ЗАКОН ЯК ДИШЛО

На засіданні Вищої ради юстиції, що відбулося тиждень тому, було прийнято рішення, яким на посаді голови ВРЮ залишено Сергія Ківалова. «За» проголосувало 16, проти — троє. «ДТ» докладно інформувало читачів про ситуацію, що склалася у Вищій раді юстиції у зв’язку з сумісництвом її голови. Звернення групи народних депутатів, а також рішення комітету ВР з питань регламенту, депутатської етики й організаційної роботи ВР про дострокове припинення повноважень С.Ківалова як народного депутата не було підтримане ВРЮ. Голова Верховної Ради України подав до суду заяву про дострокове припинення депутатських повноважень С.Ківалова, і вже є відповідне судове рішення. Але, як можна бачити в результаті уважного ознайомлення з текстом рішення, його зміст трохи відрізняється від оприлюдненого прес-службою ВРЮ. Хіба судом створено прецедент, коли сумісництво такого роду справді вважається допустимим? На запитання кореспондента «ДТ» відповідає Микола МЕЛЬНИК, заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції — один із тих, хто голосував проти.

— Чи означає, з вашої точки зору, прийняття зазначеного рішення, що проблему з перебуванням С.Ківалова на посаді голови ВРЮ остаточно розв’язано?

— Абсолютно ні. Прийняття цього рішення нічого не змінило у правовому плані. Воно не розв’язало проблеми з головою Вищої ради юстиції, а навпаки — ще далі загнало її у глухий кут. Взагалі ця проблема зводиться до одного — до небажання виконувати вимоги закону. А вже під це підганяється все, включно з судовою системою.

Рішення, прийняте Вищою радою юстиції, не змінює правової ситуації, оскільки воно не може змінити положень Конституції та законів України. А якщо виходити з їх букви і духу, то можна однозначно констатувати: у народного депутата України С.Ківалова немає законних підстав для здійснення повноважень голови Вищої ради юстиції у передбачений законом спосіб, а його перебування на зазначеній посаді незаконне.

З огляду на це, я й пропонував проект відповідного рішення за результатами звернення 19 народних депутатів України.

— У чому ж полягала суть вашої пропозиції?

— Вона була спрямована на правове вирішення ситуації, базувалася на чинному законодавстві і зводилася до таких основних моментів.

Перше. Визнати таким, що суперечить ч. 2 ст. 19, ст. 78 Конституції України та ч. 3 ст. 19 Закону України «Про Вищу раду юстиції» перебування С.Ківалова на посаді голови Вищої ради юстиції. Друге. Запропонувати С.Ківалову у десятиденний термін привести свій статус у відповідність до вимог ст. 78 Конституції України, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України» та ч. 3 ст. 19 Закону України «Про Вищу раду юстиції».

До речі, це досить лояльна пропозиція, яка, на мій погляд, виходячи з незаконності перебування С.Ківаловим на вказаній посаді, враховувала і його інтереси.

Відповідно до ст. 78 Конституції України, С.Ківалов як народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. При цьому ця ж стаття Основного Закону та ст. 3 Закону «Про статус народного депутата України» забороняють депутату перебувати на державній службі. Згідно з ч. 3 ст. 19 Закону України «Про Вищу раду юстиції», голова Вищої ради юстиції також працює на постійній основі. Відповідно до ст. 25 Закону «Про державну службу» та постанови Кабінету міністрів України від 27 червня 1998 р. № 960, він є державним службовцем першої (найвищої) категорії. З цих положень закону навіть не юристу очевидно, що одна і та ж сама особа не може одночасно працювати на постійній основі на зазначених двох посадах. Для тих, хто не сприймає очевидних речей, можна навести правову позицію Конституційного суду України, який у своєму рішенні у справі щодо сумісності посад народного депутата України і члена Кабінету міністрів України від 4 липня 2002 р. № 14-рп, констатував: «будь-яка робота, яка здійснюється на «постійній основі», виключає її поєднання з певними посадами в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, які передбачають роботу на такій же основі».

