ПЛЯЖ ІЗ ВИДОМ НА… ГЗК?

Із майже 2700 кілометрів берегової лінії Азовського моря до території Запорізької області належить лише десята частина. Проте навряд чи хтось сперечатиметься, що саме вона найбільш відома як традиційне місце літнього відпочинку. Про Бердянськ, Приморськ, Кирилівку знають, мабуть, навіть ті, хто там жодного разу не бував. Хоча навряд чи такі знайдуться, принаймні в Україні, оскільки лише два ці міста й селище, за найскромнішими підрахунками, приймають у червні—серпні майже мільйон відпочиваючих.

Що вабить їх? Дивне запитання. Звісно ж, море: ласкаве й тепле, як йому й належить бути в умовах помірковано континентального клімату, що дарує 261 сонячний день на рік. А ще — духмяний коктейль, густо настояний на морській свіжості та п’янких пахощах степового різнотрав’я. Втім, у курортологів із цього приводу характеристики прозаїчніші. Вони запевняють: азовське повітря насичене озоном, бромом і йодом, які підвищують захисні сили організму, а унікальні сульфідно-мулисті грязі, хлоридно-натрієва та йодобромна мінеральні води узбережжя мають чудові лікувальні властивості.

Уже тільки цього цілком достатньо для незаперечного висновку: Приазов’я приречене на паломництво відпочиваючих. У принципі, так воно і є. Рік у рік їх більшає, але... Чимало з тих, хто анітрохи не заперечує переваг відпочинку на Азові, маючи змогу вибирати, воліли б відпочити в інших місцях. Та й тепер більшість обмежує свій відпочинок на узбережжі вихідними, ну, максимум, 4—5 днями. На довше тут залишаються переважно тільки на настійну вимогу лікарів.

«Гості нашого міста» — це з офіційного лексикону. У просторіччі вони «відпочивайкіни», а то й «колоради», напевно тому, що з напливом курортників ціни на місцевих ринках істотно зростають. Утім, ці та інші прізвиська виникли зовсім не через бажання образити приїжджих, які, за оцінками переважної більшості азовських аборигенів, можливо, надто довірливі й простодушні, проте люди добрі й гості бажані. І річ тут, зрозуміло, не в альтруїзмі, а в тверезому економічному розрахунку. Влітку надходження до бюджету Бердянська збільшуються втричі, доходи від діяльності санаторно-курортної й оздоровчої сфери Приморська становлять 10% районної скарбниці. Тому в залученні якомога більшої кількості приїжджих місцева влада вкрай зацікавлена. Як, до слова, і багато рядових громадян. Адже в розпал сезону добове перебування так званого неорганізованого відпочивальника на узбережжі в середньому дорівнює 20 грн. Зрозуміло, без урахування витрат на харчування та дозвілля.

Приблизно стільки ж коштує і проживання на базі відпочинку, а якщо путівка передбачає харчування, то за кожну добу необхідно викласти від 50 до 80 грн. Але це за умови, що вимоги до комфорту будуть мінімальні. Затишок на рівні європейських стандартів коштує значно дорожче — приблизно 450, а то й 800 грн. Ясна річ, за кожну добу. Такий самий широкий діапазон цін і в оздоровчих установах лікувального профілю. Приміром, 24-денна путівка в санаторій «Бердянськ» коштує 1860—3400 грн.

Правда, такими були тарифи минулого сезону. Директори приазовських баз, пансіонатів і санаторіїв обіцяють залишити їх незмінними й нинішнього літа. Проте, судячи з того, як подорожчали продукти й бензин, чесно кажучи, у це мало віриться.

Як театр починається з вішалки, так і відпустка — з дороги. Коли ви вибрали такий транспортний засіб, як поїзд або автобус, багато говорити ні про що: вокзал — маршрутка — база відпочинку. На відміну від минулих років, громадський транспорт, схоже, позбувся властивих йому вад. Інша річ, якщо ви вирішили вибратися до моря власним авто. Тоді слід врахувати деякі особливості. Ні, йтиметься не про стан шляхового покриття. Воно на основній «курортній» магістралі Харків—Сімферополь, за вітчизняними мірками, цілком пристойне. А ось щодо придорожнього сервісу... Одне слово, якщо протягом приблизно тригодинної подорожі від Запоріжжя до моря вам захочеться відвідати кафе, бажано цього не робити. Втім, у цьому ви зможете переконатися і без підказування.

