ХТО СКАЗАВ: «КІНА НЕ БУДЕ»? КІНО Є !

Мине ще трохи часу — і музейною рідкістю стануть знімки наших сіл і міст початку 90-х: тільки на них можна буде побачити установи й заклади, яких уже немає й близько. Серед них, як не дивно, і кінотеатри. Вони чомусь зникли — разом із гаслами «Мистецтво належить народу» та «Кіно — найважливіше з усіх мистецтв». На тлі Івано-Франківська чи Львова, де практично всі кінотеатри перетворені в культурно-мистецькі, концертні, молодіжні центри, 250-тисячний Хмельницький, виглядає просто-таки кіновелетом: у ньому й досі працюють аж два кінотеатри. Та й сама Хмельницька область залишається в Україні однією з небагатьох, де збереглася кіномережа — навіть у сільській місцевості. Чому, за рахунок чого й завдяки кому — про це ми розмовляємо з генеральним директором обласної фірми «Кіновідеопрокат» В.Піддубняком.

— «Кіна не буде — кіношник п’яний, кінюшня розвалилась». Цей веселий жарт есесерівської доби став сумною реальністю наших днів. Україна, отримавши незалежність, чомусь майже одразу по тому втратила найструктурованішу в Європі — 22,5 тисячі кінотеатрів та кіноустановок — систему кінопрокату. Судячи з того, що в деяких селах десятирічні діти ніколи на бачили білого кіноекрана, наша область теж внесла свій вклад у цей процес. Чому так сталося, Василю Арсентійовичу? І чи були якісь спроби запобігти цьому?

— Не буду оригінальним, коли скажу: все пізнається в порівнянні. Коли порівнювати ту кіномережу, що ми маємо сьогодні, — 662 сільські кіноустановки, 24 міських, кінотеатри та 12 кіноустановок у військових частинах і закладах МВС — з тим, що було в нас десять років тому — найрозвинутішою в Україні мережею кінофікації, тільки в селах — 1222 кіноустановки, — то залишається тільки скрушно зітхнути і назвати причини. А вони такі ж, як і скрізь: розмежування власності на державну, міську, обласну, в результаті чого кінотеатри в містах почали перепрофільовуватись, а сільські кіноустановки, що і в найкращі часи потребували дотацій — повсюдно зникати як явище взагалі. Катастрофічне зубожіння населення: коли людям доводиться вибирати між буханкою хліба і походом у кінотеатр — альтернативи не виникає. Небачений раніше розвиток телебачення, його кінопропозиція і можливості вибору, суперничати з якими не може жоден кінотеатр. Зрештою, безкінечні підвищення плати за енергоносії, паливо і т.п., внаслідок чого кінопоказ став різко втрачати в комфортності: спробуйте взимку просидіти півтори години в холодному залі. Це все і ще безліч дрібніших проблем поставили кіномережу на межу виживання.

Але, з другого боку, на Хмельниччині порівняно з іншими областями справи набагато кращі. Так, кількість «кіноточок» зменшилася майже вдвічі. Але матеріально-технічна база збереглась, і ми постаралися максимально використати її у нових умовах і значно меншими силами. Тобто — один кіномеханік і всього-навсього на півставки обслуговує як мінімум два села. Так, важко. Але іншого виходу немає, щоб зберегти кіномережу в області, дружимо з місцевою владою. Я переконаний, що без її допомоги ми б не вижили. Обласна рада, облдержадміністрація в усі ці роки йшли нам назустріч: і коштами з бюджету, і — дуже рідко, та все ж — пільгами в оплаті за світло й тепло, і просто — розумінням, добрим словом, підтримкою.

— Раніше в області існували облуправління кінофікації та обласна контора «Кінопрокат». Згодом на їхній базі з’явилася ваша фірма «Кіновідеопрокат», що належить до обласної комунальної власності. Вона розташована в одному приміщенні з кінотеатром «Планета», який теж дивним чином зостався в обласній власності, а не відійшов місту і не розділив долі інших хмельницьких кінотеатрів, котрі перетворились у центри чого завгодно, тільки не кіно. Як це вам вдалось? І що ви думаєте про міста без кінотеатрів?

— Так, у Хмельницькому з семи колишніх кінотеатрів «за профілем» сьогодні працює лише кінотеатр імені Шевченка. Його врятували три речі: те, що він розташований у самі- сінькому центрі міста (отже, привабливий для орендарів і вигідний для кінопрокатників), те що він був оснащений найсучаснішою кіноапаратурою, і те, що ним керує Наталя Романюк — людина дуже досвідчена і віддана кіно. І, думаю, сила звички теж впливає: це найстаріший у місті кінотеатр, днями відзначали його 60-річчя.

А нашу «Планету» врятувала її унікальність. Це чи не єдиний в Україні дитячий кінотеатр, тому він і залишився в обласній комунальній власності. Близьке сусідство з керівництвом, себто з фірмою «Кіновідео-прокат», сприяло перетворенню цього кінотеатру на перший у нашій державі центр вітчизняного мистецтва та нових форм кінопоказу.

— Це за назвою чи по суті?

— А назва якраз і відповідає суті. Я глибоко впевнений — а вересневий указ Президента України про основні напрями розвитку кінематографії в нашій державі нарешті підтвер-див цю впевненість на державному, так би мовити, рівні, — що такий масовий вид мистецтва, як кіно, повинен бути частиною державної політики — в галузі мови, культури, національної самоідентифікації громадян, врешті.

