СИНЬООКА КРАСУНЯ ЧЕКАЄ НА ТУРИСТА

Вона справді синьоока. І не лише тому, що територія області «інкрустована» майже двомастами озер. Ніде більше ви не побачите так багато унікальних дерев’яних церков ХVI—XVIII ст., і всі вони пофарбовані в глибокий яскраво-блакитний колір. Хтозна, можливо, саме вони й підсвічують тутешнє небо, небеснішого від якого в Україні не знайдеш?..

Не скажеш, що Волинь, маючи величезний туристично-рекреаційний потенціал, абсолютно не використовує наявних природних та історико-культурних багатств. Аби поблукати Луцьким замком, відпочити на озері Свитязь, помилуватися старовинним Володимиром-Волинським, вклонитися чудотворному лику Зимненської Божої матері в Успенському храмі села Зимне, приїжджають люди з 27 країн світу. Але, по-перше, торік на Волині побували трохи менш як 2500 закордонних гостей. По-друге, левова частка території краю була й залишається справжнісінькою туристичною terra incognita. Причому навіть для вітчизняного любителя подорожей. Під час недавнього прес-туру, організованого Держтурадміністрацією України, Національною туристичною організацією та Волинською облдержадміністрацією, столичні журналісти відвідали лише п’ять районів і в останній день погуляли по Луцьку. Але й за ці чотири «галопо-по-європні» дні ми побачили стільки цікавого, незвичайного й «туристично-привабливого», що саме час поставити а-ля бендерське запитання: чому гроші, які валяються, в буквальному сенсі під ногами, лінуються підняти?..

Село Запруддя Камінь-Каширського району славиться своїм Свято-Успенським храмом (1795 р.), де зберігаються Євангеліє і плащаниця, подаровані матір’ю Лесі Українки Ольгою Косач. Село Гішин — однією з найдавніших на Волині церков, збудованою у ХVI столітті без жодного цвяха. У Свято-Михайлівській церкві Старовижівського району бував Тарас Шевченко й навіть реставрував одну з ікон, яка зберігається нині в капличці на місцевому цвинтарі. Відроджуваний Хресто-Воздвиженський собор Свято-Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря (Чарторийськ Маневицького району) уже вражає своєю оригінальністю і пишнотою. Трагічна й велична історія Мілецького Свято-Миколаївського монастиря, розміщеного у Старовижівському районі, Свято-Стрітенського жіночого монастиря в селі Михнівка на Камінь-Каширщині. А як описати словами враження від відвідин єдиної в Україні скарбниці сакрального мистецтва — Луцького музею волинської ікони?.. На Волині є не просто великі — величезні можливості для розвитку релігійного туризму. Причому черниці Михнівського жіночого монастиря аж ніяк не проти приймати туристів і навіть годувати їх навдивовижу смачним (кажу зі знанням справи) обідом у монастирській трапезній. Але до святого місця веде розбита дорога, на сусідній трасі Брест—Львів немає жодного щита-покажчика, що повідомляв би: неподалік розташований такий цікавий об’єкт...

На 62% територія Маневицького району складається з лісів. Та яких! Багатих на гриби-ягоди, з усім необхідним для організації високоприбуткових мисливських господарств. Гадаєте, усіма цими «ласощами» тут гребують? Прийом туристів лише планується, з чотирьох місцевих лісгоспів тільки один — Цуманський — уже сьогодні відкритий для бажаючих зайнятися полюванням. А чому не влаштовувати тут, скажімо так, кулінарно-лісові тури? Передати, які смачні тутешні журавлина, мед, грибочки, березовий сік, неможливо. Поза сумнівом: за один такий обід на свіжому повітрі за столом, «схованим» під крислатою ялиною, будь-який гість без запитань віддасть кілька десятків гривень. І відразу витратить, як мінімум, ще кілька десятків на придбання лісових дарів як сувенірів для домашніх.