Особливо наочна картина на в’їзді у Василівку, де по обидва боки траси — раніше союзного, а нині республіканського значення — скупчилися непоказні будівлі базарно-громадськохарчувальної спеціалізації. Можливо, зміст сяк-так намальованих рекламних щитів, які запевняють: саме тут можна відпочити й перекусити («смачно, швидко і недорого»), — відповідає реаліям. Жаль лише, що зовнішній вигляд закладів і прилеглої до них території геть-чисто відбиває охоту це перевірити. Напевно, те ж саме відчуває й місцеве начальство, бо обстановка на зазначеній ділянці траси роками залишається незмінною.

До речі, у згаданому місті є ще одна визначна пам’ятка, ознайомлення з якою наштовхує на сумні роздуми. Садиба царського генерала Попова в центрі Василівки має статус історико-архітектурного заповідника й украй жалюгідний вигляд. Про цю пам’ятку зодчества наш тижневик розповідав дуже докладно (див. «Усадьба Попова. История разорения», № 24, 1998 р.). На жаль, за шість років, що минули відтоді, стан історичної садиби не лише не поліпшився, а навпаки — став ще жалюгіднішим. Комплекс споруд — воістину архітектурної перлини на просторах Таврії — приречено доживає свій вік.

Можливо, ці приклади видадуться відходом від основної теми розмови. Як-не-як, від Василівки до узбережжя майже 200 кілометрів. Але, за великим рахунком, проблема ж зводиться до дбайливого використання наявного потенціалу території. Скажімо, та ж таки василівська садиба могла б стати чудовим центром дозвілля для тисяч туристів, які, прямуючи до узбережжя, заїжджали б у провінційне містечко. І, до речі, місцевий бюджет від цього тільки виграв би. Проте господарі воліють розводити руками, традиційно нарікаючи на обмеженість можливостей і гостру фінансову потребу. Чесно кажучи, звичні стенання, хоча й викликають співчуття, та однак видаються малопереконливими.

— Бюджетних коштів, призначених на благоустрій, у нас не більше, ніж у будь-якому іншому місті, — розповідає міський голова Бердянська Валерій Баранов. — Тому постійно доводиться шукати способи заробляння грошей: на розвиток інфраструктури, будівництво пам’ятників, утримання муніципальної міліції, зрештою. За рахунок яких джерел? Та було б бажання, а джерела знайти можна. Чимало моїх колег, звісно, можуть образитися, але хто ж винен, що вони мають лише невиразне уявлення про доручену їм в управління міську власність. Ось приклад із нашої практики. Лише завдяки проведеній інвентаризації надходження орендної плати вдалося збільшити вдесятеро. І платежі земельного податку становлять уже не 6 млн. гривень, як було кілька років тому, а 14.

Земля на курорті — питання особливе. І ставлення до неї на узбережжі далеко не однакове. У Приморську, приміром, твердо переконані: до набрання чинності Земельним кодексом поспішати з продажем наділів щонайменше нерезонно.

— На відміну від деяких сусідів, жодної ділянки узбережжя ми в районі не продали, — каже голова Приморської райдержадміністрації Олег Ніколенко. —Виходимо з тих міркувань, що земля повинна мати реальну вартість. Поки що гектар сільгоспугідь оцінюється в 60 тис. грн. Вартість, погодьтеся, смішна. Вона навіть частково не дозволить розв’язати наявних соціальних проблем. Та й просто нерозумно майбутнім розвитком території жертвувати на догоду сумнівній моментальній вигоді.

У Приморську добре пам’ятають наслідки необдуманого рішення, відповідно до якого, Обіточну косу визначили пасовищем. У результаті унікальна природна пам’ятка ледь не загинула. І лише після проголошення коси державним заказником природі знадобилося десять років на відновлення рослинного й тваринного світу Обіточної.

