Олександр Лебедєв: «СНД — міжнаціональне чиновницьке болото»

Дотепники називають бюрократію «заразною хворобою, що передається кабінетним шляхом». Та й справді, варто представнику бізнесу пересісти у крісло чиновника, і невдовзі він стає зовсім іншою людиною... Без блиску в очах, напористості і невгавного бажання змінити все й одразу. «Свіженьких» у державному апараті видно за версту. І старожили зазвичай дивляться на них поблажливо: молоде — зелене... Цього року чиновницькі лави поповнив власник Національного резервного банку (НРБ) — одного з впливових банків Росії — Олександр Лебедєв. За посередництвом банку «НРБ-Україна» цей банк — найбільший інвестор в економіку нашої країни. Усього за кілька років він вклав у різні проекти понад 300 мільйонів доларів, причому більша частина коштів пішла у курортно-рекреаційну сферу. Найвідоміші з уже реалізованих проектів — пансіонат «Море», розважальний комплекс «Аквапарк» в Алушті, а також база відпочинку під Києвом, у Глібівці. За словами інвесторів, це тільки початок їхньої роботи в Україні.

Нині пан Лебедєв — заступник голови комітету Держдуми Російської Федерації з питань країн СНД, Балтії та співвітчизників за кордоном. Але до класичного чиновника йому ще ой як далеко!

— Олександре Євгеновичу, чи згодні ви з тим, що чиновництво — це не просто структурна частина держави, а ще й певне «інфекційне середовище». Якщо так, то чи не побоюєтеся ви «заразитися»?

— Якоюсь мірою так і є. Але прихід у владу якомога більшої кількості людей бізнесу, на мій погляд, — певна «протиотрута». Адже, щоб стати сьогодні добрим управлінцем, крім досвіду, необхідно володіти економічною ситуацією і мати відповідний рівень культури. За відсутності бодай однієї з цих трьох складових чиновник не відбудеться, і його робота на користь суспільству не піде. У такому разі, навіщо, питається, він узагалі потрібен?

На жаль, сьогодні в держапараті талановитих управлінців дуже мало. Основна маса держслужбовців поділяється на дві великі категорії: це ті, хто може і не хоче щось змінювати, і ті, хто хоче, але не може... Найнеприємніше, коли службовець із державного функціонера перетворюється на дрібного комівояжера-підприємця, причому поганого. Ось і виходить, що, імітуючи роботу, вони насправді завдають країні великої шкоди. Більше того, побоюючись конкуренції, обростають собі подібними, створюючи своє специфічне середовище, у якому вижити несхожому на них дуже тяжко. І змінити це можна лише в тому разі, якщо в держапарат прийдуть люди іншої формації.

— Наведіть приклад такого чиновницького болота.

— Просто класика — робота апарату московської мерії, що монополізувала будівництво житла і замість того, аби служити москвичам, поклоняється Мамоні...

Безумовно, логіка в їхніх діях є: набудувати якнайбільше різних безглуздих будинків, іменованих елітним житлом, і якомога дорожче їх продати. Ці будівлі не тільки позбавляють Москву історичної спадщини, а й створюють дорожні пробки, оскільки під час будівництва не продумуються транспортні розв’язки. На це, з дозволу сказати, житло, іде левова частка міського бюджету. Цікаво, що, з комерційної точки зору, такі забудовники живуть поза ринком. Вони черпають гроші в банках, які належать мерії, — пільгові довгострокові кредити. Тобто місто за власний кошт будує мережі й комунікації. За будь-якого іншого варіанта їх забезпечує сам забудовник, або 50% вартості віддає місту за такі послуги. Коли я про це кажу, зі мною навіть не сперечаються — заперечити нічого. Єдине, на що вони виявилися здатні, — усунути з ринку можливих конкурентів. У результаті страждають і Москва, і москвичі.

