Наука поза політикою? Як відомий журнал підставив українців

Днями кілька західних журналістів спитали мене про вплив нинішньої політичної ситуації на українських науковців та наукові дослідження в Україні. З якихось дивних причин вони називали російську агресію «політичною напругою», «кризою» та іншими лагідними термінами.

А після цього у провідному науковому журналі Nature, який крім наукових статей публікує також багато матеріалів про діяльність і проблеми світової наукової спільноти, з′явилася стаття Холлі Елс і Ніші Гайнд «Українські науковці бояться за своє життя та майбутнє в ситуації російської загрози», де було процитовано й мої відповіді на запитання журналістів. Українські вчені розповіли виданню про своє занепокоєння, особисті плани та реакцію на загрозу. Але стаття виявилася витвором у стилі проросійської пропаганди. Вона викликала величезне обурення в соцмережах та в листах моїх колег до мене.

Це вже не перша історія в цьому журналі з використанням українських науковців у дивних пропагандистських текстах, і мої друзі попереджали мене про такі ризики. Проте я вирішила дати інтерв'ю, — журналістка, яка до мене звернулася, не мала раніше проросійських текстів, і я вважала, що пояснювати ситуацію світовій спільноті все ж таки варто.

Ми вже добре знаємо, що провідні наукові видавці дуже залежать від російських грошей (за передплати, купівлю літератури, публікації відкритого доступу та різні послуги) і, щоб не втратити ці гроші, всіляко демонструють «нейтралітет», а насправді — підтримку російської позиції в питанні, зокрема, анексії Криму: подають російську афіліацію кримських вчених, публікують статті про вкрадені в України об'єкти і малюють карти з порушенням міжнародного законодавства. Наші вчені надсилають листи протесту, журнали й видавництва їм відповідають про нейтралітет, але написати росіянам про дотримання міжнародного законодавства не хочуть.

Згадану статтю українські читачі в соцмережах сприйняли як намагання нав'язати нам російські наративи. Після цілком коректних уривків з інтерв'ю з українськими вченими журналісти Nature (мабуть, вони виправдають це «балансом») вставили неправдивий висновок росіянина, який вирішив повчати нас, що ми самі винні і що наша єдина проблема в цій ситуації — небажання співпрацювати з росіянами. Якби співпрацювали, мовляв, не було б війни.

Ми вже давно зрозуміли, що російська «співпраця» — то евфемізм на позначення повної покірності та визнання права Росії загарбати нашу країну. Цей недоброчесний вчений сказав відверту брехню, буцім українські вчені не співпрацюють з російськими, тому що бояться за своє життя й за життя своїх родин. Це не було сформульовано як думка чи оцінне судження, а подається і росіянином, і журналістами як факт.

Журналісти не перевірили цю брехню, не попросили українців її прокоментувати. Написали вони неправду й від власного імені: «Дослідницькі установи в Криму, які раніше були підпорядковані Національній академії наук України, було передано перед управління Росії». Насправді їх ніхто не передавав, їх просто загарбали. Ну й не можна не згадати вже стандартного маркера відданості російській точці зору: більшість зарубіжних видань уже досить давно пишуть Kyiv, але це видання дотримується приємного для Росії написання Kiev.

Можливості коментувати статтю в нас немає, на сторінці Nature у Фейсбуці я її теж не знайшла.

Я давно й добре розумію, що більшість західних та навіть деякі українські журналісти називають свою симпатію до країни-агресора «збалансованою позицією». Науковці — прихильники Росії розповідають про «науку поза політикою» і називають «політикою» все, на що вони хочуть заплющити очі (хоча це не заважає висловлювати невдоволення політикою будь-кого іншого, крім Росії).

Історично й завдяки цілеспрямованим зусиллям СРСР та пострадянської Росії сформувалися дуже багато причин, чому гасло «наука поза політикою» дозволяє більшості світової спільноти заплющувати очі на вбивства, анексії та погрози. І це не тільки гроші (гранти, стипендії, оплачувані поїздки до Росії) . Це небажання багатьох західних вчених та наукових функціонерів зрозуміти, що Україна і Росія — різні країни і що йдеться про агресію однієї країни проти іншої, а не про незначний конфлікт всередині України. Це потужна російська пропаганда, таргетована окремо для різних груп і з різних джерел, за посередництва, в тому числі західних вчених та журналістів. Це тенденція серед вчених бути трохи дисидентами стосовно своїх урядів і шукати «інший погляд». Оскільки наука в Україні дуже погано фінансується і наукові результати українців ще гірше просуваються за кордоном, наша наукова спільнота вважається незначною й не вартою уваги. Вимоги платити за «скопусні» статті в третьосортних виданнях, яких ніхто не читатиме, просуванню української науки швидше шкодять, і їх слід негайно скасувати. Викидання величезних грошей за згадані публікації з кишень вчених та небездонних бюджетів університетів і «угоди співпраці» з сумнівними фірмами для накачування цитувань та індексів — то лише виставляння нас на посміховисько, і така діяльність має каратися за спричинення шкоди репутації української науки. Хоча б скасуванням акредитацій закладів, які це практикують. Думаю, проросійськість частини світової наукової спільноти пов′язана також із прив'язаністю до давніх культурних постатей, як-от Достоєвський з Толстим, великою кількістю особистих знайомих та друзів (українці мають у сотні разів менше можливостей проводити й відвідувати справжні міжнародні конференції, тому, відповідно, в сотні разів менше контактів і знайомств).

