За потерпілого замовте слово...

У зв’язку з підготовкою і розглядом у Верховній Раді законопроекту нового Кримінально-процесуального кодексу на семінарах, конференціях, у засобах масової інформації ведеться активне обговорення цього надзвичайно важливого документа.

Переважно матеріали обговорення містять досить жорстку критику, підкріплену серйозними юридичними доказами. Іноді навіть складається враження, що законопроект готували або не юристи, або ж генетичні нащадки могутнього свого часу юриста, чия спадщина у вигляді крилатого вислову про безумовну самодостатність визнання дожила до наших часів і успішно співіснує із сьогоднішніми деклараціями. Так триватиме доти, доки під час першого реального допиту не буде присутня третя особа, а суд братиме до розгляду матеріали, виготовлені за відсутності третьої особи (адвоката, юриста, правозахисника, студента юридичного вузу). Багато років я говорю про необхідність такої норми, бо затриманий, перебуваючи у стресовому стані й під жорстким тиском тих, хто проводить дізнання, дає проти себе такі свідчення, після яких з’ясувати в суді істину практично неможливо.

Тут, правда, наспіла постанова пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 р., що скасовує рішення Конституційного суду №13-рп від 16.11.2000 р. і ст.59 Конституції України про можливість вільного вибору захисника в карному процесі (не лише адвоката, а й фахівця у галузі права). Одностайна мовчазна згода юридичного й політичного істеблішменту на відверте порушення Закону України «Про Конституційний суд України» лише вкотре окреслила загальний стан правового поля в країні й, зокрема, ставлення держави до проблем захисту.

Ну, та гаразд. У нашій державі, як і в попередній на нашому просторі, невинних не арештовують. А страту скасовано, отож завжди є надія: наш гуманний суд, зрештою, розсудить як треба. Але що робити з потерпілими? Або навіть іще з тими, хто вважає себе потерпілим і тільки подає заяву?

Тут також багато що (точніше навіть буде сказати — все) залежить від того, як дільничний або дізнавач сприймає заявника.

Приміром, побили сусіди сусідку й навіть потрапила сусідка до лікарні, а представник правоохоронних органів вважає, що це звичайна квартирна сварка. На цьому все й закінчується, всім роблять зауваження і можна бити далі. На судмедекспертизу сподіватися важко (хай вибачать мені чесні судмедексперти, я говорю лише про тих, із котрими зіштовхувався особисто), навіть якщо ви перебуватимете на ліжку понад 21 добу, вам можуть визначити легкі тілесні без короткочасного розладу здоров’я.

Відмову в порушенні кримінальної справи взагалі-то можна оскаржити. Але заявник повинен знати про таку свою можливість, та й краще це робити з допомогою юридично грамотної людини. А ось така норма — про можливість мати представника під час подачі заяви — не передбачена в КПК, отож обгрунтовувати й захищати свої претензії до кривдників заявник повинен сам. Адже стороною у справі він може стати, коли буде визнаний потерпілим, а потерпілим може бути визнаний після порушення кримінальної справи, а кримінальної справи не порушують. Також громадянин практично не має можливості порушити кримінальну справу в порядку приватного обвинувачення за злочинами, передбаченими статтями КК, відповідно до ст.27 КПК (крім усього іншого, дуже складно отримати копію судмедекспертизи).

Правда, буває, коли юридичні консультації й наполегливість побитого допомагають і справу все-таки порушують. Так, за фактом побиття громадянина К. високопоставленим податковим міліціонером N. кримінальну справу прокуратура все-таки порушила, але відразу закрила, знову порушила й знову закрила, і так протягом багатьох років. Поки нарешті справа не опинилася в Європейському суді в зв’язку з порушеним правом відповідно до ст.3 і ст.13 Європейської конвенції з прав людини. (Нині Європейський суд веде листування з урядом України.) Ст.13 Європейської конвенції гласить про право кожного на ефективні способи правового захисту перед державними органами. Чому ж не надати нашим громадянам реальну можливість для ефективного захисту? Тобто дати змогу вирішувати конфліктні ситуації в суді, як і записано в нашій Конституції.

Є ще одна категорія громадян, чиє порушене право захистити надзвичайно важко. Це громадяни, котрі мали нещастя позичити гроші іншим громадянам і котрі навіть мають від останніх розписку про отримані кошти та вказаний у цьому документі термін повернення боргу. Здавалося б, звичайні цивільно-правові відносини, колишня ст.374 попереднього Цивільного кодексу (гроші позичалися багато років тому, але стаття цілком кореспондується з новим ЦК). Та ось настав час, а позичальник боргу не повертає. І так довго не повертає, що позикодавцю доводиться звертатися до суду. Суд, природно, вимоги позикодавця цілком задовольняє, та, власне й боржник не відмовляється віддати борг. Отож усе в порядку і справедливість, усім на подив, восторжествувала.

За справу взялася державна виконавча служба, але, оскільки боржник добровільно по закінченні семиденного терміну постанови не виконав, почала служба шукати, на що звернути б стягнення. Шукала і рік, і два (термін виконання — шість місяців), і нарешті з’ясувалося: немає в боржника абсолютно нічого. Ані квартир (власниками всіх квартир є лише найближчі родичі), ані вкладів у банках (не обшукувати ж не приналежні боржникові квартири), та й на службі копійки отримує.

Після тривалого й марного листування (включаючи звернення до Мін’юсту), зізналася виконавча служба, що нічого зробити не може. (До слова, є дуже цікава ст.62 у Законі «Про виконавче провадження». Відповідно до неї, у разі потреби звернення стягнення на нерухомість виготовлення документів для реалізації здійснюється за рахунок потерпілого. Це стосується і осіб цивільного судочинства, і осіб, чиї матеріальні претензії задоволено в карному судочинстві. Якщо в 20-денний термін постраждалий, а це може бути позикодавець, котрий залишився без коштів, і особа, котра стала інвалідом у результаті злочину, не авансує витрат, то арешт із нерухомості знімається.)

Оскільки наш боржник усе своє добро переховав, то, напевно, він звичайний шахрай, і справа далі має розглядатися у карному судочинстві. Боргових ям у нас немає, але відповідати за скоєне злочинець начебто повинен. Ось тут-то й розпочинається найцікавіше. Ясна річ, не для позичальника.

Цитую з постанови про припинення кримінальної справи (на жаль, не можу назвати особу та правоохоронний орган — справа триває): «відповідно до рішення ... районного суду, позов У. про стягнення з Х. ... гривень задоволено, рішення суду в частині відшкодування матеріального збитку не заперечувалося... кримінальну справу за фактом шахрайства припинити». І всіма підписано. При цьому всім відомо, що борг не повернуто, більше того, боржник і не збирається борг віддавати, більше того, усе своє рухоме й нерухоме майно не глибоко, але заховав.

Скільки сил і нервів знадобилося, аби порушити кримінальну справу за ст.143 КК 1960 р. і ст.190 уже нового КК, скільки разів її припиняли, скільки скарг і апеляцій, а що ще попереду!? Але не визнано людину потерпілою, бореться сама. А нерідко такі постраждалі — люди в літах і принаймні без достатніх юридичних знань.