Тепер ціни на квартирному ринку столиці РФ одні з найвищих у світі. Придбати житло не можуть навіть люди зі статком, вищим за середній. А для тих же, хто займається бізнесом професійно, у питаннях управління житлово-комунальним господарством нічого складного немає. Але чиновники Мосдержадміністрації серйозних менеджерів у своє середовище не приймають: вибудували жорстку вертикаль, монополізували всі будівельні майданчики і послуги, зрослися з різними етнічними співтовариствами, угрупованнями, роздали ринки, заправки тощо. У Москві нині 74 речові і продовольчі ринки навіть оренди не сплачують, а це ж мільйони доларів на рік. Єдине досягнення мерії — будівництво кільцевої дороги. Але і з цього приводу не припиняються суперечки: скільки усе ж таки мільярдів доларів вона коштувала — п’ять чи три?

І такі чиновницькі болота — лихо системи управління на всьому пострадянському просторі. Навіть новосформовані держструктури не застраховані від цієї бацили. А показник якості роботи один: ефект є або його немає.

— По-вашому, виходить, що й органи управління СНД — теж фікція?

— Це приклад типового чиновницького, тільки вже міжнаціонального болота. СНД, на мій погляд, — бутафорія, потьомкінське село. Суто політична конструкція. Доінтегрувалися! Витрачаємо купу грошей на утримання міжнародних чиновників-дармоїдів. Вони не роблять нічого, крім «димової завіси».

А за великим же рахунком, економічна взаємодія може дати користь нашим країнам більше, аніж той-таки ЄС. Понад те, вважаю, що інтеграція з Росією тільки наблизить Україну до Євросоюзу. Якщо Київ ставить таке завдання.

І головне в наших відносинах — виходити з принципу економічної доцільності, перейшовши від емоційного до раціонального.

Взяти, приміром, авіапромисловість. Адже якщо створити російсько-український концерн, та ще з пайовою участю європейців на правах співвласників, то можна справді вийти на глобальний конкурентний рівень. І тоді це вже партнерство, а не випрошування позик. Ну що в Україні чи Росії зробив ЄБРР? Кредити давав? То це — крапля в морі... А скільки розмов про допомогу Заходу, скільки витрачено часу і змарновано можливостей!

— Під час офіційного візиту делегації Держдуми РФ в Україну ви стали першим російським депутатом, який з власної ініціативи відвідав Верховну Раду. Таке відбувається вперше. Навіщо вам це знадобилося, і які висновки ви зробили для себе?

— Я хотів зрозуміти й відчути специфіку прийняття державних рішень в Україні. Щоб краще розуміти одне одного й оптимально вибудувати нашу роботу, таких контактів повинно бути якнайбільше. Наприклад, представники американських і європейських держструктур — постійні гості Верховної Ради та Кабінету міністрів України. Росіяни ж чомусь такий стиль роботи досі ігнорували. Відповідно до рейтингів, американський посол в Україні входить у п’ятірку провідних політиків. Ми таким результатом похвалитися не можемо. А договір про ЄЕП — це поки що більше політика, ніж економіка.

Українська позиція, як я її розумію, така: «Ви нам доведіть, що нам потрібні ті ж таки секторальні угоди, адже, на нашу думку, вони заважають нам інтегруватися в ЄС і СОТ». У результаті робота парламенту більше скидається на публічну дискусію, ніж на діяльність законодавчого органа. То навіщо ж перевантажувати роботу парламенту?

А я готовий довести, що інтеграційне законодавство в Росії й Україні необхідне, і зближення економічно вигідне для обох країн. Адже якщо ми не консолідуємо ту ж таки авіаційну промисловість, не об’єднаємо її в єдину корпорацію, то авіапром загине і у вас, і в нас. Єдині замовники для ваших Ан-70 і Ан-148 — ВПС Росії й «Аерофлот». Бо європейці не вкладатимуть коштів у цю галузь, на цьому ринку й так дуже велика конкуренція. А в Україні та Росії на авіапром працює понад мільйон чоловік. Більше того, галузь багато в чому визначає науково-технічний прогрес. Але якщо секторальної угоди не буде, то я не бачу перспектив для її розвитку.

