Кадрами вирішують усе

Упродовж останнього року ситуація в Україні змінилася докорінно. При цьому зміні або навіть повній ліквідації було піддане те, що буквально рік тому вважалося непорушним. Практично, в усіх сферах державного життя ключові питання вирішуються у спосіб, який ще вчора видавався неприпустимим для правової і цивілізованої держави.

Парламенту як такого вже немає. Він перетворився на штампувальника документів, поданих із Кабміну чи адміністрації президента. Законами стають не суспільно значущі пропозиції, а примхи окремих людей. Місцеве самоврядування поставлене з ніг на голову: місцеві представницькі органи де-факто перейшли у підпорядкування органів виконавчої влади, хоча, за всіма канонами, має бути навпаки. Конституцію «зґвалтовано». І зроблено це з особливим цинізмом із допомогою органу, котрий зобов’язаний дбати про її «цнотливість», - Конституційного суду. Через концентрацію усією влади в одних руках конституційне положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову стало декларацією. Сваволя введена в ранг державної політики. На повну потужність запущено механізм репресій - розправи з політичними опонентами та особистими ворогами. Правоохоронні органи перетворилися на каральні. Особливу роль у репресивному механізмі відведено прокуратурі - фактично, всемогутній і безконтрольній. Загалом же, найбільше загрожує правам і свободам громадян держава, яка, за своїм призначенням, повинна їх охороняти.

Судова влада «прибита» так званою судовою реформою. Піддано зміні навіть постулати, котрі здавалися сталими назавжди. Зокрема, відомий сталінський постулат «Кадри вирішують все». Нинішня кадрова політика вкладається у зовсім інший вислів: «Своїми кадрами вирішують усе, що потрібно».

Безумовно, вирішують ті кілька осіб, котрі мають контроль над процесом прийняття кадрових рішень у тій чи іншій сфері. Цей процес останнім часом набув неприхованої політичної ангажованості, став жорстко централізованим, позбувся «зайвих» демократичних процедур.

Особливо яскраво це проявляється у судовій владі, вирішення кадрових питань у якій завжди відзначалося певним рівнем незалежності від зовнішніх впливів, демократизмом, дотриманням формалізованих вимог (щодо рівня кваліфікації, стажу, спеціалізації, думки колективу тощо).

Так звана судова реформа змінила все кардинально. По-перше, нею запроваджено відверто неконституційний спосіб призначення голів судів та їхніх заступників. Закон «Про судоустрій та статус суддів» (що його хтось досить влучно назвав інструкцією із захоплення судової влади) закріпив повноваження призначати суддів на адміністративні посади за Вищою радою юстиції (ВРЮ). Хоча Конституція таким правом цей орган не наділяє.

По-друге, процес призначення суддів на адмінпосади, фактично, виведено зі сфери судової влади. Кадрові рішення, по суті, приймаються зовсім в іншому місці. Як любить хвалитися перед відвідувачами один із господарів кабінету на Банковій, обводячи руками свій осідок: «Центр вирішення всіх питань у судах міститься тут!». Тим самим констатуючи, що судові кадри сьогодні не вирішують ключових і принципових питань здійснення правосуддя. Їх вирішують ті, хто, фактично, розставляє суддівські кадри. А це - кілька осіб. На думку колишнього міністра юстиції М.Оніщука, «можна вважати викликом суспільству, що три-чотири особи в країні зараз одноосібно впливають на позицію суддів чи судів». Судячи з усього, йдеться про батьків «судової реформи», які в результаті її проведення отримали можливість керувати судовою системою. Їм вдалося те, чого не змогли зробити ні команда Л.Кучми (який, коли вірити плівкам М.Мельниченка, хотів тримати суддів через підвішування за одне делікатне місце), ні команді В.Ющенка, який неконституційними наскоками ліквідовував суди і звільняв суддів із посад. Їх можна назвати новими управителями судової системи. В руках цих, за висловом Ю.Тимошенко, «дуже здібних хлопців» судова система стала легко й чітко керованою - як найкращі «Мерседеси», в яких вони люблять їздити. І про це свідчать не лише результати судового розгляду резонансних кримінальних та господарських справ, а й особливості кадрової політики, що її останнім часом проводять у судовій системі.