Виключаючи можливість поєднання виконання депутатських повноважень на постійній основі із обійманням посади голови Вищої ради юстиції на постійній основі, закон також виключає можливість керування Вищою радою юстиції «на громадських засадах». Закон «Про Вищу раду юстиції» однозначно встановлює, що виконання обов’язків голови Вищої ради юстиції можливе лише на постійній основі, а не на громадських чи якихось інших засадах.

Таким чином, народний депутат України не може перебувати на посаді голови Вищої ради юстиції ні на постійній основі, ні на громадських засадах. Отже, як не крути, з якого боку не підходь, як не пересмикуй положення закону, як не підтасовуй факти, а висновок один — С.Ківалов незаконно перебуває на посаді голови Вищої ради юстиції.

— Але ж є рішення суду, і його не можна ігнорувати…

— Я не хотів би зупинятися на особливостях прийняття цього судового рішення. Інформація про його ухвалення апеляційним судом м. Києва просочилася до кіл юридичної громадськості наприкінці жовтня, а саме рішення вдалося побачити наприкінці листопада, тобто тоді, коли термін його оскарження уже сплив.

Але для мене як юриста передусім важлива суть ухваленого рішення. А вона, з правової точки зору, не зовсім така, якою її подає прес-служба Вищої ради юстиції.

Предметом розгляду суду була заява голови Верховної Ради України про дострокове припинення повноважень народного депутата України С.Ківалова на підставі невиконання ним вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, зокрема зі здійсненням на постійній основі обов’язків голови Вищої ради юстиції. Тобто йшлося про те, бути чи не бути С.Ківалову народним депутатом, а зовсім не про правомірність його перебування на посаді голови Вищої ради юстиції. Суд встановив, що С.Ківалов виконує обов’язки голови Вищої ради юстиції не на постійній основі, а на громадських засадах, без оплати виконуваної роботи. На постійній основі він працює у Верховній Раді України, здійснюючи повноваження члена комітету з питань правової політики. У парламенті лежить трудова книжка С.Ківалова, там він як народний депутат України одержує заробітну плату. З огляду на це, суд констатував, що, оскільки виконання народним депутатом України С.Ківаловим діяльності, несумісної із депутатською, не встановлено, зазначена заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 15-1 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи за заявою (скаргою) відповідних осіб «в межах заявлених ними вимог». А у заяві керівника парламенту було заявлено одну вимогу — достроково припинити повноваження народного депутата України С.Ківалова на підставі невиконання ним вимог щодо несумісності депутатського мандата із здійсненням на постійній основі обов’язків голови Вищої ради юстиції. Тобто, за законом, суд мав вирішити саме це і лише це питання.

Після цього на інші аспекти судового рішення можна було б взагалі не звертати уваги, але для повноти картини про них усе ж таки варто сказати. Тим більше що саме на них будують свої висновки ті, хто заперечує очевидні положення закону.

Аналізуючи положення Закону «Про Вищу раду юстиції», суд зазначив, що ч. 3 ст. 19 цього Закону передбачено, що «народні депутати, які призначені на посади, що передбачають роботу на постійній основі, зокрема на посаді голови Вищої ради юстиції, не прикомандировуються до Вищої ради юстиції. Отже, ця спеціальна норма визначає правомочність перебування народних депутатів у складі Вищої ради юстиції та заняття відповідних посад».

Чесно зізнаюсь, таке тлумачення судом закону і зроблений на підставі цього висновок коментувати складно.

Коли вперше наведені у судовому рішенні аргументи були висунуті на обгрунтування можливості виконання С.Ківаловим обов’язків голови Вищої ради юстиції (а це сталося 26 квітня 2002 р., саме тоді йому потрібно було отримати у ЦВК мандат народного депутата), я це сприйняв як юридичну дикість, абсурд. Але коли це запозичив суд для свого рішення, я був уражений наповал. Звісно, не вагомістю аргументу, а тим, що суд може так тлумачити закон. І я починаю боятися такого суду.