Або інший приклад: реалізація іпотечної програми. Було б правильно і доцільно реалізовувати одне в одного соціально-орієнтовані програми з будівництва об’єктів соціальної сфери, житла за доступними цінами.

— А як же захист національного виробника?

— Там, де ми вирішуємо проблеми жителів наших країн, годі боятися конкуренції. Адже вона сприяє підвищенню якості та зниженню цін. У результаті українці отримують комфортне житло за прийнятними цінами.

— Чи багато колишніх бізнесменів у комітеті у справах СНД?

— У цьому органі 40 чоловік. Хтось спеціалізується на прикордонній торгівлі, хтось — на економічному співробітництві, наприклад, вирішує проблеми газотранспортного консорціуму «Одеса—Броди». Колишніх підприємців серед них не так багато, але чиновники здебільшого справляють враження професіоналів. І, судячи з наших дискусій, предмет вони знають.

…На мій погляд, основна трудність у прийнятті рішень на міждержавному рівні в тому, що і у вас, і у нас багато парламентських фракцій, і кожна має свою думку. Але що вдієш — недоліки демократії.

— Чим, на вашу думку, відрізняється українська ментальність від російської? І наскільки важливо враховувати ці особливості у великій політиці та бізнесі?

— Хочете, комплімент скажу? На мій погляд, українці демократичніші в усьому. Ця риса сформувалася історично, назавжди закарбувавшись у генотипі нації, і, безумовно, вплинула на ментальність. Україна, з огляду на те, що на її землі звідусюди зазіхали, починаючи з часів Хазарського каганату, постійно змушена була оборонятися, створивши такий феномен, як Запорізька січ. І кріпосне право в Україні було не таким тривалим і слабше вираженим, аніж у Росії. Та й забагато було сил, що боролися за свій вплив в Україні. Тому навіть із погляду розвитку політичної ситуації українці більш схильні до вільного вибору, ніж росіяни. Це моя суб’єктивна думка.

І ще — мені подобається ставлення українців до праці. Така собі дрібнобуржуазна філософія й ідеологія: хай невеличкий бізнес, але свій. Крім того, спочатку потрібно справу зробити, а потім — випити і закусити. У нас же найчастіше все навпаки.

— Ви говорите про Україну як людина, котра її добре знає. Чи так це? З чим у вас асоціюється наша країна?

— Якщо скажу про хати в садочках — це банально, але факт. Саме такі картини залишилися у мене в пам’яті з дитинства: річка Псел у селі Шишаки під Полтавою, «садок вишневий коло хати» і ми з братом на березі з вудками...

Моя мама дуже любить Україну, і ми часто проводили там відпустку. Тим більше що батько грав за збірну Союзу з водного поло і тренувався в Україні. Мама брала з собою масу англійських книг, а ми з братом цілими днями вудили рибу і спілкувалися з місцевими хлопцями. Якось непомітно опанували українську мову. Я й тепер по-українськи практично все розумію, а ось розмовну практику втратив. Хоча... Якби знову на місяць із вудкою на Полтавщину — упевнений, що все відновив би.

Тож в Україні я завжди почуваюся на батьківщині.

— Наскільки відомо, свого часу на правлінні банку розглядалося кілька варіантів будівництва готельних комплексів: у Криму, Туреччині, Підмосков’ї. Причому більшість проголосувала проти «українського варіанта». Ви ж учинили за принципом: ми порадилися, і я вирішив. Чого було більше в цьому рішенні — ностальгії чи економічної доцільності?

— Ми просто поєднали приємне з корисним. Історія інвестування АКБ НРБ у цей сектор така. Ще 1995 року банк брав участь у реструктуризації українського боргу на суму 1,4 млрд. дол. перед «Газпромом», були випущені облігації (до речі, дуже неповноцінні), але значну частину цього пакета ми купили. 1998 року, після фінансової кризи, Україна стала відчувати труднощі з обслуговуванням облігацій. І тоді було вироблено унікальний спосіб погашення боргу — на рахунок банку НРБ в Україні надійшла гривня з обмеженим використанням. Умова — вкладати гроші тільки в українську економіку і тільки в соціально значимі проекти. Ми запропонували, Президент і уряд України нас підтримали. Леонід Кучма дуже багато особисто зробив для того, щоб підтримати наші інвестиції в Криму.