Стосовно кабінету, в якому вирішуються основні судові питання, - то він добре відомий сильним світу цього. Насправді не так уже й важливо, хто є цією людиною, - скажімо, Сергій Льовочкін чи Андрій Портнов. Бо вона діє в межах, чітко визначених президентом, і за рамки цих меж не вийде. Адже вже був прецедент, коли «отсебятина» на ниві керування судовою владою завершилася для глави АП дуже прикрою розмовою з першою особою держави. Що ж стосується ще однієї вельми впливової у сфері суддівства людини - Сергія Ківалова, - то він зберіг частину своєї колишньої потужності, водночас його вплив на ці процеси поступово, але неухильно зменшується, наче шагренева шкіра. Втім, на даний час він має перевагу, яку важко переоцінити: на відміну від безпосередніх виконавців президентської волі на ниві «благоустрою» суддівської влади, С.Ківалов вільний від необхідності погоджувати свої дії з президентом.

До сучасної політики в судовій системі привнесено кілька новел. Передусім - це повне розуміння з боку голів судів поставлених перед ними завдань і їхня відданість. Крім вирішення поточних конкретних питань «з організації здійснення правосуддя», керманичам судів (тих, які розглядають справи, що становлять найбільший бізнесовий та політичний інтерес) рекомендовано інформувати «центральний кабінет», хто з політиків чи бізнесменів до них звертався стосовно вирішення питань. Це прояснює, хто за якою справою «стоїть». Крім того, таким чином запроваджується принцип «єдиного вікна»: ходаки повинні йти зі своїми проханнями до чітко визначеного кабінету, а не поневірятися Києвом по різних інстанціях.

Щоб відстежувати весь масив потрібних справ, ключовим судам рекомендовано щоденно в електронному вигляді надсилати до «центру управління судами» відомості щодо зареєстрованих скарг та позовів, які надійшли на розгляд. Погодьтеся, це геніальне використання можливостей, які дає запровадження системи автоматизованого розподілу справ. Сьогодні таким чином «перекрито» потрібні столичні суди, а завтра - всю Україну. Оцініть підхід і розмах! І які перспективи відкриваються для «судового бізнесу». А головне - все під прикриттям інтересів держави та особисто президента!

Ще одна особливість сучасної кадрової в політики в судах - те, що ніхто не знає, кому належить ініціатива призначення того чи іншого судді на керівну посаду. Автори закону написали в ньому, що голова суду призначається ВРЮ за поданням відповідної ради суддів. Але звідки рада суддів «черпає» інформацію про вакансії і кандидатів на їх заповнення, як формуються її рекомендації, - не знають навіть судді, не кажучи про звичайних громадян. Можливо, такий порядок був закладений спеціально, аби мати можливість призначати кого треба?

Як саме сьогодні відбувається заповнення керівних посад у судах і на що спрямовується кадрова політика в судах, можна пересвідчитися на конкретних прикладах її реалізації.

Взяття регіонів

Особливо яскраво нинішня «суддівська» кадрова політика проявляється на регіональному (у сенсі - місцевому) рівні. Можна однозначно стверджувати, що такого вітчизняне судочинство ще не знало. Та що там судочинство! Напевно, такого не знала й відома своїм централізованим адмініструванням та політичною доцільністю практика розстановки компартійних кадрів. Призначення на посади голів апеляційних судів переважно відбуваються з «перекиданням» кадрів зі Сходу (Донецька, Луганська), без врахування спеціалізації кандидатів та інстанційності судів, з ігноруванням думки колективів місцевих судів, яким насаджується «варяг». Як зазначив один відомий політик, така практика більше скидається на призначення «смотрящего» за регіоном, ніж на державницьку кадрову політику.

Так, шляхом «перекидання» кандидата з Донецька було в пожежному порядку заповнено вакансію голови Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Другого грудня 2010 р. Верховна Рада переводить суддю господарського суду Донецької області (суд першої інстанції) І.Темкіжева до Дніпропетровського апеляційного господарського суду (суд другої інстанції). І вже 20 грудня ВРЮ призначає його головою цього суду.