У сусідньому Приазовському районі з 40 кілометрів берегової лінії оздоровчі установи займають не більше п’яти. Причина, на думку місцевої влади, — серйозні інвестори не прагнуть освоювати узбережжя. Не виключено, що не з’явиться таке бажання і в найближчому майбутньому. Особливо після того, як почне працювати Приазовський ГЗК, уже зареєстрований у районі, але поки що без ліцензії на видобування залізної руди. Її планують видобувати відкритим способом, оскільки верхній пласт залягає на глибині від 3 до 10 метрів. Місцева влада вельми зацікавлена якнайшвидше розпочати роботи, розраховуючи на розв’язання багатьох соціальних проблем. Правда, при цьому вона не особливо налаштована коментувати те, наскільки вдало й виправдано розміщувати гірничовидобувне підприємство за 40 кілометрів від узбережжя.

Час, звісно, все розставить на свої місця, але чомусь здається, що індустріалізація курортної зони — далеко не найкращий спосіб її розвитку. Принаймні це переконливо засвідчує діяльність аграрного сектора, який в основному визначає господарську спеціалізацію чотирьох прибережних районів. Адже в зоні ризикованого землеробства, де середньорічна кількість опадів не перевищує 400 міліметрів, розвиток рослинництва — завдання не лише складне, а й часто безуспішне. Ясна річ, за належного рівня зрошення високі врожаї можна отримувати і в таких умовах. Але це — теоретично. А на практиці води приморським районам бракує навіть для задоволення побутових потреб.

Тому мимоволі постає запитання, що ж усе-таки вигідніше: нескінченне й безуспішне суперництво з природою чи бережливо-дбайливе використання наданих нею переваг? Якщо вже на те пішло, то родючих земель для задоволення продовольчих потреб у країні досить, а Азовське море з його цілющими властивостями — одне. І гудіння тракторів та екскаваторів — явно не найкраще доповнення до нехай і багатого, проте не безмежного потенціалу рекреаційної території.

Пригадується, кілька років тому було запропоновано перетворити прибережну зону Азова у національний парк. Але, на жаль, далі намірів справа не пішла. Звісно, розвиток узбережжя через це не загальмувався. Навпаки, будівництво тут ведеться досить бадьорими темпами. Та тільки загальна картина в результаті виходить занадто вже строкатою й сумбурною. І в цьому немає нічого дивного, якщо поняття більш-менш виразного архітектурного стилю підмінене стихією бажань, смаків і фінансових можливостей замовників. Дбайливо доглянуті квітучі території й пустирі довгобудів, зарослі багаторічними бур’янами, фешенебельні особняки і старенькі дерев’яні халупи — це поки що типова картина Приазов’я.

Перспективу подальшого освоєння і розвитку азовського узбережжя як центру відпочинку й оздоровлення його господарі пов’язують із переходом на цілорічний цикл. Санаторії частково так уже працюють. Проте в міжсезоння більшість їх, у кращому разі, працює на п’яту частину літньої потужності. Навіть попри те, що, за оцінками медиків, лікування в зимовий період значно ефективніше, ніж у літній. Та й бази відпочинку, пансіонати зовсім не проти приймати відпочивальників упродовж усього року. Адже з настанням нового сезону їм доводиться витрачати чималі кошти на відновлення і ремонт приміщень та територій, порожніх від вересня до травня.

Коли на узбережжя провести газ, що, до речі, й передбачає держпрограма газифікації і водопостачання півдня України, це завдання стане цілком здійсненним. Проте потім загостриться інша проблема, традиційно властива Приазов’ю, — украй низький рівень інфраструктури дозвілля. Хоч круть, хоч верть, а в міжсезоння відсутність пляжу, крім цілющого повітря, має заповнюватися чимось іще.

Той, хто бував на азовському узбережжі, напевно, визначив для себе підходяще місце відпочинку. Але від зазначення точної адреси, мабуть, краще утриматися. Відвідавши бодай одного разу Бердянськ, Приморськ, Приазовське чи Кирилівку, переконаний, ви мене зрозумієте. Оскільки вже назавжди запам’ятаєте, що по-справжньому смачно готувати й солити рибу можуть лише бердянці (варіанти: приморці, приазовці, кирилівці) й більше ніхто. Ну а про пляжі, повітря, лікувальні грязі і сперечатися не варто. Навіть малюку-кирилівцю (варіанти: приазовцю, приморцю, бердянцю) відомо: із мулом навколишніх озер можна порівняти (та й то лише почасти) хіба що грязі Карлових Вар. І якщо хтось у цьому ще сумнівається, саме час перевірити сказане...