Сектор нерухомості ми вибрали тому, що в Україні він виявився найменш привабливим: цей ринковий сегмент не приносить моментального прибутку, а отже, не перебуває в зоні інтересів великих фінансових груп. (На жаль, досі працюємо практично без конкурентів.) Далі — він перебуває поза зоною політичних ризиків. Крім того, на наш вибір уплинуло знання специфіки ведення бізнесу в Україні, що дозволяє швидше за інших вирішувати всі питання.

На той час я вже був членом президентської ради України з іноземних інвестицій. Все-таки це статус. Далеко не в багатьох країн є такі ради. У Росії, наприклад, немає. Є консультативний орган, у якому представлені в основному іноземні компанії. Крім того, 2000 року в рамках вільної економічної зони «Порт Крим» була сформована територія пріоритетного розвитку, що давало нам певні пільги. І це було важливо при розрахунку бізнес-плану. Звісно, зміна правил гри на українському ринку знизила рентабельність. Але ми чудово усвідомлювали, що окупність займе не менше десяти років. Можемо собі це дозволити. Адже це дає нам можливість диверсифікувати грошові потоки і, заробляючи на одному, вкладати в інше. Так, ми зменшуємо прибуток групи в цілому, зате отримуємо об’єкт, який дає нам внутрішнє відчуття гармонії та спокою, а також можливість у будь-яку пору року відвідувати улюблений Крим, але в умовах, які нічим не відрізняються від європейських. Вже через три-п’ять років рентабельність Криму різко зросте. Поки що в нас є ряд інших видів бізнесу, досить конкурентоспроможних — того ж банківського, страхового. Хоч би хто прийшов до влади в Україні, навряд чи він знищуватиме банківський, страховий чи туристичний бізнес. Тож ми у своїй ніші. Капіталізація й ринкове зростання вартості об’єктів останнім часом підтвердили, що наше рішення було правильним. І цю політику ми продовжуватимемо.

Звісно ж, особливого настрою роботі надає той чинник, що будуємо ми в місцях, близьких і зрозумілих нам із дитинства, де самим відпочивати дуже приємно. Крим у цьому плані взагалі унікальне, хоч як глянь, місце. Нині, наприклад, навіть вихідні ми із задоволенням проводимо в пансіонаті «Море», де все відповідає нашому світовідчуттю і зроблено, що називається, з душею, як для себе.

— Ви добре знаєте ринок СНД. Яким ще державам, крім єепівських, можуть бути вигідні інтеграційні процеси?

— Вигідні всім, але різною мірою. У цьому плані не можна підходити з однією законодавчою міркою до всіх. Рівень політико-економічного розвитку наших країн дозволяє однаково оцінювати інтеграційні процеси в рамках ЄЕП. І, звісно, російсько-українські відносини не можна порівнювати з тими ж, наприклад, російсько-киргизькими.… Хоча в плані ефективності ведення міждержавного бізнесу дуже перспективний Азербайджан. У цій країні ситуацію в цілому — і в політиці, і в економіці — можна охарактеризувати єдиним словом: стабільність. А це — першорядна запорука конструктивних відносин. Це те, чого так бракує практично всім республікам СНД. Саме через нестабільність серйозний капітал оминає їх.

Щодо Азербайджану, у нас є ряд серйозних проектів: від експорту цивільного авіабудування до електричного транспорту. Ми також плануємо співробітничати в банківській сфері і в інших галузях.

— Співробітництво, напевно, обіцяє бути плідним ще й тому, що нинішній президент Азербайджану Ільхам Алієв був вашим однокурсником....

— Це, радше, просто приємний момент. З главою Азербайджану Ільхамом Алієвим ми справді навчалися на одному курсі в МГІМО. Тільки я на факультеті міжнародної економіки, а він — міжнародних відносин. Ми були просто хорошими знайомими і продовжуємо підтримувати стосунки.