На думку народного депутата С.Олійника, який іменує себе «дніпропетровським політиком», це засвідчило факт повної підпорядкованості судової влади. Ось як він описує зазначене призначення: «…у голови господарського суду Дніпропетровської області закінчились повноваження. Як і має бути, восени 2010 р. зібрався колектив і рекомендував головою одного з суддів цього суду. Паралельно з цим вносить пропозицію голова Вищого господарського суду, який каже: «Я вважаю, що кращим головою дніпропетровського господарського суду буде людина з Донецька», з якимось татарським прізвищем. Чечетов махнув рукою - все, перевели суддю з Донецька в дніпропетровський господарський суд, в Вища рада юстиції прийняла потрібне рішення».

Політика з Дніпропетровська можна зрозуміти: Дніпропетровщина завжди вважалася всесоюзною і всеукраїнською кузнею кадрів. Ця область вирощувала перших керівників СРСР і нашої республіки, а потім - незалежної держави, у т.ч. Генерального секретаря ЦК КПРС, першого секретаря ЦК КПУ, президента і кількох прем’єр-міністрів України. А тут на «якийсь» суд їм ставлять «кадра» з Донецька! Хоча слід сказати, що суд не «якийсь», а апеляційний, до того ж - господарський. У сферу його юрисдикції входять кілька областей, у т.ч. такі індустріально розвинені, як Дніпропетровська, Запорізька, де переплітаються величезні економічні інтереси. Та й, зрештою, не самому ж Коломойському господарювати на Дніпропетровщині. До речі, наразі вакантною залишається посада у загальному апеляційному суді Дніпропетровської області. Цікаво, ким і як буде заповнено її?

Економічно і політично стратегічним, безумовно, є й Західний регіон України. Напевно, тому організацію розгляду господарських спорів усіх західних областей також було довірено представникові Донеччини. Напередодні Нового року - 20 грудня 2010 р. - ВРЮ назвала нового голову Львівського апеляційного господарського суду, до сфери повноважень якого входить вирішення господарських спорів на території п’яти західних областей. Ним став О.Тупицький. Судячи з усього, до такого призначення його «готували» за прискореною процедурою: буквально за два тижні до цього (третього грудня) О.Тупицького перевели до Львівського апеляційного господарського суду з Донецького апеляційного господарського суду. Але що цікаво - в останньому О.Тупицький попрацював усього півтора місяця, а перед тим трудився у Куйбишевському районному суді м. Донецька. Слід зазначити, що районний суд - це загальний суд, який розглядає кримінальні та цивільні справи. До господарських справ він не має жодного стосунку. Але ті, хто довірив О.Тупицькому керування організацією не просто розгляду господарських справ, а їх перегляду в апеляції, видно, вирішили, що півторамісячного перебування у статусі судді апеляційного господарського суду цілком для цього достатньо. Ну що ж, як кажуть, начальству видніше!

Представником Східного регіону було заповнено ще одну вакансію - тепер уже в центрі України. 20 грудня 2010 р. ВРЮ призначила головою апеляційного суду Чернігівської області С.Тагієва. За місяць до призначення його було переведено з апеляційного суду Луганської області, де Садіг Рза Огли працював на посаді заступника голови. За наявною інформацією, за рік до переведення голова цього суду А.Візір порушував питання про звільнення С.Тагієва з посади заступника за зловживання службовим становищем, яке виявилося у підробленні судового рішення. Але його подання не було розглянуте, оскільки Раду суддів України тоді позбавили повноважень призначати суддів на адмінпосади та звільняти з них. Пізніше, уже за новим порядком, С.Тагієв усе-таки пішов із посади заступника голови апеляційного суду…на підвищення. А його «кривдник» А.Візір - навпаки, несподівано добровільно захотів піти на пониження, написавши заяву про переведення його з посади голови апеляційного суду Луганської області на посаду заступника, яка стала вакантною після від’їзду С.Тагієва до Чернігова. Виявляється, що й таке можливе (при правильному підході до вирішення кадрових питань!).

Взяття столиці

Одного з основних «кадрових» ударів після проведення «судової реформи» зазнав Київ. Адже саме у столичних судах вирішуються найважливіші справи, тому діяльність керманичів столичних судів не повинна викликати жодних сумнівів.

