Миколаївський синдром, або Життя проти життя

Останнім часом у зв’язку з обговорюваними на всі лади миколаївськими, та й не тільки, подіями багато говорять про насильство, жорстокість, називаючи фігурантів тих подій виродками, нелюдами, недолюдьми. Таким чином люди, з одного боку, знімають напругу, зумовлену страхом (адже, як відомо, чутки так активно переказують тому, що, ділячись ними з кимось, люди самі себе заспокоюють), а з іншого - немовби дистанціюються від злочинців: от я, мовляв, хороший, а вони - покидьки! Тим більше що на тлі «великого зла» так вони девальвують власні «дрібні грішки», як-от байдужість, душевні лінощі, соціальну пасивність.

Адже найбільший жах викликали в мене не смаковані з патологічною, гідною полотен Ієроніма Босха, цікавістю майже всіма телеканалами подробиці, а той апатичний спокій, з яким співучасник злочину навіть не розповідав, а просто перелічував хронологію власних злодіянь. Такий молодик запросто міг стояти за мною в черзі в ощадбанку, наприклад... Або приходити в гості до мого сина, з яким би вони разом грали на гітарі або дивилися в один екран комп’ютера. Я все розумію і про юнацький конформізм, і про стадне почуття, непомірно підсилене алкоголем. Але ж мав в останню хвилину спрацювати якийсь запобіжник: стоп, що ми робимо?! На щастя, не всі переступають межу, за якою - безодня, але хтось же таки робить фатальний крок!

Найкомфортніше від таких відгородитися (Боже, куди дивилися батьки!), охрестивши нелюдами (стріляти треба!). Нехай, мовляв, з ними розбираються. Але ВОНИ росли, жили, а дехто і зараз живе серед нас. Тож розберімося, звідки береться цей «ген агресії», і чи можна вилікувати від нього суспільство?

На думку Еріха Фромма («Душа людини»), йдеться про антагонізм, властивий самій природі людини. З одного боку, вона - частина природи, з іншого - єдина з живих істот, хто усвідомлює себе, конечність свого життя, замислюється над сенсом власного існування і часто не знаходить відповіді. Тварина не може бути злою, вона виконує свою біологічну програму, стаючи агресивною, коли хтось чи щось загрожує їй або її потомству. «Зло, - вважає гуманіст Фромм, специфічно людський феномен. - Це спроба регресувати до долюдського стану і знищити специфічно людське: розум, любов, свободу. В злі людина втрачає саму себе при трагічній спробі звільнитися від тяжкості свого людського буття».

Тяжкість же його саме тим і зумовлена, що люди самі повинні наповнити своє життя сенсом, зробити вибір для себе: куди вони йдуть - уперед, у людське, чи назад, у тваринне. Не всі витримують такий тягар. Зіткнення людини зі світом завжди дискомфортне. Знаменитий американський дослідник вікової психології Ерік Еріксон стверджував, що в перші місяці після народження в дітей закладається глобальне ставлення до світу: вони вирішують для себе, чи заслуговує цей світ довіри, чи ні. Якщо в дитини формується «базисна недовіра», то, ставши дорослою, вона занурюватиметься в себе, відчужуватиметься від інших людей.

За яких умов створюється раннє уявлення про світ як про ворожий і злий, як про постійне джерело болю й страждання? Дослідження багатьох учених показують, що переважна більшість злочинців - це в минулому зраджені сім’єю діти або ті з них, що пережили сильну психологічну травму. «Людина, яка дістала таку травму, бачить завжди ворожі погляди й вишкірені зуби, - вважає російський психолог Володимир Дружинін («Варіанти життя»). - Вона ніколи не обмежиться «малою помстою», а знищуватиме світ до кінця, наскільки стане їй сил».

Життя для таких людей перетворюється на постійну війну із джерелом страждання - самим життям. Страждання ж можна знищити двома шляхами: зруйнувати світ або вбити саму себе, адже болить тільки живе. Щоб якісно змінити своє життя, наповнити його радістю і сенсом, мусимо наполегливо працювати. Руйнування життя вимагає тільки одного - застосування насильства. Так людина ніби мститься життю за те, що воно її обділило. «Людина, яка не може створювати, хоче руйнувати, - пише Еріх Фромм («Людина для самої себе»). - Це насильство каліки, насильство людини, в якої життя відняло здатність позитивно проявляти свої специфічні людські сили. ВОНИ ПОВИННІ РУЙНУВАТИ САМЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ВОНИ ЛЮДИ, бо бути людиною означає трансцендувати свою тварність». Тобто вийти за рамки себе як простої біологічної одиниці.

Таке насильство, яке Фромм називає компенсаторним, є ЗАМІНОЮ життя і, хоч як це парадоксально, демонструє потребу людини бути живою, доводити, що вона «не твар тремтяча, а право має». В основі будь-якої помсти - ірраціональне бажання знову зробити начебто недоконаним те, що вже відбулося. В акті помсти життю - підсвідоме бажання обманутої ним людини народитися знову, але вже щасливою.