Його президентство — нелегка ноша. Щоб керувати країною, котра має великі нафтові багатства й вигідне геополітичне розташування, треба бути добре підготовленим, зваженим, кваліфікованим, глибоко розуміти і свій народ, і світ господарських відносин, і процеси глобалізації світу в цілому. А головне — тримати марку батька. Я був на похоронах Гейдара Алієва. Це справді була всенародна скорбота.

Ільхам Алієв не просто політик високого рангу, він — економічно грамотна людина. За рік правління він довів, що справляється.

— Що ви вкладаєте в поняття економічної грамотності?

— Щоб досконально орієнтуватися в економіці, однаково важливо знати не тільки профільний предмет у найширшому сенсі, іноземні мови та комп’ютер, а також історію, культурологію й літературу. Якщо людина не знає історії ні своєї держави, ні людства в цілому, вона не може враховувати помилки минулого. А якби знала, то бачила б приклади, коли аморальне ставлення до багатства призводило до біди.

Після 1917 року у нас поняття моральності й духовності розмилося. Цьому посприяли роздача величезної кількості територій, знищення храмів, громадянська війна, а потім — репресії і, нарешті, тоталітарна диктатура. Навіть у таке поняття, як любов до Батьківщини, вкладалося «сліпе підпорядкування партії». Ці ж принципи успадкували й наші олігархи. Більшість із них були малокультурними. Плюс до цього — від батьків нічого не «перепало» та й у школі погано вчилися. І сьогодні бачимо, що деякі з російських товстосумів репутаційно програли, оскільки вважали, що репутація — це дурниці.

— Розшифруйте, будь ласка, своє висловлення щодо внутрішнього рівня культури.

— На моє глибоке переконання, все починається і закінчується культурою. І залежить від загального рівня культури в цілому. Якщо ти читаєш Ахматову, Булгакова, Достоєвського чи Святе письмо і сприймаєш те, що там написано, то тобі значно простіше творчо використовувати капітал.

Я вважаю, що Маркс глибоко помилявся, не вважаючи моральність категорією капіталу. Є моральність, і є аморальність. І це легко зрозуміти за походженням капіталу і його застосуванням у суспільстві з погляду вирішення соціальних завдань.

— Що, на вашу думку, морально в бізнесі?

— Наприклад, вкладати кошти в житлово-комунальне господарство, будуючи доступне житло, розвивати іпотеку, яка сама по собі є довгостроковим кредитом, відроджувати авіаційну промисловість, яка гине в наших країнах. Допомагати охороні здоров’я, освіті, культурі.

А аморально експлуатувати надра, не сплачувати податки і весь грошовий виторг складувати за кордоном, використовуючи для особистого споживання яхти, вілли, коштовності й інші атрибути життя нових росіян, включно з малиновими піджаками.

Чи, скажімо, на приватизаційних торгах захопити сировинну компанію, заплативши значно менше, ніж вона коштує, не виконавши інвестиційних зобов’язань. А потім вичавлювати з неї всі соки, думаючи, що ці гроші забереш із собою в могилу. Така психологія теж — від безкультур’я.

— Пригадуєте анекдот: коли американського товстосума запитали, як він заробив свої мільйони, він відповів так: «Спочатку продавав сірники, потім відкладав виторг, і так багато разів. А потім померла бабуся, яка залишила мені десять мільйонів у спадок». Чи мали ви таких родичів, коли починали свій бізнес?

— Звісно. Це мої батьки. Але вкладали вони мені в голову, а не в кишеню. Адже головний капітал — знання, помножені на вміння застосувати їх на практиці. Так, мені пощастило спочатку з батьками, які дали мені освіту, а потім із часом, у якому мені довелося починати. Я мав можливість учитися бізнесу в період формування нової Росії. І тоді, коли наші економісти й бізнесмени тільки намагалися підняти для себе «залізну завісу», я вже набув знань про закономірності розвитку світового ринку. І однаково впевнено вів справи як на Заході, так і в Росії.