Перше кадрове призначення випало на окружний адміністративний суд м. Києва. Шостого вересня 2010 р. головою зазначеного суду став П.Вовк. На початку літа з цієї посади завбачливо «збили» відомого О.Бачуна. Те, що його місце займе П.Вовк, «читалося» вже тоді, зокрема, з умови-прохання, висунутого О.Бачуну людьми, котрі вирішували його долю, - видати наказ про призначення в.о. голови суду саме П.Вовка. Що О.Бачун і зробив, хоч, за логікою, виконувати обов’язки голови мав заступник голови цього суду, яким П.Вовк не був.

Але вибір на П.Вовка впав не випадково. Попри те, що він не так давно працює суддею (ще навіть не обраний безстроково), П.Вовк - постать відома у столичному суддівському середовищі. Передусім тим, що він - колишній помічник С.Ківалова (хоча кажуть, що, як і есдеки, помічники Сергія Васильовича колишніми не бувають). Певною мірою відомим став П.Вовк у 2009 р., коли Верховна Рада призначила його членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Правда, тоді старші його колеги по адміністративній юстиції пробували запобігти такому призначенню. Голова Київського адміністративного апеляційного суду А.Денісов подав лист до парламенту, в якому зазначав, що: «Вовк П.В. працює суддею менше двох років. Протягом 2008 р. йому до розгляду було передано 1075 адміністративних позовів, з яких нерозглянутими на кінець року залишилося 887 справ. За цей же період до окружного адміністративного суду надійшло 28 скарг (23 обґрунтованих) на тяганину з розгляду справ суддею Вовком П.В. і
10 скарг (5 обґрунтованих) з цих саме підстав до Київського апеляційного адміністративного суду. Вказані показники є найгіршими серед усіх 95 суддів Київського апеляційного адміністративного округу».

Далі у своєму листі А.Денісов констатував, що, на переконання членів президії Київського апеляційного адміністративного суду, суддя Вовк П.В. «не має достатнього кваліфікаційного рівня та моральних якостей, які б давали йому права претендувати на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України». Але народні депутати тоді вирішили по-своєму і дали молодому судді «путівку у життя».

Удруге П.Вовк «засвітився» під час президентської кампанії: охоронні камери відеоспостереження Київського апеляційного адміністративного суду увечері 16 січня 2010 р. (напередодні дня голосування) зафіксували проникнення у приміщення суду сторонньої особи (так зазначається в офіційних документах). Ця особа відвідала службові кабінети кількох суддів апеляційного суду, які того дня розглядали справу про оскарження постанови ЦВК щодо порядку голосування вдома. Ця справа набула широкого резонансу, і стосовно окремих суддів прокуратура потім порушила кримінальну справу (до речі, а що з цією справою?). Зазначеною «сторонньою особою» виявився П.Вовк. Що робив цей суддя окружного суду в такий пізній час у приміщенні апеляційного суду, достеменно не відомо. Але, судячи з його подальшого кар’єрного зростання, робив там він усе правильно.

Цікаво відбулася заміна керівництва господарського суду м. Києва. Для такої заміни знадобилася ціла кадрова комбінація із залученням найвищих державних інститутів - президента, парламенту, ВРЮ, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, ради суддів господарських судів. Її проведення ускладнювалося тим, що посада голови цього суду не була вакантною (термін перебування В.Саранюка на посаді голови господарського суду м. Києва закінчувався через півтора року). Тому зазначена комбінація складалася із виконання двох взаємопов’язаних завдань: максимально швидкого створення такої вакансії і максимально швидкого її заповнення «своєю» людиною. І ці завдання було успішно виконано, адже «судова реформа» створила всі передумови для оперативного вирішення кадрових питань у ручному режимі.

Наприкінці минулого року В.Саранюк, несподівано для своїх колег, пише заяву про перехід до ВГСУ (всі розуміють, що таке «бажання» могло бути стимульоване ззовні, бо з посади, яку обіймав В.Саранюк, на посаду простого судді вищого суду за власним бажанням не переходять). Вища кваліфкомісія суддів без затримки дає «зелене світло» для такого переходу, а 13 січня 2011 р. парламент приймає постанову про обрання В.Саранюка суддею ВГСУ. Відтак, завдання № 1 виконано,- посада голови господарського суду м. Києва стала вільною. Відразу включається механізм виконання завдання № 2. Буквально наступного дня - 14 січня - президент підписує указ про переведення судді господарського суду Донецької області А. Ємельянова на роботу на посаді судді господарського суду м. Києва. Терміново збирається на своє засідання рада суддів господарських судів, яка одностайно рекомендує новоспеченого суддю-киянина на посаду голови столичного господарського суду. І вже 25 січня ВРЮ призначає А. Ємельянова головою господарського суду м. Києва. Складну комбінацію проведено у рекордні терміни - за 12 днів з часу утворення вакансії.