У моєму досвіді років п′ятнадцять тому був цікавий приклад небажання зрозуміти, що Україна і Росія — різні країни. Приблизно тоді Росія почала надавати своїм вченим — не тільки начальникам, а й звичайним вченим масово — щедре фінансування для відвідування наукових конференцій. Після цього всі гранти від західних агенцій для відвідування конференцій практично зникли і для українських науковців. Бували поодинокі винятки, як, наприклад, гранти організаційного комітету (але їх вдавалося отримати тільки через особисті зв′язки) або деякі програми для молодих вчених, які ніколи не покривали всіх витрат. Мої численні спроби пояснювати західним науковим функціонерам, що російська політика не має жодного стосунку до українських вчених, провалювалися повністю. Мене не чули, відповідаючи, що росіян фінансують, отже вас теж фінансують. Я добре говорю англійською, річ не в мові.

Останній і єдиний раз я отримала компенсацію від свого інституту за квитки на закордонну конференцію в липні 1991 року. Я не скаржуся й не вимагаю грошей (з нашими традиціями, все одно на конференцію поїдуть ректори з академіками, коштів рядовим вченим не буде ніколи). Я просто пояснюю одну з причин переважної проросійськості світової наукової спільноти. Мені здається, що українським вченим слід розуміти цю реальність. Закордонні вчені дуже мало контактують з українськими вченими — переважно з тими, хто постійно працює за кордоном. Далеко не всі з них мають проукраїнські погляди, а ті, хто їх має, — не завжди готові наполегливо пояснювати й намагатися переконувати, особливо в ситуації, коли на факультеті може бути 20 росіян і один українець, якому в поміч лише соцмережі та власні зусилля.

Один із маркерів такої наполегливої проросійськості: незважаючи на всі дії Росії, включно з переслідуванням вчених, Міжнародний математичний союз однак планує проводити Міжнародний математичний конгрес у липні нинішнього року в Санкт-Петербурзі в Росії. На протести й листи організатори відповіли тільки текстом про потужність російської науки.

Широким контактам із закордонними вченими перешкоджають і проблеми з проведенням справжніх масштабних конференцій в Україні, — грошей на це більшість вчених не отримає ніколи, а проводити такі заходи за рахунок оргвнесків практично заборонено і надзвичайно складно. Це спадщина ексміністра освіти Дмитра Табачника, про ліквідацію якої я й мої колеги говоримо багато років, але депутати і наукові функціонери чути про цю проблему не хочуть. Мабуть, бояться шаленого неоподаткованого збагачення, хоча насправді нам, коли ми такі конференції проводили, в результаті доводилося додавати до оргвнесків власні гроші. Гранти від зарубіжних агенцій можливі, проте бюрократичні проблеми залишають цю можливість лише для надзвичайно стійких і наполегливих людей — або для «власних» конференцій керівників установ та університетів.

Нам дуже складно пояснити світовій науковій спільноті, що Достоєвський і видатна наука не можуть виправдати агресію та вбивства. Тим більше що російська прихильність до Достоєвського і текст про сльозинку дитини, яка не вартує чогось там, — чисте лицемірство. Чиїсь сльози їх цікавлять лише як матеріал для пропагандистських роликів.

Дуже складно перебити фантастичні російські кошти і багатолітню пропаганду. Але ми маємо працювати над іміджем української науки у світі. Поки що його реально підтримують наші науковці-волонтери, які працюють за кордоном, і об'єднання проукраїнських спільнот за кордоном. Потрібна виважена державна політика. І не все тут зав′язане на грошах. Для початку можна було б бодай припинити ганьбу української науки вимогами до науковців друкувати будь-які статті байдуже де, навіть у третьосортних журналах, «аби за кордоном» чи «аби в Скопусі». Потрібно запровадити заходи зі сприяння проведенню якісних міжнародних конференцій в Україні. Головне тут — зменшення в десятки разів неймовірно обтяжливої звітності.

Українська наука має повернутися обличчям до світової спільноти і голосно заявити про себе. Нам є чим пишатися, та хто про це чує у світі?

Більше статей Ірини Єгорченко читайте за посиланням.