— Як відомо, хто володіє інформацією, той володіє світом. Чи допомогли в цьому плані гарт і дисциплінованість колишнього розвідника?

— Справді, ті навички, що їх дає спеціальна освіта, для ведення бізнесу корисні. З одного боку, ми вже були готові до життя за західними стандартами, а з іншого — мали те найкраще, що давала радянська система: винахідливість, витривалість, дисципліну. Остання, до речі, не від розвідки, вона «родом із дитинства». Згадайте: «служба» у дитсадку, піонерські табори в школі, в інституті. Величезна кількість предметів — хай не все знадобилося в житті, зате послужило чудовим тренажером для мізків. Та й у сім’ї мене тримали в рамках: змушували вчити уроки, займалися зі мною. Батьки викладали у вузі й уміли доступно пояснювати не тільки студентам, а й нам із братом.

— У НРБ дуже незвична для нашого бізнесу тактика. З одного боку, банк вкладає кошти, керуючись чистою прагматикою, а з іншого — чимало вже реалізованих цікавих, але важко окупних проектів, як ви кажете, для душі. Що це — суто слов’янська тактика?

— Це, швидше, ідеологія, а не тактика. А ще — форма відповідальності перед своїми співвітчизниками або жителями тих країн, у які ми вкладаємо свої гроші.

Під тактикою ж, у даному разі в бізнесі, слід розуміти такий алгоритм дій, що дозволяє з усього отримувати прибуток за максимумом. Таких корпорацій у нас, як ми вже казали, на жаль, більшість. Наприклад, наші нафтовики, які видобувають нафту і продають підставним, заснованим ними ж самими компаніям за так званими трансфертними цінами, не фіксують прибутку й ухиляються від податків. Компанії перебувають у спеціальних офшорних юрисдикціях. Це, скажімо так, «закриті адміністративно-територіальні утворення», що торгують на ринку і не платять податків. У результаті ми втрачаємо від 2 до 8% ВВП. Саме стільки випускає з рук уряд у вигляді податків. Нафтовики зайняті тільки цим. Але я ніколи не чув, що вони роблять щось корисне для держави в цілому або вкладають у галузі, які не дають швидкої фінансової віддачі. Просто викачують максимальну кількість прибутку з сировини, і все. Щоправда, недавно стали яйця Фаберже купувати, футбольні клуби за кордоном...

Ми ж дотримуємося ідеології, відповідно до якої гроші повинні приносити прибуток і водночас служити творенню. Така позиція має ще один плюс: ми самі отримуємо задоволення від того, що робимо, і корисні іншим. І суспільство поступово вчиться віддячувати за це: у бізнесу з’являється хороша чи погана репутація.

…Приємно побудувати в Криму суперсучасний комплекс. Ми сподіваємося, що згодом вдасться й алуштинську набережну до ладу привести, і супермаркети, і житло побудувати. Хоча поки що місцева кримська влада на наш ентузіазм відгукується тільки за настійною вказівкою згори, ми на це дивимося філософськи... і робимо свою справу. У нас уже є проект повноцінного курорту. А тепер із допомогою влади за
20 км від Алушти будуємо храм. Відповідно до проекту відомого українського майстра Анатолія Гайдамаки, церква Богородиці служитиме одночасно і храмом, і маяком. Це дуже символічно.

— Туристичні об’єкти в Україні, Російський культурний центр у Франції.... Чому саме ці країни, а не Англія, наприклад?

— Наші проекти часто називають «заскоками». Хай до певної міри це так. Але «заскоки» ці прораховані, корисні, і ми здатні їх фінансувати. А Україну і Францію ми любимо. Як і Англію. Але не можна охопити неосяжне.

Напевно, якусь роль відіграло й те, що я розумію українську і володію французькою.

— Якого «заскоку» від вас слід очікувати найближчим майбутнім?