Ця історія має ще кілька цікавих нюансів, які стосуються нового і колишнього голів столичного господарського суду. Річ у тому, що буквально за кілька тижнів до свого переведення до Києва А.Ємельянов отримав підвищення у своєму рідному Донецьку: 20 грудня 2010 р. його було призначено головою господарського суду Донецької області. Тому, погодьтеся, різка зміна його місця мешкання та роботи видається трохи дивною.

Не до кінця зрозумілий і «відхід» від посади В.Саранюка. Слід зазначити, що якихось очевидних причин для цього не було: впродовж чотирьох років перебування на цій дуже привабливій посаді він не був помічений у якихось публічних скандалах, у період його головування виконаний пристойний ремонт приміщення суду, начебто належним чином була організована робота суду. Кажуть, що В.Саранюк умів ладити з основними політичними і бізнесовими гравцями. За всіма ознаками, до нього мав би прихильно ставитися особисто президент, оскільки саме в період головування В.Саранюка господарський суд м. Києва ухвалив кілька рішень у справі маєтку «Межигір’я» на користь В.Януковича. Це при тому, що справа «Межигір’я» була «запущена» з подачі прем’єр-міністра Ю.Тимошенко, яка тоді, крім владного впливу, мала у своєму розпорядженні «ефективну юридичну команду».

Припускають, що звільнення В.Саранюка могло бути ініційоване однією особою, котра в боротьбі з В.Януковичем була на боці Ю.Тимошенко, здійснювала юридичне супроводження цієї справи і домагалася ухвалення в ній рішення про позбавлення В.Януковича прав на «Межигір’я», а потім вчасно і вдало переметнулась у стан переможця президентських виборів. Ініціатива цієї особи могла ґрунтуватися на побоюванні, що В.Саранюк, обіймаючи таку впливову посаду, яка дає доступ до будь-яких кабінетів, принагідно зможе довести до відома В.Януковича, хто й чого насправді хотів у справі «Межигір’я». Другою причиною звільнення колишнього голови називають бажання нового голови ВГСУ мати на чолі ключового господарського суду першої інстанції «свою» людину. А повністю «своїм» для донецьких, як відомо, може бути тільки донецький.

Схему, згідно з якою керівництво суду змінюється шляхом дострокового утворення вакансій із наступним переведенням потрібних кандидатур з інших судів, було застосовано й до Шевченківського районного суду м. Києва. Крім того, що цей суд - один із центральних, він цікавий ще й тим, що розглядає скарги на постанови про порушення кримінальних справ СБУ України і розслідувані нею кримінальні справи. Спочатку восени минулого року посади голови і заступника голови цього суду залишили І.Тельникова та Н.Марчук, які перейшли на роботу до ВССЦКСУ. Відомо, що тоді на розгляді ВРЮ перебували подання щодо звільнення їх із посади судді за порушення присяги (не виключено, що це могло бути зроблено саме для стимулювання залишення керівних посад).

У листопаді - грудні 2010 р. до Шевченківського районного суду з інших судів переводяться одразу два судді.

15 листопада указом президента до цього суду переводиться суддя Авдіївського міського суду Донецької області О.Мєлєшак. А другого грудня Верховна Рада своїм рішенням переводить до Шевченківського районного суду суддю Київського апеляційного господарського суду С.Куровського (формально - це пониження, оскільки апеляційний суд - вищий, крім того, ці два суди - це суди різних спеціалізацій). Після цього рада суддів загальних судів рекомендує «новачків» на вакантні адміністративні посади, і ВРЮ 25 січня називає нових керівників столичного Шевченківського районного суду: С.Куровський стає головою, О.Мєлєшак - його заступником.