А візьмімо перлину волинського Полісся — Черемський природний заповідник. Ось чому б тут, за прикладом Асканії-Нова, не організувати сафарі на джипах? У Черемському можна не лише помилуватися незайманою природою і «напитися» виняткового за своєю чистотою повітря, а й побачити партизанські землянки часів Другої світової. А хто відмовиться після такої прогулянки поласувати рибкою із місцевого ставка й «партизанським» кулешем?..

Усі знають про Шацькі озера, але Ратнівські, які фактично нічим не поступаються їм, і досі — біла пляма на туристичній карті України. Приміром, Турське озеро — друге за величиною у державі, з незліченною кількістю риби, облямоване піщаними пляжами й лісом, із плаваючим островом, — у будь-якій цивілізованій країні давним-давно перетворилося б, як мінімум, на другий Свитязь (до речі, сьогодні одна сотка тамтешньої землі коштує приблизно 2000 у.о.). Ратнівська ж райдержадміністрація поки що не одержувала жодної пропозиції стосовно забудови приозерних територій базами відпочинку й санаторіями...

У селі Журавичі Ківерцівського району є унікальне радонове джерело. До 1939 року тут функціонував відомий на всю Європу санаторій, де лікували хвороби зору й опорно-рухового апарата. А сьогодні джерело навіть не впорядковане, усіма забуте й ніяк не використовується...

Поліським дивом називають Оконські джерела (Маневицький район). За народними переказами, життєдайну оконську воду пили повстанці Северина Наливайка, козаки Богдана Хмельницького... Ця вода настільки чиста, що в ній навіть можна розводити таку примхливу рибу, як форель, чим і займається невелике місцеве приватне підприємство. А от заробляти гроші на цілющих можливостях оконської води, про які також ходять легенди, — поки що нікому на думку не спало.

Потихеньку відроджується Луцьк: реставруються його затишні стародавні вулички, є де смачно й недорого поїсти, відпочити, зупинитися — вже рік у центрі волинської столиці працює чудовий тризірковий готель «Україна». Та ось із умінням подати наявні в місті численні культурно-історичні родзинки (і, природно, заробити на них) поки що досить складно. Скажімо, не менш цікавий туроб’єкт, ніж сам розкішний Петро-Павлівський костьол, — його підземелля. Чому упорядкуванням їх та екскурсіями займається жменька ентузіастів? А чому досі не став місцем паломництва для гостей Луцька тутешній «будинок із химерами» — майстерня скульптора Миколи Голованя, перетворена господарем на вигадливий маленький замок із «садом» із його дивовижних робіт? Утриматися від спокуси сфотографуватися або на тлі самого будинку, або біля одного з творінь Миколи Микитовича неможливо. Ось вам і ще один спосіб заробити копійку. Плюс можна домовитися з майстром про виготовлення невеличких авторських сувенірів. Адже напевно йшли б на «ура»...

Утім, на всі численні «чому?» є відповіді. І, на жаль, маловтішні. Турагентствам (причому, природно, не лише волинським) розробляти внутрішньообласні маршрути невигідно — набагато легше швидесенько «зрубати» 50—100 у.о., допомагаючи оформити візу чи закордонний паспорт. Займатися відновленням готельної інфраструктури також справа дуже ризикована. Непрогнозованість економічної ситуації змушує бізнесменів сумніватися в можливості погасити кредити. «Щемить» і податкова, яка, не давши розрахуватися з отими самими кредитами, «ненав’язливо натякає» на необхідність збільшення відрахувань за щойно реконструйовані об’єкти. Ще одна причина занепаду внутрішнього туризму — підприємницьким структурам заборонено зараховувати у витрати фірми вартість ексурсійно-курортних путівок для своїх працівників. Якби наше законодавство було лояльнішим, поза сумнівом, українці подорожували б значно більше й частіше.

Ну й, безумовно, дуже багато залежить від позиції місцевого керівництва, його зацікавленості в розвитку турбізнесу. «Зацікавлену» ж позицію волинської влади наочно продемонструвала заключна прес-конференція, яка завершувала тур: керівники області й міста гордо проігнорували заздалегідь заплановану зустріч із представниками київських та місцевих ЗМІ.