Важко сьогоднішнім молодим людям не «загубитися» в цьому житті, якщо старі ідеали зруйновано, авторитети потоптано, а нові в цій ролі виглядають «якось не дуже», а то й зовсім непереконливо. Якщо раніше Маяковський писав «Я себя под Лениным чищу», то тепер геть незрозуміло, «делать жизнь с кого». Адже несправедливість життя, коли одним дозволено все, а іншим - закон, вони вбирають із молоком матері, яка або вічно на роботі, або стоїть, повернувшись спиною, на кухні. А така диспозиція навряд чи налаштовує на задушевні бесіди про сенс буття, неспішні обговорення шкільних проблем за вечірнім чаєм. У кращому разі - «Уроки зробив? Чому не спиш?».

Крім того, ледь навчившись елементарних математичних дій, дитина вже може підрахувати, що, заробляючи стільки, скільки й тато, вона навряд чи зможе купити собі який-небудь «ланос». І нехороші припущення з приводу тих, хто мчить у «лексусах» і прикрашає собою рейтинги великих чисел, народжують у її незміцнілій душі почуття власної обділеності та бажання помститися. Фромм називав це синдромом потрясіння віри, який і спричиняє озлоблення й жорстокість. Та й як повірити розповідям шкільної вчительки про добро і зло, знайти в собі сили полюбити це життя, в якому все влаштовано так несправедливо?

Синдром несправедливості життя обтяжується, як правило, бідністю духовного світу підлітків. Адже нині мало хто читає книжки, ходить до театрів, не кажучи вже про музеї. Через це вони часто не вміють психологічно компенсувати завдану образу, перетворити фрустрацію, наприклад, у написання оповідання, пісні, картини. Через слабкість психологічних захистів вони здатні діяти тільки на «зовнішньому», фізичному рівні. Ударили - вдар у відповідь. Око за око, зуб за зуб. Ось чому сьогодні такі популярні комп’ютерні ігри-стрілялки, де треба вбити якомога більше «ворогів». Але комп’ютер завжди можна вимкнути, а в житті за все доведеться відповідати. Ось, до речі, ще один нестерпний для декого тягар життя - відповідальність за нього.

Але не варто звинувачувати тільки підлітків - вони дуже мало бачать навколо себе прикладів чесного проживання гідного життя, зараз у моді інші «герої». До слова сказати, вже більше ніж рік уся країна спостерігає, як одні представники влади упиваються помстою іншим, своїм опонентам. Сильним людям притаманна великодушність, адже злопам’ятство енергоємне - краще спрямувати свій потенціал на творчість у будь-яких її проявах, на творення свого життя. Але самотній хлопчик з робітничих кварталів із ключем на шиї, якого покинули батьки і кривдили однолітки, живучи й у дорослому чоловікові, перетворює його на вічного месника. Він ніби тільки для цього й прагнув влади, аби надійно захистити себе від загроз із боку страшного світу. З цієї ж причини він панічно боїться цю саму владу втратити. Для таких людей, вважає Фромм, «існує тільки дві «статі»: могутні і позбавлені влади, влада їм заміняє силу.

Не виключено, що багато підлітків, для яких на етапі дорослішання найавторитетнішою рисою характеру є сила, вибирають для наслідування саме таку життєву філософію, уявляючи себе борцями зі злом. Крім перелічених вище причин глибокого розчарування життям, жорстокості та схильності до насильства, є ще специфічно наша, пострадянська. Вона - у надмотивованості, нав’язуванні дітям сценарію життя як досягнення. Це коли батьки і вчителі, які пройшли радянську школу і які не вміють відчувати гармонію і радість життя у найпростіших його проявах, нав’язують своїм дітям безліч «змушеностей», тим самим відбираючи цю природну життєлюбність і в них. У школі і вдома весь час утовкмачують: будь успішним, мусиш мати мету в житті! І в підлітка формується переконання: те життя, яке він має, - це неправильне, несправжнє життя. А щоб досягти того правильного, суспільно схвалюваного, молодій людині не вистачає ні знань, ні сил, а її батькам - зв’язків і коштів. Та й шлях до нього довгий - словом, безнадія! Саме в такі хвилини розпачу й з’являється бажання довести, що ти - не твар тремтяча...

Як убивця бачить у момент пострілу тільки мішень, так і «людина діла», засліплена майбутнім результатом, бачить світ через призму своїх очікувань. З таких зазвичай виростають «люди тривалої волі», які для досягнення мети не гребують ніякими засобами, зокрема й насильством. Замінивши сенс життя абстрактною метою, вони, як і ті, хто відчуває життя ворожим і несправедливим, не мають задоволення від самого його процесу. За будь-яку ціну їм потрібен результат як доказ того, що вони насправді живуть. А це може бути як здобута посада, так і зламана, занапащена людина.

Як же протистояти злу і «запрограмувати» себе і дітей на любов? Усе геніальне просте: любов породжує любов, а насильство і агресія - відповідно, собі подібні стани. Любіть себе і своїх дітей не за досягнення, успіхи чи якісь риси, любіть просто тому, що вони у вас, а ви у них є. Цікавтеся їхніми проблемами, сприймайте їх серйозно! Адже в самому слові «інтерес» міститься латинський корінь, що означає «прийняти, увібрати в себе». А також давайте їм свободу і не забороняйте мріяти. І тоді, я впевнена, вони виростуть прекрасними людьми!