Певною (поки що) мірою кадрові перестановки торкнулися й апеляційного суду м. Києва - найважливішого, за багатьма критеріями, столичного суду. Саме цей суд здійснює перегляд рішень усіх районних судів м. Києва у цивільних та кримінальних справах. Тільки після його вердикту вони набирають законної сили. Апеляційний суд м. Києва дає дозволи МВС і СБУ на тимчасове обмеження конституційних прав громадян, у т.ч. на негласне прослуховування та негласне проникнення у житло при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Тому його влив на здійснення вітчизняного правосуддя та правоохоронну діяльність - колосальний.

У жовтні 2010 р. посаду за-ступника голови апеляційного суду м. Києва обійняв О.Гриненко. Привертає до себе увагу той факт, що суддею цього суду він став буквально за місяць до підвищення: у вересні 2010 р. постановою Верховної Ради його було переведено до апеляційного суду з Оболонського районного суду м. Києва. Таким чином, О.Гриненко потрапляє до суду вищого рівня, в якому працюють близько ста суддів, чимало яких - із великим досвідом роботи в апеляційній інстанції. Але так стається, що рада суддів загальних судів, підшукуючи достойного кандидата на вакантну посаду заступника голови апеляційного суду, зупиняється саме на кандидатурі О.Гриненка, який і обжитися в цьому суді не встиг як слід. І відразу пропонує його на зазначену керівну посаду, а ВРЮ без зволікань погоджується з такою пропозицією.

Як бачимо, доля (в особі певних управителів судової системи?) цього разу виявилася дуже прихильною до Олександра Івановича. Вона може не зрадити його і в дальшому кар’єрному зростанні. Тим більше що він уже проявив себе під час ухвалення важливих для держави рішень. Зокрема, за його участі було прийнято рішення про залишення під вартою Є.Корнійчука - колишнього першого замміністра юстиції в уряді Ю.Тимошенко. Правда, зростати вище в цьому суді поки що нікуди, - посада голови не є вакантною. Але ж така вакансія, беручи до уваги нинішні підходи до вирішень кадрової політики, може відкритися будь-коли.

Розстановка вгорі

Сьогодні «самий верх» у судовій системі - це вищі спеціалізовані суди. Безперечно, де-юре вище є ще Верховний суд, визнаний Конституцією найвищим судовим органом в Україні. Але після того, як у результаті «судової реформи» його практично повністю позбавили судових повноважень, він де-факто перестав таким бути. ВСУ тепер і судовим органом назвати складно, оскільки він не має права приймати рішення по суті навіть у тих небагатьох справах, які до нього доходять після допуску вищих спеціалізованих судів. Правда, незважаючи на це, для декого питання зміни керівника ВСУ (якщо судити з відомих дій стосовно В.Онопенка та членів його родини) залишається досить актуальним.

Оскільки сьогодні в нашій країні судочинство, фактично, закінчується на рівні вищих спеціалізованих судів, то й питання, хто ними керуватиме, - надважливе. Тож цілком закономірно, що перше засідання ВРЮ, яке проходило шостого вересня 2010 р. й на якому цей орган реалізовував надане йому парламентом (усупереч Конституції) право призначати голів судів, було присвячене призначенню керівників вищих спеціалізованих судів.

Тоді головою Вищого господарського суду України (ВГСУ) було названо В.Татькова. За багатьма ознаками, це призначення можна назвати типово показовим для нинішньої кадрової політики в судах. По-перше, Віктор Іванович - «свій», донецький. Добре перевірений у справі (чи справах?) - тривалий час очолював Донецький апеляційний господарський суд. По-друге, призначення забезпечувалося терміновим переведенням з одного суду в інший (з Донецького апеляційного - до ВГСУ) і було «підігнане» під новий порядок призначення суддів на адмінпосади.

