті часи література ще вважалася досить серйозним заняттям, аби присвятити їй весь свій час. Фінансово допомогла подруга, баронеса Софі Альдеспаре, а потім, уже після публікації «Йесте Берлінга», Лагерльоф отримала стипендію короля Оскара ІІ і змогла залишити школу зовсім. І робити тільки те, що хотіла: подорожувати (в 90-ті роки вона їздила на Сицилію, в Палестину та в Єгипет) і писати. У 1902 році побачив світ двотомний роман «Єрусалим», гонорар за який дозволив їй викупити рідну Морбакку. А в 1906-му — «Чудова подорож Нільса Хольгерссона Швецією», так в оригіналі. Ми ж звикли з дитинства, що ця книжка називається «Чудова подорож Нільса з дикими гусьми».

Юрій Нагибін одного разу написав, що Сельма Лагерльоф створила цю книжку «не від учительської сверблячки, а щоб політати на гусаку». Факти нібито заперечують: «Нільс» був написаний на замовлення Товариства вчителів саме як підручник з географії для шведських школярів. Хлопчик, зачарований гномом за негарну поведінку, летить верхи на гусаку над рідною країною, оглядаючи її, як кажуть, з висоти гусячого польоту, а мудра Акка Кебнекайзе, гуска–ватажок зграї, допомагає як належить розібратися з матеріалом. Отримати замовлення під таку, м’яко кажучи, оригінальну концепцію підручника було непросто, але, з іншого боку, — сама Сельма Лагерльоф мала вже доволі гучне ім’я в літературі плюс педагогічний стаж. Прийняли книжку теж неоднозначно: оцінюючи сам підручник, критики закидали письменниці недостатню структурованість, надмір фольклору, а дехто й прямо обізвав роман «невдалим попурі з фантастичних мріянь старої діви». Проте потім маятник гойднувся в інший бік: «Лагерльоф подарувала дітям стимул до пізнання», «злила воєдино завдання поета і вчителя», «перед нами педагогічна казка або казкова педагогіка».

І найголовніше — новий підручник прийняли діти. «Доки дітям весело читати цю книжку, вона перемагатиме», — казала сама письменниця.

Радянські діти читали адаптованого «Нільса». Скороченого майже вп’ятеро. Позбавленого подробиць шведської географії: справді, навіщо нам скрупульоз-
ний перелік містечок, селищ і річок із невимовними назвами? Ретельно підчищеного від релігійних мотивів, а заодно — й від багатьох фольклорних епізодів та персонажів. І значно мажорнішого за загальною тональністю, порівняно з оригіналом.

У пострадянській Росії було видано й повну, двотомну версію роману Лагерльоф, але улюбленим дитячим чтивом у такому вигляді він не став. Багато хто знає Нільса за чудовим мультиком «Зачарований хлопчик», одним із повнометражних шедеврів радянської мультиплікації, до якої було далеко Волту Діснею з його студією (та й тепер, з усіма технологіями, далеко). Тобто передавалася від батьків до дітей і стала по-справжньому улюбленою, в цій книжці зовсім не географія, бог із нею, і не християнська дидактика, а сама історія чудової подорожі, виховання в хлопчиську-хулігану здатності до дружби й відповідальності, а ще — освідчення письменниці в любові до своєї фантастичної країни. Над якою їй, звісно ж, дуже хотілося «політати на гусаку».

В оригінальному «Нільсі» є епізод, у якому з’являється сама Сельма Лагерльоф, учителька, що розповідає зачарованому хлопчику, як виник у неї задум книжки. Зустрічаються вони не де-небудь, а в її рідній Морбацці. Ім’ям рідного будинку письменниця назве потім і свої дитячі спогади. Це було для неї знакове, єдине місце, де вона могла все. Поширена легенда, що Сельма Лагерльоф викупила Морбакку зі своєї нобелівки. Неправда (насправді це сталося кількома роками раніше), але дуже гарно.

Нобелівський комітет розглядав кандидатуру Сельми Лагерльоф кілька разів, а присуджено їй премію в 1909 році. Жінці — унікальний прецедент. Жінці-казкарці, і йдеться не тільки про «Нільса»: дивна, фантастична атмосфера прозирає і в «дорослих» її творах, починаючи з «Йести Берлінга». У нобелівській промові Сельма Лагерльоф переказала свою недавню розмову з батьком: вона, мовляв, зізнавалася, що боїться не виправдати таку високу честь, а батько, старий військовий, гримнув кулаком по підлокітнику крісла-качалки: «Я не збираюся ламати собі голову над проблемами, яких неможливо вирішити ані на небі, ані на землі. Я занадто щасливий, що тобі дали Нобелівську премію, і не маю наміру тривожитися про щось іще!»

Її батько помер двадцять сім років тому. Але в тій реальності, в якій вона жила й писала, це не мало значення.

Після нобелівки Сельма Лагерльоф продовжувала літературну працю: було написано романи «Вигнанець», «Король Португалії», історичну трилогію про Льовеншьольдів, кілька автобіографічних книжок. Багато часу приділяла новаторському тоді фемінізму, виступала на жіночих конференціях і конгресах, у тому числі в Штатах. Для феміністичного руху вона стала, зрозуміло, живим символом — про такий прорив, як жінка-нобелянт, раніше не доводилося навіть мріяти.

Цікаво, що сьогодні саме у скандинавських країнах фемінізм можна вважати реально переможним. Саме шведський парламент демонструє завидний гендерний паритет, саме там, у них, немає нічого дивного і в обранні жінки на найвищу державну посаду. Але особисто мені здається, що Сельма Лагерльоф посприяла цьому не так своїми виступами на конгресах і нобелівським прецедентом, як створенням своєї реальності, фантастичної й жіночої за визначенням. І вона, і Астрід Ліндгрен із Туве Янссон створили у своїх книжках альтернативний світ, настільки живий, що він поступово й ненав’язливо примусив потіснитися той, попередній, єдиний, чоловічий. Самі бачите: так буває.

Але, на жаль, вона жила не в ті часи, коли хтось міг дозволити собі ігнорувати реальність об’єктивну. Перша світова — Сельма Лагерльоф виступає як пацифістка, протестуючи проти війни взагалі; зрозуміло, радянські ідеологи від літературознавства називають такий протест «суто реакційним і святенницьким». Так, жахіття війни десь далеко, ось все і вляглося, а Швеція була й залишається нейтральною країною, і в Морбацці можна жити й писати книжки, не торкаючись політики. У Німеччині приходять до влади нацисти, і Сельма Лагерльоф із її фантастичними легендами та сагами добре лягає в їхню нову естетичну концепцію, ось її вже проголошують «нордичною поетесою» і піднімають на щит. Проте вона категорично вибивається з ролі, допомагає, приміром, врятувати життя і свободу менш «нордичній» німецькій поетесі — Неллі Закс, оформивши тій шведську візу. У 1937 році ім’я Сельми Лагерльоф було в списку «Антифашистські письменники», опублікованому в московському часопису «Інтернаціональна література». Але потім починається радянсько-фінська війна — і письменниця, вже майже «наша», жертвує Шведському національному фонду допомоги Фінляндії свою нобелівську медаль.

Померла Сельма Лагерльоф у Морбацці в 1940 році, доживши до 81 року. Казкарі і фантасти взагалі, як правило, живуть довго. Мабуть, тому, що їхній власний всесвіт пристосований для життя значно краще, ніж так званий реальний світ.