Але якщо спробувати без емоцій дати юридичну оцінку застосованому судом аргументу, то слід констатувати таке. Насправді положення ч. 3 ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції», яке у своєрідній інтерпретації взяв на озброєння С.Ківалов, щоб зареєструватися народним депутатом, не втративши при цьому посади голови Вищої ради юстиції, і яке запозичив суд, виключає можливість прикомандирування народних депутатів України до Вищої ради юстиції для роботи на постійній основі зі збереженням посади депутата й відповідних пільг. Це очевидно, як і те, чому таке положення передбачене в законі. Воно обумовлене особливим правовим статусом народного депутата України. За депутатом не може зберігатися його посада, якщо він залишає парламент і йде працювати в інший орган на постійній основі. Ви можете уявити собі таку ситуацію: депутат залишив парламент, пішов у Вищу раду юстиції, попрацював там три чи шість років, а потім повертається у парламент нового скликання, в якому працюють 450 новообраних депутатів, і каже: я також депутат, за мною мала зберегтись посада, і я буду 451 депутатом? Конституція і Закон «Про статус народного депутата України» не передбачають інституту призупинення повноважень депутата, їх можна лише достроково припинити.

Суддя В.Гончар у мотивувальній частині рішення зазначив: «суд вважає, що перебування на посадах голови Вищої ради юстиції та президента Одеської національної юридичної академії не є порушенням вимог ст. 78 Конституції України та ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України» щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності». Якщо С.Ківалов та ті, хто вважає його перебування на посаді голови Вищої ради юстиції законним, розцінили цей висновок суду як узаконення статусу «громадського» голови Вищої ради юстиції, то я змушений їх розчарувати. По-перше, наведене положення судового рішення не персоніфіковане. Видно, суддя В.Гончар хотів зробити свій висновок універсальним — і для живих, і для прийдешніх. По-друге, якщо воно й стосується С.Ківалова, то тільки такого, який виконує обов’язки голови Вищої ради юстиції на громадських засадах. Але річ у тому, що виконувати ці обов’язки на громадських засадах законом заборонено.

І насамкінець ще один юридичний аспект рішення суду щодо С.Ківалова. Для розглядуваної нами ситуації найголовніший і найвирішальніший. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 18 жовтня 2002 р. однозначно встановлено той факт, що народний депутат України С.Ківалов не здійснює обов’язків голови Вищої ради юстиції на постійній основі, як того вимагає закон, а здійснює їх на громадських засадах. Тобто у судовому порядку фактично встановлено те, що стверджували у своєму зверненні до Вищої ради юстиції народні депутати України, — С.Ківалов незаконно перебуває на посаді голови Вищої ради юстиції.

— І що далі?

— А що далі, сказати складно. Якби така ситуація виникла у правовій державі (хоча у правовій державі вона взагалі виникнути не могла б), її було б негайно вирішено правовими засобами. Оскільки Україна не є такою, то вирішити її лише правовими засобами, як засвідчив розвиток подій, вкрай складно.

Проблема правомірності обіймання С.Ківаловим посади голови Вищої ради юстиції — це не просто кадрова проблема зазначеного органу. Це проблема, яка безпосередньо стосується формування суддівського корпусу на законних засадах, це проблема легітимності здійснення правосуддя. Вона прямо виходить на забезпечення судового захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина. Річ у тому, що ситуація, яка склалася з перебуванням С.Ківалова на посаді голови Вищої ради юстиції, унеможливлює функціонування Вищої ради юстиції на законних засадах, дає підстави для порушення питання про визнання нелегітимними рішень цього органу, підписаних особою, яка не має законних повноважень голови Вищої ради юстиції. Найбільша небезпека в тому, що ставиться під сумнів легітимність подальших рішень, які приймаються на підставі таких документів (указів Президента, постанов Верховної Ради України) стосовно призначення та звільнення суддів, і зрештою — леґітимність здійснення такими суддями правосуддя.