Не встиг парламент визначити такий порядок (це сталося 7 липня 2010 р., коли було прийнято Закон «Про судоустрій і статус суддів»), як відразу ж (наступного дня) В.Татькова було переведено до Києва шляхом обрання суддею ВГСУ. Слід сказати, що Віктор Іванович досить довго перебував «на низькому старті» переїзду до Києва, - документи про обрання його суддею ВГСУ кілька років пролежали у профільному парламентському комітеті в очікуванні слушного моменту. По-третє, В.Татьков відразу очолив вищий суд, перейшовши до нього із суду нижчого рівня, що теж стає характерною ознакою нинішніх кадрових рокіровок у судах. По-четверте, це призначення проведено оперативно, за добре продуманою схемою, що також характеризує нові кадрові рішення у судовій системі: восьмого липня В.Татьков переводиться до ВГСУ, а вже шостого вересня стає його головою. Скажете, яка ж оперативність, коли між переведенням і призначенням - майже два місяці? Проте не забувайте, що ці місяці припали на відпускний період (липень - серпень), коли ВРЮ не засідала. А ще потрібно було, щоб закон, який дозволив їй призначати голів судів, набрав чинності (це сталося 30 липня) і щоб рада суддів господарських судів рекомендувала Віктора Івановича на посаду голови ВГСУ. Отож усе йшло за графіком.

Примітно, що після призначення В.Татькова на посаду голови ВГСУ з Донецька почався масовий роз’їзд кадрів по всій Україні (Київ, Дніпропетровськ, Львів) на керівні посади у господарських судах. Більше того, кажуть, що вслід за Віктором Івановичем до столиці «потягнулися» й деякі адвокатські контори, які спеціалізуються на господарських справах. Не злякалися конкуренції з боку столичних адвокатів, вирішивши, що їхній бізнес відтепер краще процвітатиме саме в Києві.

Оскільки В.Татьков характеризується як добрий організатор, то можна не сумніватися: вітчизняне господарське судочинство опинилося в надійних руках.

У не менш надійних (хоч і не донецьких) руках перебуває й адміністративне судочинство. Шостого вересня 2010 р. ВРЮ назвала голову ще одного вищого суду - Вищого адміністративного суду України (ВАСУ). Як і у випадку з ВГСУ, альтернативи тут не було: ним став О.Пасенюк, який і до того керував ВАСУ. Багато фахівців, правда, не знають на яких правових підставах він це робив, оскільки термін перебування його на посаді голови ВАСУ сплив ще у грудні 2010 р.

Але у ВРЮ цей факт не викликав жодних застережень. Можливо, тому, що ВАСУ, перебуваючи «в руках» О.Пасенюка по закінченні його повноважень як голови, правильно вирішував виборчі спори, котрі виникали у процесі минулих президентських виборів. Свіжі в пам’яті категоричні твердження тодішніх захисників О.Пасенюка, які потім стали головними «судовими реформаторами», що О.Пасенюк обійматиме посаду голови ВАСУ «стільки, скільки треба». Політична сила, яку репрезентували ці особи, на минулих президентських виборах перемогла. А переможців, як відомо, не судять. Як і тих, хто забезпечує цю перемогу (хоча останнє - не факт, про що свідчить приклад колишнього спікера кримського парламенту й керівника кримських регіоналів А.Гриценка).

Не викликали запитань у ВРЮ й рішення президій ВСУ та Ради суддів України, якими встановлено численні грубі порушення О.Пасенюком закону при здійсненні повноважень голови ВАСУ. Як не взяла вона до уваги й пряму причетність О.Пасенюка до «породження» сумнозвісного І.Зварича, якого за рекомендацією О.Пасенюка було переведено до системи адміністративної юстиції, за його поданням - призначено головою Львівського апеляційного адміністративного суду, нагороджено почесною відзнакою «Заслужений юрист України». На початковому етапі розслідування «справи Зварича» у ЗМІ просочувалася інформація про більш «тісні» стосунки О.Пасенюка та І.Зварича, які начебто відбито у відповідних протоколах їх допитів, очних ставок, зафіксованих на відео. Однак, наскільки відомо, у справі І.Зварича, яка зараз слухається в одному зі столичних райсудів, таких матеріалів немає. Подейкують, що свого часу їх завбачливо виділили в окреме провадження, яке, звісно, залежно від обставин, можна або активізувати, або припинити. Коли це так, то в наших умовах вони можуть використовуватися як потужний засіб для стимулювання потрібної поведінки осіб, котрих стосуються.

Але на сьогодні О.Пасенюк, отримавши від ВРЮ «друге дихання» на керування ВАСУ, впевнено почувається на своїй посаді.