Адже глядач виховується з колиски. У нашому фільмофонді сьогодні 4326 назв, із них 816 — для дітей. Ціна дитячого квитка у «Планеті» найнижча в Україні — 1 гривня.

Плюс пільгова ціна для батьків чи для того, хто супроводжує малюка. щонеділі демонструються дитячі кіносеанси. А ще — фільми вітчизняних кіностудій, здійснюється безкоштовний кінопоказ для дітей-сиріт, людей похилого віку, солдатів строкової служби. Для ветеранів напередодні ми показали цикл «Визволення» — всі чотири фільми, і теж безплатно. Хоч це не покривається ніякими пільгами з місцевого бюджету — ми взагалі не маємо ніяких пільг, зате справно оплачуємо всі податки, всі комунальні платежі. Але при цьому ми свідомі того, що людям необхідно надавати можливість спілкуватися з кіноекраном. Раз прийшла людина безкоштовно — колись таки виділить гривню з пенсії — і приведе онука. Дитині сподобається (а в кінотеатрі все створюється для цього — і обстановка, і ігрові автомати, і ставлення, і тепло, й чисто — навіть підлога спеціальними засобами миється, ви думаєте, легко цього нині дотримуватись?) — наступного разу вона вже потягне сюди за рукав тата з мамою. А там і сама ходитиме.

— І у вас настільки різноманіт-ний кінорепертуар, що сприятиме її розвитку, збагаченню, нормальному вихованню, зрештою?

— Це було б ідеально, але так не буває. І нинішній, репер-туар наш далекий від бажаного. Та все для його урізноманітнення і розширення, що в наших силах, ми робимо. Маємо, наприклад, 363 фільми українських кіностудій. Звісно, не всі з них шедеври, як, скажімо, «Білий птах з чорною ознакою» чи «Тіні забутих предків» і навіть не всі можна назвати українськими за суттю, за духом — та все ж таки територіально це вітчизняний кінопродукт. Можемо проілюструвати кінострічками десятки класичних творів української, російської, світової літератури. Школярі в нашому кінотеатрі не те що часті — постійні гості. Є у нас і 400 мультфільмів — це створює широкі можливості для, так би мовити, першого знайомства із зовсім ще маленьким кіноглядачем.

— Ви пропонуєте глядачам те, що пропонують вам прокатні компанії, чи намагаєтесь аналізувати їхнє ставлення до кінострічок і вже на підставі цього — формувати поточний кінорепертуар?

— Сьогоднішня кінопрокатна політика дуже непроста. Ми намагаємося знайти «золоту серединку» між касою і душею — даруйте вже за таке визначення. Тобто думаємо, і як заробити, і в той же час шукаємо можливості демонструвати справді гарні фільми. Поєднати ці дві речі, скажу вам чесно, нині дуже важко. Не кожен день і навіть не кожен рік з’являються «Титаніки» чи «Вогнем і мечем». Про вітчизняні стрічки я вже й не згадую — їх просто немає. Отож ми вибираємо з того, що є, краще. Звісно, враховуємо смаки глядача — не потураємо їм, а саме враховуємо. І бачимо, що хвиля цікавості до бойовиків явно минає. Стають популярними мелодрами — ті ж колись осуджені індійські фільми, наприклад. Ця тенденція, до речі, характерна як для міст, так і для сіл.

Про кінообслуговування в селах хочу сказати окремо. Якщо б ми відпустили його у «вільне плавання», воно б загинуло на Хмельниччині так само, як в інших областях. Адже воно абсолютно збиткове. Ми зазнаємо збитків і на кіновидачах; фільмокопія коштує 52 гривні 29 копійок, а в райони ми віддаємо її за 4—6,7 гривні. Доставляємо безплатно, запчастини до кіноапаратури продаємо за півціни. Збитки покриваємо за рахунок міських кінотеатрів: оренда, реклама тощо. Плюс відео. У нас одна з дуже небагатьох в Україні областей, де у цій справі налагоджений облік і контроль. Отак по копійках збираємо (бо ж кіно — це суто добровільна справа, насильно, силоміць глядача в кінозал не приведеш) — і щось маємо.

— Звідки ж усе-таки маєте більше, ніж інші області? Навіщо тримаєте на собі тягар сільського кінообслуговування, від чого інші просто відмовилися? Адже, мабуть, набагато легше було б обмежитись тільки міськими кінотеатрами?

— Тут, мабуть, грає роль отой самий суб’єктивний фактор. Я 38 років у кіно: починав у 61-му мотористом кінопересувки у районі. Дуже добре пам’ятаю, чим тоді було кіно для села. Святом — це без перебільшення. Сьогодні зовсім інші часи, майже у всіх є телевізор, але залишити село без кіносеансу, як на мене, справжній злочин. Інша річ — визначити оптимальну кількість кіносеансів в селі, сезонні припливи і відпливи глядачів, інтерес до окремих стрічок. Ми поставили за мету демонструвати в селах не менше чотирьох кіносеансів у місяць. Якщо хоч трохи нас підтримають фінансово — це обов’язково буде.

Повинен сказати, що в цей складний час кінотеатри позакривались майже у всіх районних центрах. Нам довелося майже все починати спочатку. Коли в Шепетівці, наприклад, після кількарічної (!) перерви знову почали «крутити кіно», то кілька тижнів підряд неможливо було дістати квиток. Так що я переконаний: важкі часи минуть, і кіно переживатиме знову своє відродження. Уже сьогодні є перші ознаки цього: за дев’ять місяців 2000-го року кількість кіноглядачів зросла порівняно з минулим роком на 72 тисячі. Це, між іншим, удвічі більше ніж в середньому по Україні.