— Це буде новий проект: біосферні заповідники — екологічні сафарі-парки в Сочі й у Криму. Адже ставлення людей до природи і тварин — показник рівня їхньої культури. Ця ідея виникла у мого сина під час нашого перебування в ПАР — країні, яка славиться своїми заповідниками і програмами зі збереження зникаючих та рідкісних видів тварин. Такі парки є в багатьох країнах світу.

У Криму не претендуватиму на вже наявні заповідники. А попрошу в оренду щось у верхній частині кримських гір (на Яйлі), де гарні й необжиті місця. Відгородимо території, запустимо туди зникаючі види тварин. Але ніякого полювання там не буде. Просто подорож у світ дикої природи на відкритих джипах. Єгері працюють із тваринами таким чином, що, залишаючись дикими, на людей звірі реагують миролюбно.

Експертиза із сафарі-парків обійдеться в півмільйона доларів. При цьому ми обов’язково заручимося підтримкою міжнародних організацій. Не думаю, що ця ідея припаде до душі всім. Особливо чиновникам, занадто вже багато мороки, а прибутку у власну кишеню — ніякого.

— Чи можна сказати, що ваші особисті симпатії визначають, куди ви вкладаєте гроші? Наприклад, які книги, письменники і навіть особистості дорогі: ви надаєте допомогу музею Булгакова в Києві, почали створення музею Мандельштама у Воронежі, співпрацюєте з Фондом Горбачова, будуєте центр лікування дитячих лейкозів у С.-Петербурзі...

— Я не дуже люблю, коли торкаються особистих тем. До яких, до речі, я зараховую і свої культурні уподобання. Який сенс розмірковувати на теми, «як ви ставитеся до «Майстра і Маргарити» чи до Біблії? Адже це ставлення внутрішнє, дуже індивідуальне, і його не слід виставляти напоказ.

А ось Михайло Сергійович Горбачов для мене приклад філософського, глобального, свідомого ставлення до життя та його осмислення. У чомусь йому, напевно, забракнуло економічної підготовки, але в плані масштабності світогляду ця людина значно випередила нашу епоху. І сьогодні у нього вистачає мудрості залишатися самим собою. Із задоволенням прочитав видану під його керівництвом книгу «Грані глобалізації». Справді, людство виросло з державних одежинок, воно йде до єднання, вирішити свої проблеми може тільки спільно. І стосується це всіх без винятку аспектів життя: політики, економіки, екології та культури.

Саме одному з аспектів глобалізації присвячена моя дисертація «Фінансова глобалізація в народногосподарському комплексі регіонів, областей у національному російському контексті». З допомогою конкретних прикладів, логіки і цифр я доводжу, що основне — зрозуміти й усвідомити: сьогодні для будь-якої країни не так важливо, чий капітал працює в її економіці. Головне — на що він спрямований: на творення чи на руйнацію. І виграють ті, хто, змінивши свою психологію, вчасно усвідомить це.

Лебедєв Олександр Євгенович народився 1959 року. Закінчив МГІМО. 1983 року продовжив освіту в Академії зовнішньої розвідки. У 1987—1992 рр. на дипломатичній роботі в посольстві СРСР у Великобританії. Повернувшись у Росію, Лебедєв очолив представництво швейцарської компанії «Компані фінансьєр традісьон» у країнах СНД. Потім відкрив свою справу, створивши Російську інвестиційно-фінансову компанію. 1993—1995 рр. у банку «Імперіал» очолював управління іноземних інвестицій. З 1995 року — голова правління Національного резервного банку.

З 2004-го — депутат Держдуми РФ, член фракції «Єдина Росія», заступник голови комітету Держдуми у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками.

На сьогодні НРБ — один із 15 найбільших російських банків. Таке становище він посів завдяки роботі з борговими зобов’язаннями, починаючи з боргів закордонних клієнтів РАТ «Газпром» і закінчуючи операціями на ринку латиноамериканських векселів. Національний резервний банк володіє 26% акцій «Аерофлоту» і управляє 57% акцій Воронезького акціонерного авіабудівного співтовариства.