Очільник новоствореного Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ України (ВССЦКСУ), Л.Фесенко, - виходець із «серця» регіоналів - депутатської фракції Партії регіонів у Верховній Раді України і член Партії регіонів. Очолити новий вищий суд йому, за його ж власним визнанням, запропонував особисто президент В.Янукович, який, правда, за Конституцією і законами, до вирішення цього питання не має жодного стосунку. Мабуть, саме цим пояснюється блискавичність, із якою Л.Фесенко «злетів» на нову посаду. Сьомого жовтня 2010 р. його обирають суддею ВССЦКСУ, а вже 11 жовтня - за рішенням ВРЮ, він стає головою цього суду. У проміжку між цими рішеннями йому ще вдається отримати рекомендацію ради суддів загальних судів на зазначену керівну посаду.

Що стосується посад, то Леонід Іванович взагалі виявився їх великим поціновувачем. Так, на сьогодні, крім роботи на посаді голови ВССЦКСУ, він ще виконує обов’язки народного депутата України, члена Вищої ради юстиції. Це при тому, що поєднання посад у законодавчій та судовій владі - неконституційне. На що недавно вказали керівники ряду правозахисних та юридичних організацій у своєму зверненні до президента і ВРЮ з вимогою звільнити Л.Фесенка з посади судді та члена ВРЮ за порушення присяги через несумісність та політичну діяльність на посаді судді (про це «ДТ.Україна» писала в попередньому номері).

На новій керівній посаді Леонід Іванович уже вдався до кількох неоднозначних дій та рішень. Так, широкого суспільного резонансу набув лист Л.Фесенка, у якому він як голова ВССЦКСУ «попросив» голів апеляційних судів узгоджувати з ним їхні відрядження за межі області, відпустки, інформувати про відсутність на роботі через хворобу тощо. Цей лист журналісти розцінили як «встановлення кріпосного права для суддів».

Крім того, Леонід Іванович - прихильник доволі сумнівного, з правової точки зору, способу заповнення вакансій суддів ВССЦКСУ за рахунок суддів ВСУ. Оскільки досі судді ВСУ не виявили масового бажання йти на роботу у цей вищий суд (перейшло всього троє суддів), то пропонується забезпечити такий перехід шляхом своєрідного кастингу. А саме - «пропустити» діючих суддів ВСУ через Вищу кваліфікаційну комісію суддів, яка визначить, хто з них може продовжити працювати у ВСУ, а хто постане перед вибором: або, так би мовити, у відставку, або - у ВССЦКСУ. Це передбачено законопроектом, який недавно рекомендовано до прийняття у другому читанні. Л.Фесенко публічно висловився за підтримку такого способу формування ВССЦКСУ, який вочевидь є неконституційним і, фактично, передбачає запровадження примусової праці у судовій системі.

Л.Фесенко вже «отримав» повний комплект заступників, серед яких - два колишніх судді ВСУ: М.Пшонка і С.Міщенко. Як відомо, М.Пшонка - рідний брат Генерального прокурора В.Пшонки, якого називають кумом нинішнього президента. Цю обставину багато хто вважає визначальною у кар’єрному зростанні Миколи Павловича. Що стосується С.Міщенка, то, за словами його колег, протягом тривалого періоду роботи у ВСУ він нічим особливим (на кшталт фундаментальних узагальнень судової практики чи постанов пленуму ВСУ) не відзначився. Саме С.Міщенко був серед тих кількох суддів ВСУ, котрі наприкінці минулого року зініціювали проведення зборів суддів, на яких було влаштовано обструкцію голові ВСУ. Головував на цих зборах і висував головні «обвинувачення» саме С.Міщенко. Тепер він на найвищому рівні курируватиме розгляд кримінальних справ, які, як відомо, у тоталітарній державі найголовніші з-поміж усіх судових справ…

Сьогодні вже очевидно, що формула «судова реформа» - гарне прикриття того, що має зовсім інші зміст і спрямованість. Якщо називати речі своїми іменами, то слід визнати: ці зміни знищили не тільки базові засади функціонування незалежного суду, а й надію на те, що такий суд буде створений у нашій країні у найближчому майбутньому. Після так званої судової реформи суд перестав (повною мірою він і не був) бути справедливим арбітром вирішення суспільних конфліктів. Його зробили ручним інструментом для задоволення політичних та особистих інтересів. У тому числі значною мірою шляхом проведення відповідної кадрової політики, засади якої визначили новим законом.